Недоструктурований інтелект як чинник бідності нації
Чому ми бідні? Тому що дурні. А чому дурні? Тому що бідні. У кожному жарті, як то кажуть, є частка правди. Проте цей жарт і ця частка правди потребують деяких уточнень. Ми — бідні, але не всі, й деякі наші багаті стають дедалі багатшими, тоді як значна кількість бідних поступово стає дедалі біднішою. Це свідчить про те, що в Україні є значні перекоси не лише у сфері виробництва, а й у сфері розподілу матеріальних благ.
З другого боку, чи дійсно ми такі вже дурні? Якщо провести скрупульозну інвентаризацію нашого національного інтелектуального надбання, то можна констатувати, що хоча за загальним рівнем культури (у широкому значенні слова) ми й відстаємо від багатьох європейських держав, але ситуація не безнадійна: у нас поки що є достатній інтелектуальний потенціал. Уся проблема в тому, що використовується цей інтелектуальний потенціал украй неефективно. Казармовий соціалізм, з одного боку, заохочував розвиток інтелекту, передусім у тих сферах, де правлячий клас чиновників вважав це життєво необхідним (наприклад у військово-технічній галузі), але з другого боку, старався якомога міцніше обплутати інтелект ідеологічними путами, а якщо це не вдавалося, то зачиняв його до міцної клітки або просто руйнував, оскільки розумні, але не віддані були для системи набагато небезпечнішими, ніж дурні. Урешті-решт, більшість життєво важливих рішень почали приймати персони та державні органи, інтелектуально нездатні до ухвалення оптимальних рішень, система стала швидко вироджуватися й зруйнувалася. Україна все ще не може позбавитися старих перекосів у сфері функціонування й розвитку інтелекту, додавши до них і нові.
У зв’язку з цим виникає багато запитань. Наші політичні й інтелектуальні лідери повинні були б визначати тактику та стратегію України не лише на роки, а й на багато десятиліть наперед, але що вони знають про особливості й можливості свого народу? А на підставі чого вони роблять висновки про можливі зміни в політиці Китаю, Росії, Німеччини, США, Польщі й інших країн і націй, що впливають на розвиток економічної, політичної та соціальної ситуації, або в окремих регіонах, або в усьому світі? Складається враження, що наші впливові уми знають у цій сфері мало, й найнебезпечніше — більше вони й знати не хочуть.
Чому вкрай слабо функціонують «мозкові трести» політичних партій і чи існують вони взагалі?
Чому не відбувається значне вдосконалення технологічних процесів у більшості галузей виробництва? Чому в багатьох країнах з недовірою ставляться до наших дипломів про вищу освіту? Чому навіть у разі побіжного знайомства з роботою багатьох організацій і установ впадає в очі відсутність продуманості, тобто абсолютно не видно роботи розвиненого інтелекту?
Відповідь очевидна: в українському суспільстві національний інтелектуальний потенціал украй слабо структурований. Недостатньо стимулюються, погано функціонують і практично майже не координують свою діяльність окремі осередки й центри аналізу, винаходів і вдосконалень. Вони не пов’язані з центрами ухвалення рішень і втілення цих рішень у життя.
Оптимальній структуризації національного інтелекту насамперед перешкоджає корупція й взагалі низький моральний рівень суспільства. Це виражається в простій формулі: висока кваліфікація та розвинений інтелект у змаганні за краще місце програють зв’язкам, хабарам, закулісній виверткості, нахабству, безсовісності... У результаті виникає морально ущербна антиструктура, що охоплює все суспільство. Необмежений індивідуальний, родинний і клановий егоїзм переважає над загальнолюдськими й національними інтересами. Тому боротьба за підвищення рівня моралі суспільства й значне зменшення корупції є важливим заходом, необхідним для «розумнішання» нації як єдиного цілого, як добре організованої системи.
Українське суспільство та держава розвиваються здебільшого хаотично, що в нинішній ситуації вкрай небезпечно. Час благодушного очікування запанування в міжнародних відносинах так званого нового мислення минув. Нове мислення виявилося всього лише різновидом старого, побудованого на егоїстичних розрахунках головних світових гравців. Тому чим раніше українці позбавляться ілюзій, що якісь старі або нові друзі й «братські народи» нам допомагатимуть із суто альтруїстичних міркувань, тим краще для нас. «Доброзичливці» виторговують у нас за безцінь, забирають, переманюють, перекуповують і просто крадуть усе, що погано лежить й не знаходить застосування; зокрема й наші інтелектуальні багатства.
В Україні досі не навчилися (або просто не хочуть) вчасно гідно оцінювати цінні інтелектуальні розробки та ідеї, дбайливо їх зберігати, гідно оплачувати й своєчасно їх використовувати на практиці. Наші виробники благ, як і раніше, вважають за краще отримувати прибуток за рахунок украй низьких зарплат найнятих робітників і всіляких маніпуляцій і махінацій, а не за рахунок вдосконалення виробництва. Талановитий і чесний менеджер у нас лише починає входити в моду, а от талановитий винахідник, дослідник, аналітик, експерт і вчений — це для більшості українців щось подібне до інопланетян: начебто вони й існують і хтось навіть їх бачив на власні очі й навіть про них читав, але все це може бути й просто вигадкою.
Щоб нашою безгосподарністю не користувалися до безкінечності «брати» або «друзі», суспільству та державі слід міняти ставлення до носіїв цінних знань і вмінь, до всіх тих, хто може становити мозковий центр нації, її інтелект.
У нашій країні не вистачає висококласних фахівців у сфері кібернетики, про це заявив нещодавно прем’єр-міністр Азаров. Надто багато хірургічних операцій і медичних лікувальних процедур наші громадяни змушені отримувати за кордоном, зокрема й у таких маленьких країнах, як Ізраїль, Куба, а в деяких випадках навіть Білорусь (!). Наші Збройні сили оснащені переважно застарілим озброєнням і технічним оснащенням. Більшість наших селян досі використовують у виробництві дідівську техніку та дідівські прийоми. І нам не соромно?
Представники влади правильно стверджують, що потрібні реформи, потрібна модернізація. Проте як цю модернізацію здійснити?
Хоч би скільки висококласних фахівців у кібернетиці підготували наші навчальні заклади, якщо їхня зарплата буде значно нижчою, ніж за кордоном, то більша їх частина там, урешті-решт, і опиниться. І нарікати на слабкий патріотизм нашої молоді не варто, бо нормальній людині властиве прагнення самореалізації, а відчуття власної гідності багатьом підказує, що не варто давати себе дурити й наживатися на своїх знаннях всіляким спритникам та пройдисвітам, які, просторікуючи про патріотизм, самі катаються мов сир у маслі. І не варто втішатися тим, що, «прихопивши» на Заході нові знання, українські гастарбайтери повернутися додому, щоб будувати нову Україну. Набагато корисніше було б, якби найкращі уми із Заходу прагнули перебратися до нас хоча б на декілька років і тут передавали свої знання українцям.
Особлива роль у розвитку інтелекту нації належить системі навчання: середній і вищій школі, що й готують тих самих політиків і фахівців, які повинні своєчасно проводити модернізацію країни або окремих сфер її життя. Нині від реформи вищої школи чекають змін на краще. Проте... Якщо викладачі вишів не перейдуть у розряд середнього класу за економічними мірками хоча б таких країн, як Угорщина, Чехія або Польща, високих результатів від реформи чекати не варто. Значна частина найкращих умів, як і раніше, йтиме з навчальних закладів до примітивного бізнесу або виїжджатиме за кордон, а можливість існування за рахунок хабарів залучатиме до сфери освіти дедалі нових шахраїв. У першу чергу, має бути знищено сам військово-чиновницький дух більшості навчальних закладів з його шануванням чинів, а не реальної наукової й викладацької цінності, дух беззахисності нижчестоящих перед вищестоящими «інтелігентами-чиновниками».
Останніми роками чимало начальних закладів запровадили з метою економії нову моду: на кафедрах декілька викладачів оформляють на роботу лише на один навчальний рік; їх звільняють у червні, навіть не надаючи їм літньої оплачуваної відпустки, а потім знов зараховують з кінця серпня. Прийняті на роботу таким чином фахівці є абсолютно соціально беззахисними й цілковито залежать від примхи завідувача кафедри, декана або ректора й тому готові на будь-які дії за першим словом начальства — щоб не втратити роботу остаточно. Це є кричущим порушенням людської моралі, й дивно, що університетська інтелігенція й профспілки мовчки терплять це неподобство.
Недивно, що, згідно з повідомленнями ЗМІ, вже з’явилися навчальні заклади, де майже весь викладацький склад дружно вступив до правлячої партії. Такого не було навіть за комуністів, і в демократичній країні це мало б стати предметом розгляду з боку відповідного міністерства й узагалі стати грандіозним скандалом.
Автономія вишів, звісно, має супроводжуватися підвищенням їхньої відповідальності, проте аж ніяк не підвищенням всевладдя університетських одноосібних начальників, які часто перетворюються на незмінних удільних князьків, що бояться лише свого сюзерена (декана, ректора, міністра...)
Зрозуміло, що якомога швидше має здійснюватися заміна застарілої експериментальної та матеріально-технічної бази навчальних закладів. Говорять, що на це немає грошей. Отже, все-таки ми дурні, бо бідні? Проте нещодавно в інтернеті з’явилося повідомлення, що один наш мільярдер занепокоївся становищем учнів лондонських шкіл і виділив їм значну суму грошей. Мабуть, у нас бракує розуму, щоб змусити наших мільярдерів і мільйонерів піклуватися передусім не про закордонних школярів і студентів, а про українських. Адже досі більшість українських вишів використовує у своїй роботі комп’ютерну техніку, що постійно відстає на одне-два покоління від сучасних зразків.
Великою бідою радянської вищої школи була загальна й всеосяжна уніфікація, а також велика кількість ідеологічних та інших не потрібних для фахівця предметів. Час уже нарешті припинити нав’язувати студентам предмети, абсолютно не пов’язані з їхньою майбутньою діяльністю. Усі загальноосвітні предмети майбутні фахівці повинні вивчити в середній школі.
Університети й академії, в принципі, мають бути своєрідним трампліном для самореалізації обдарованих людей. І науковець, і викладач, і студент повинні мати можливість проявити всі свої найкращі якості та таланти. Використовувати для досягнення цього можна найрізноманітніші нестандартні методи. Наприклад, принципове значення для України має навчання майбутніх фахівців іноземних мов (передусім англійської), оскільки культура володіння іноземними мовами в нас поки що на низькому рівні, хоча останніми роками становище значно покращилося, й випускники багатьох (особливо «елітних») середніх шкіл уже непогано володіють англійською. Проте більшість кафедр вишів усе ще застосовують дідівські методи навчання іноземних мов: нудне читання та переклад, що перериваються лише поясненням граматики й виконанням вправ з підручника, написаного двадцять або тридцять років тому.
Викладачі — носії мови, навчальні та художні фільми мовою, яку вивчають, ефективне використання інтернету й інші активні форми освоєння мови та комунікації нею — все це залишається недоступним для багатьох кафедр іноземних мов: частково через їхню бідність, частково через непідготовленість викладачів, а часто просто через рутину. Та чого там гріха таїти — для багатьох викладачів вишів іноземних мов спілкування цією мовою ускладнене лише однією причиною — вони володіють нею в недостатній мірі. Проти цього недоліку існують різні засоби, зокрема й такий: викладачі повинні показувати студентам переваги володіння іноземною мовою на власному прикладі.
Навчаючись у шістдесяті роки на німецькому відділенні в Алма-Атинському інституті іноземних мов, я звик до того, що більшість викладачів не лише під час занять, а й на перерві розмовляли зі студентами німецькою. У ті часи там було декілька викладачів з волзьких німців, які чудово володіли мовою, й вони задавали тон. Це стимулювало розвиток навиків мислення мовою, яку вивчали. Після двох курсів я перевівся до Дніпропетровського держуніверситету й з подивом виявив, що іноземна мова в нас закінчується разом з дзвінком. За старою звичкою я почав спілкуватися з викладачами німецькою й під час перерв, але одразу помітив несхвальні погляди однокурсників і подив більшості викладачів — і перейшов на російську.
Неофіційне спілкування викладачів іноземної мови у виші не цією мовою мусить стати поганим тоном і показником низької кваліфікації відповідних викладачів; тоді з кафедр швидко зникнуть ті, хто потрапив явно не на своє місце. Те саме стосується й середніх шкіл. Подібний підхід допоміг би й в освоєнні української мови в школах з українською мовою навчання в південно-східному регіоні. Спілкування викладачів під час перерви не українською мовою мусить розглядатися як свідчення невідповідності їхньої кваліфікації необхідним вимогам або як небажання сприяти навчально-педагогічним цілям цієї школи.
Оскільки вищі навчальні заклади мають два головні завдання: підготовку фахівців і розвиток науки, то серед багатьох формальних критеріїв оцінки роботи навчальних закладів якість знань, отриманих студентами, та реальні досягнення в науковій роботі (публікації, впроваджені розробки й відкриття) мають бути на першому місці, й керівництво вишів і міністерства має всебічно сприяти прояву неординарності мислення та реалізації таланту. А зараз у багатьох навчальних закладах сіренький викладач або доцент, нічим не прикметний, слухняний і невибагливий, який не має авторитету у студентів, цінується начальниками набагато вище, ніж талановиті й неординарні особи, які можуть лише завдати клопоту своєю активністю та своїми ідеями. У викладачів і науковців мусить, нарешті, зникнути страх прояву ініціативи, бажання не висовуватися, прагнення промовчати й тихо пересидіти до чергового проходження за конкурсом або до виходу на пенсію.
Оптимальну структуризацію й розвиток національного інтелекту слід починати з системи освіти й займатися цим постійно та сумлінно — як це роблять нації, що досягли найбільших успіхів у цивілізаційному розвитку й живуть не за рахунок продажу своїх природних багатств, а за рахунок інтелектуальних досягнень.
