Недоторканість і вседозволеність?
На цьому тижні в Академії української преси (АУП), нещодавно заснованої за підтримки Академії Баварської преси (ФРГ) та інших західних інституцій, проходив дводенний семінар «Релігія та преса. Робота преси в церкві.» Для участі у семінарі були запрошені журналісти церковних та світських київських видань; своїм досвідом поділилася німецька журналістка Брігітте Пік (Католицька газета «Heinrichsblatt», місто Бамберг). Академію української преси (Президент Валерій Іванов, виконавчий директор Бригітте Шульце) створено саме заради цього — щоб західні, зокрема, німецькі журналісти мали можливість ділитися своїм досвідом з українськими. Не можу судити про те, яку користь такі обміни можуть принести нашим журналістам-політикам. Для тих, однак, хто займається земними, так би мовити, справами церкви, досвід Німеччини може бути вельми повчальним. Хоча б тому, що там царює міжконфесійний мир, а дві найбільші церкви — католицька та лютеранська — активно співпрацюють, пліч о пліч займаються вирішенням соціальних питань. Семінар «Релігія та преса» виявився вельми успішним — він спонукав задуматися над тими журналістськими проблемами, від рішення яких залежить відповідь на запитання: «Користь чи шкоду суспільству приносить наша робота?»
Висвітлення церковного життя України — то сьогодні вельми твердий горішок. Почати з того, що це одна з дійсно нових для ЗМІ тем, адже за радянських часів можна було хіба що засуджувати «підступну політику Ватикану», популяризувати науковий атеїзм або обурюватися нонконформізмом «фанатиків-сектантів» чи «уніатів». Необхідна саме для цього «освіта» надавалася в інститутах та на факультетах журналістики. Відсутність знань відчувається й сьогодні (Деякі журналісти досі плутають духовні сани, християнські конфесії, таїнства і обряди, значення свят тощо. Про теологічні проблеми дарма й згадувати.). Через те журналіст іноді вимушений повністю покладатися тільки на те, що йому скажуть у церкві або біля церкви. А це не дуже надійне джерело інформації, зважаючи як на невисоку освіченість українського кліру та пастви, так і на традиційну «візантійську» дипломатію деяких представників духовенства.
Друге суттєве ускладнення полягає у тому, що українська церковна тема, ледве вийшовши з «катакомб», негайно переплелася з політикою, як би не заперечували цей факт самі церковні політики. Важко напевно сказати, чи був розкол православ’я на початку дев’яностих років єдиним чинником цієї політизації. Думаю, що ні. Адже сьогодні ми живемо у суспільстві з аномально завищеним рівнем політизації — будь-чого. Це торкнулося й церков, особливо православних i греко-католицької. Щоб не бути голослівною, вкажу на ту запобігливість, яку виявляють до УПЦ Московського патріархату (Церква з найбільшим потенціальним електоратом) деякі політики. Окрім Комуністичної партії України, яка вже давно залицяється до УПЦ МП, нещодавно заявив про свою «любов» саме до цієї православної церкви також Олександр Мороз, лідер Соціалістичної партії. Церковні ж політики широко користуються цим для отримання від кандидатів — можливих майбутніх депутатів — фінансової, законодавчої, ідеологічної та політичної підтримки. Принаймні, обіцянок. А іноді й самі пробують щастя у виборах різних рівнів (Не завжди, втім, успішно). Як тут нашому брату, працівникам ЗМІ, відрізняти «добре насіння від куколю»? Досі тільки одна церква — Українська греко- католицька — продемонструвала своє рішуче небажання перетворювати храми Божі на агітпункти. З боку ж, скажімо, УПЦ МП речниками досить високого рівня було зроблено на ТБ заяви прямо протилежного змісту. Відомо, як безжально іноді трактують журналісти світських політиків (чужого табору, звичайно). А як бути з церковними? Ось недавно до Києва приїздив відомий московський політик митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил (Гундяєв). В українській пресі — або славословіє, або дипломатичне мовчання. Між тим, деякі західні ЗМІ охарактеризували цей візит як «Інтриги, бізнес, позування у ролі майбутнього патріарха ... І жодної вирішеної церковної проблеми». Маємо ми право публічно висловлювати подібні спостереження?
Існує ще одна, пов’язана з попередньою, невизначена проблема, яку можна віднести до етичних. Чи повинні світські журналісти, а якщо так, то в якій мірі і в якій формі, критикувати поведінку, публічні заяви, церковну політику окремих духовних осіб або духовних інституцій (Синодів, Конференцій, Соборів тощо)? Зважаючи на згадану участь духовенства у політиці, без цього, очевидно, не можна обійтися. Не критикують тільки самітників, які повністю виключили себе з суспільного життя. То чи не є прямим обов’язком журналістів світських ЗМІ перетворювати таємне на явне? І тим сприяти очищенню церкви та, як наслідок, суспільства? Чи можуть сутана, ряса, сакос робити особу недоторканою, незалежно від того, як вона поводиться? Подібно тому, як нещодавно захищав людей інший талісман — партійний квиток? Так чи інакше, а сьогодні майже утвердилося неписане правило замовчування найбільш одіозних вчинків і висловів духовних осіб, зокрема, православних єпископів. Це вельми серйозна дилема. Через те, зокрема, що церковні ЗМІ стосовно своєї власної церкви чи конфесії «сповідують» свободу тільки апологетичного слова.
Щодо віддзеркалення діяльності інших церков, то тут все залежить від загальної культури тієї чи іншої церкви. В Україні переважна більшість церковних видань поводиться стосовно чужих церковних справ досить дипломатично, коректно і незалежно від реальної доброзичливості стосунків. Виключенням є тільки так звані православні журналісти, яким «все дозволено», коли йдеться про «розкольників» або «москалів». Чим брудніші епітети, тим краще. З цього приводу виконавчий директор АУП Бригітте Шульце сказала: «Професіоналізм не знає конфесій!» Добре, однак, відомо, що чужі проблеми завжди здаються значно простішими, ніж власні.
