Непереможна любов до Батьківщини

Скільки молодих українців вступили у смертельний двобій із російсько-більшовицькою ордою в січні 1918 року? Які втрати вони понесли? Як склалася подальша доля тих, кому поталанило вижити? Відповісти на ці запитання ми запропонували історику, заступнику директора Національного військово-історичного музею України Ярославу ТИНЧЕНКУ, який багато років досліджує події столітньої давнини.

— Того січневого дня під Крутами перебувало близько 420 студентів, гімназистів та юнаків, — каже Ярослав Юрійович. — На озброєнні вони мали 8 — 10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі. Сили супротивника коливалися в межах 5 — 6 тисяч багнетів.

У нерівний бій вступили, зокрема, курсанти 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького, старшини й вояки Гайдамацького коша, Січові стрільці Помічного студентського куреня, сформованого зі студентів університету Святого Володимира, Народного університету, гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії, учні інших київських навчальних закладів.

— Як склалися долі тих юнаків, які вижили?

— По-різному. Зокрема, Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками. У 1921—1923 роках перебував у таборах інтернованих у Польщі, перебравшись згодом до Франції.

Організатором Студентського куреня був вихователь Володимирського Київського кадетського корпусу полковник Петро Сварика. Саме він привів до Києва рештки 1-ї сотні куреня, командира якої більшовики полонили і розстріляли. Незабаром зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на київському Подолі. Зважаючи на вік, а йому виповнилося 60 років, був змушений залишитися в Києві після того, як місто опинилося під владою червоноармійців. Восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували його до війська. У складі однієї з білогвардійських частин він опинився у Криму, де був захоплений більшовиками в полон і страчений.

Досить цікаво склалася доля юнкерів 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького: майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки: навесні 1918-го старшокурсники отримали звання «хорунжий», а юнакам з молодшого курсу це звання присвоїли 1921 року.

Варто згадати сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із Київщини. Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го брав участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником. Після розгрому рейду Тютюнника Яків ще два роки воював із радянською владою в партизанському загоні. Та врешті-решт, рятуючись від неї, змушений був залишити Україну, перебравшись до Польщі. Там і помер у 1937 році.

Поручик Іван Грушецький служив у Спільній юнацькій школі, де готували старшин для Армії УНР. Потім висвятився на священика і був парохом православної церкви на Волині. У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці, де він і помер.

Уродженець села Монастирище Ніжинського повіту Митрофан Швидун під Крутами зазнав поранення, і з поля бою його винесли товариші. Пізніше брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах «Стрілець» та «Вільна Україна», діставши ще одне поранення — у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука. Проте служби в Армії УНР не полишав. З часом оселився у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.

Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, брав участь у Першому і Другому зимових походах, зазнав поранень. Одним із перших написав спогади про бій під Крутами. У 1922 році передчасно помер.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало рицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» — єдиної військової нагороди УНР. Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців з перших днів його створення. Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920—1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Микола згодом опинився у США, де й помер у 1970 році, а Гнат став священиком і загинув на Волині 1943-го. За невідомих обставин.

Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), жив і працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив цей виш, ставши інженером-хіміком. Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії. До речі, будучи старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він у 1920 році на чолі кінного роз’їзду і з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоноармійців...

Борис Монкевич побував на фронтах Першої світової війни і був досвідченим вояком. Тож після поразки під Крутами продовжив боротьбу з більшовиками, беручи участь у формуванні Запорізького полку Армії УНР. Коли Українська держава була окупована більшовицькою Росією, опинився у Польщі. Навчався у Варшавському університеті. Перебуваючи у Польщі, Борис Монкевич написав низку спогадів. Згодом переїхав до Канади, де й помер. Похований у Монреалі.

Микола Божко-Божинський народився у дворянській родині. У 1918 році — студент фізико-математичного факультету Університету святого Володимира. В бою під Крутами потрапив у більшовицький полон і був розстріляний. У березні 1918-го разом з іншими бойовими побратимами, загиблими від куль червоноармійців, похований у Києві на Аскольдовій могилі.

— Називається різна кількість студентів, гімназистів, які виступили на захист Української держави і загинули...

— Відступаючи з поля бою, юнаки 1-ї Української військової школи врятували не лише свої кулемети, а й винесли всіх поранених і тіла забитих товаришів. Їх переслідували червоногвардійці та ворожий панцирний потяг, який, випередивши червоногвардійців, швидко увірвався на ст. Крути. На платформу вискочили матроси й одразу кинулися на чоту зі складу Студентської сотні, що була на станції, та вмить роззброїли її. Також матросам вдалося захопити кількох поранених зі Студентської сотні та її командира — сотника Омельченка. Решта обійшли станцію і, користуючись сутінками, приєдналися до ешелону, де на них уже чекали юнаки 1-ї Української військової школи.

Усього в полон потрапило 36 старшин, студентів та гімназистів. Шість поранених із числа вояків Студентської сотні та один гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, були доправлені на лікування до Харкова (всі вони вижили). 27 полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, були трохи згодом розстріляні просто на ст. Крути. Двоє старшин (один із них — прапорщик Павло Кольченко, другий, можливо, — прапорщик Костянтин Велігорський) були як «трофеї» забрані червоногвардійцями та матросами, закотовані, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. Рештки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом із тілами 27 розстріляних у Крутах на Аскольдовій могилі в Києві. Рештки К. Велігорського було віднайдено значно пізніше.

— Відомо, що в роки Другої світової війни крутяни також воювали з радянською владою в складі УПА, хто вони?

— Наприклад, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів дивізії «Галичина». У цій же дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, рицар «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» Петро Франчук. А вже згадуваний Митрофан Швидун організував Луцький курінь ОУН, бійці якого згодом опинилися у лавах Української Повстанської Армії. Сьогодні в живих не залишилось жодного крутянина: останні з учасників бою під Крутами померли у 1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

«КРУТИ-2» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«БІЙ ПІД КРУТАМИ — СИМВОЛ НЕПОХИТНОСТІ І ПАТРІОТИЗМУ МОЛОДИХ УКРАЇНСЬКИХ ХЛОПЦІВ»

Юрій СОРОКА, письменник, автор книжки «Бій під Крутами»:

— Від трагічних подій, які відбулися наприкінці січня 1918 року, нас віддаляє вже понад сотня років. Здавалось би, ціла ріка часу минула, Україна зазнала суттєвих змін і багатьох потрясінь значно більших, аніж те дрібне протистояння юних патріотів України і більшовиків. Чому ж ми знову й знову повертаємося у згадках до бою під Крутами, чим він є для незалежної України? Звичайно, це питання цілком риторичне. Бій під Крутами не може вважатися доленосною битвою, на кшталт Сталінградської битви для Росії або Ватерлоо для Західної Європи. Крути лише символ. Символ непохитності, патріотизму та всеосяжної любові до Батьківщини.

І зовсім не важливо, що юнаки під Крутами нічого не могли переломити у процесі поневолення України. України, якій російська революція дала змогу отримати жаданий ковток свободи, та, на жаль, не дала часу, щоб оговтатися від запаморочення, що прийшло після цього ковтка. Значно важливішим є той факт, що вузькою тернистою стежкою, протоптаною стопами крутян, вирушили на захист незалежності України інші, ті, кого надихав подвиг київських юнаків.

Бій під Крутами був лише однією невеличкою віхою в українських визвольних змаганнях. Невеличкою, але значною за своїми наслідками. І усвідомивши цей факт, ми, нащадки, зобов’язані зберегти у собі той вічний вогонь, ту непереможну любов до Батьківщини, яку мали вони, юнкери і гімназисти. Молоді хлопці, перед якими лежало неораним полем ціле життя і які без жалю поклали його на вівтар служіння України.