Непомічена спроба справжньої революції...

На День Гідності та Свободи Президент Володимир Зеленський за допомогою відеозв’язку поспілкувався з учасниками трьох революцій (Революції на граніті 1990 р., Помаранчевої революції 2004 р., Революції гідності 2013-2014 рр.), під час якого наголосив, що нам як суспільству потрібно з холодною головою відповісти на питання: які уроки ми маємо винести з трьох революцій та як не повторювати помилок? Важливе запитання. Але з такою ж холодною головою потрібно відповісти і на низку інших запитань, зокрема, чи справді це були революції і чому реальні борці з режимом Кучми (частина з них так точно) забуті, а інші штучно вирощені в «олігархічних пробірках» знаходяться на злачних місцях? Про що йдеться?

Під час спілкування президента, та і в ширшому контексті, чомусь осторонь залишається акція «Україна без Кучми» (УБК) 2000-2001 рр., яка фактично стала зародженням майбутніх подій осені 2004 року. Як написала головна редакторка газети «День» Лариса Івшина: «Непомічена спроба справжньої революції». Про тих людей, які тоді були затримані і побиті, яких катували і запроторили за грати, сьогодні майже не згадують. Натомість, як за попередніх влад, так і за нинішньої, різні псевдоактивісти інкорпоровані до владних структур, наприклад, у вигляді народних депутатів, або членів наглядових рад в державних підприємствах з величезними зарплатнями. Як таке може бути? 

СПОЧАТКУ ТРОХИ ІСТОРІЇ

15 грудня 2000 року відбувся перший протест, який ознаменував початок акції «Україна без Кучми» (2000-2001 рр.). Що стало приводом? Після президентських виборів 1999 р., коли для перемоги Кучми була використана російська технологія «червоної загрози» (якщо в Росії на виборах 1996-го спаринг партнером Бориса Єльцина визначили Геннадія Зюганова, то в України для Кучми в 1999-му обрали Петра Симоненка), режим відчув свою безкарність: попереду ж п’ять років правління! І почалося. 9 лютого 2000 р. — біля готелю «Москва» (тепер — «Україна») був скоєний напад на опозиційного народного депутата Олександра Єльяшкевича. 9 червня 2000 р. — викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського. Апогеєм же серії злочинів стало викрадення і вбивство 16 вересня 2000 р. журналіста Георгія Ґонґадзе. Далі був відомий «касетний скандал», про 20-річчя якого ми також нещодавно писали («День», № 229 за 2 грудня 2020 р.).

Ці та інші події стали причиною початку акції «Україна без Кучми». У протестах брали участь десятки політичних партій та громадських організацій. Вже 27 грудня акцію було тимчасово згорнуто — учасників змусили прибрати намети та покинути площу під приводом реконструкції Майдану Незалежності. Але вже 14 січня 2001-го стартував другий етап «України без Кучми». Опозиція знову розмістила намети вздовж Хрещатика і протягом січня-лютого тривали акції громадської непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Кучми і усіх керівників силових структур. 1 березня 2001-го режим жорстоко «зачистив» наметове містечко на Хрещатику. Однак це не зупинило людей. Найбільш запекле протистояння відбулося 9 березня 2001 р., в день народження Тараса Шевченка. Тоді в столиці зібралися десятки тисяч людей: під час мітингу відбулися перші серйозні сутички із міліцією біля Адміністрації Президента. В результаті були затримані сотні демонстрантів. Найбільш активних з них, лідерів протестів чекали суди, побиття, тортури і реальні тюремні терміни. Серед них — Микола Ляхович, Микола Карпюк, Ігор Мазур, Руслан Зайченко... Кучма залишився при владі.

«ВСІ ЦІ «НОВІ ОБЛИЧЧЯ» Є ЛИШЕ АВАТАРАМИ «КУЧМІЗМУ» І ОЛІГАРХАТУ»

Від початку компанії протестів проти тодішнього режиму другого президента пройшло 20 років. Наскільки змінилася за цей період наша країна? Чи можна сказати, що на сьогодні «Україна без Кучми», тобто якою є відповідь на головне гасло акції початку 2000-х рр.? Відповідає один з лідерів УБК, політв’язень, громадський активіст, правозахисник, учасник волонтерського і добровольчого руху політ Микола ЛЯХОВИЧ:

«Принагідно дякую колективу газети «День», що постійно піднімаєте тему «непокараності кучмізму». На жаль, Ваше видання серед ЗМІ лишилося чи не єдине, якому не смакують канапки на форумах Віктора Пінчука, зятя того самого екс-президента Кучми голосом якого було замовлено викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, внаслідок чого його жорстоко вбито. Проте, пригощатися з рук згаданих осіб, на жаль, не соромно навіть «журналістам», які працюють у виданні заснованому Георгієм Гонгадзе. То хіба можна сказати, що так би мовити в «коридорах четвертої влади» «Україна без Кучми»?

Та ж ситуація і в інших «трьох владах»: законодавчій, виконавчій та судовій. І це ми легко доводимо, просто поглянувши на те, скільки депутатів пов’язаних з діяльністю бізнесу і «меценатства» Віктора Пінчука, а також його партнера по «меценатству» Сороса, постійно перебувають у Верховній Раді. Скільки, наприклад, нардепів фракції «Голос» не пов’язані з діяльністю цих людей? А в інших (провладних/опозиційних), парламентських фракціях, хіба мало депутатів які пов’язані з бізнесом і «меценатською діяльністю» згаданих осіб? Давши чесну відповідь на це запитання, ми не можемо заявити, що в законодавчій гілці влади — вже «Україна без Кучми». Серед практичного, крім канапок на форумах Пінчука — це, наприклад, прийняте законодавство, яке забороняє пересічним громадянам під страхом кримінального покаранням робити приховані відео-аудіо записи корупційної (або іншої протиправної) діяльності чиновників під час виконання ними своїх службових обов’язків, без дозволу суду. Звісно, це можна було списати виключно на солідаризм в імунітеті чиновництва — якби це не було одним з кроків до визнання плівок майора Мельниченка, як доказу в страшних кримінальних злочинах вчинених другим президентом.

Друга гілка влади, виконавча, хіба не зберегла ті ж самі корупціогенні та свавільні явища, включно з непотизмом та злочинами проти активістів, які були зародженні ще в часи «розвитого кучмізму»? Яскравий приклад — це замовлення нападу на активістку Катерину Гандзюк, який призвів до загибелі молодої людини. Це банальний рецидив непокараного за вбивство Георгія Гонгадзе, лише на місцевому рівні. Коли місцеві чиновники в екс-міліціонера замовляють «покарання» в кримінальний спосіб активістки яка висвітлює якісь негативи «еліти». При кучмізмі це було масовим явищем, а зараз менше — але воно не знищено як явище.

Та й хіба в коридорах виконавчої влади мало чиновників «вирощених» в часи «кучмізму»? Нещодавно був майже цілий Кабмін з осіб наближених до діяльності фондів («меценатства») вищеназваного олігарха та його партнера з-закордону. До речі, навіть з особистого пригадалося, що в той час мене, політв’язня кучмівського режиму, який обіймав посаду дрібного держслужбовця («начальника відділу» в Мінмолодьспорті у 2015—2019 роках), і провів успішну реформу з відродження державної політики ціннісного національно-патріотичного виховання (за що був навіть нагороджений за тиждень до звільнення), було звільнено саме при тому Кабміні. Хоча такі дрібні посади, як та яку я обіймав, не підпадають під звільнення під час зміни міністрів. Тому, для того щоб звільнити вони ліквідували з 1 січня 2020 року весь Мінмолодьспорт. І хто ж це зробив? Зі своїм заступником — це зробив Володимир Бородянський, дуже наближений до медіа-діяльності зятя Кучми. Звісно, я і сам не мав бажання бути на посаді держслужбовця (про що оголосив задовго до того публічно) при такому «неокучмізмі» — але це один зі штрихів який не дає нам права сказати, що в коридорах виконавчої влади УБК.

А що вже казати про «третю», судову, гілку влади, яка не перестає щоденно пробивати дно своїми замовними, в інтересах пануючих «еліт», рішеннями? Яка досі не допустила навіть допиту Кучми з приводу плівок майора Мельниченка, на яких зафіксовано як голосом екс-президента замовляють викрадення журналіста Гонгадзе? Хіба на такому фоні можна хоч припустити, що під суддівськими мантіями «Україна без Кучми»?

Вся ця чинна «ЗЕ-влада» є якоюсь вульгарною пародією на «кучмізм».

А чого варта «опозиція»? Наприклад Юрій Луценко який братається з Кучмою на родинних форумах, після Помаранчевої революції зберіг «беркут» (коли був міністром МВС 2005-2009 рр.) який розстріляв Небесну Сотню, а після Революції Гідності використовуючи «кумівство» лобіював призначення на високі посади кучмістів які нас переслідували, як наприклад генерал міліції Олександр Савченко?! 

Відтак все, що називає себе «опозицією» та не контролюється з Москви — насправді легко маніпулюється або напряму олігархом Пінчуком, або посередництвом фондів його закордонного партнера по «меценатству». І це вже давно не «конспірологія» від «руки/ноги Москви», а реальні факти. Якщо ні, то чому б, наприклад, «опозиційній» фракції «Голос» до 20-ї річниці «подій 9 березня 2001 р.», коли кучмісти вчинили масове побиття, арешти і ув’язнення з подальшим катуванням опозиційної проукраїнської молоді, не ініціювати якийсь законопроект який засуджує «кучмізм»? Тобто прирівнює його до тоталітарних (і тотально корупційних) деструктивних явищ, а відтак передбачає люстрацію «політичних кучмістів», антикорупційну перевірку нажитого майна родичами другого президента, і реабілітацію політичних в’язнів, до яких належу і я з братом Григорієм (якому тоді було всього лиш 18 років), були визнанні «політичними в’язнями в Україні» рішенням ПАРЄ ще у вересні 2003 року. А також мною, і ще трьома посправниками було виграно Євросуд з прав людини (2003—2016), і через його вирок Україну примусили нам виплатити компенсації. Але в Україні ми, політв’язні тодішнього режиму, досі офіційно не реабілітовані. Хоча троє посправників, з дев’ятнадцяти, вже померли внаслідок захворювань загострених в ув’язненні. А третина брали участь у збройному відбитті московської агресії з 2014 року, не зважаючи на втрату здоров’я під час катування в кучмівських в’язницях.

І доки законодавчо не засуджений кучмізм, а політв’язнів режиму не реабілітовано, всі ці «нові обличчя» в моїх очах є лише аватарами «кучмізму» і олігархату, навіть якщо знаходяться на утримані не «вітчизняної» олігархії зародженої при другому президенті, а на «грантовій підтримці» його зятя, чи іншої транснаціональної олігархії. Що з рештою доводить, що і в міжнародній сфері не має підстав стверджувати, що «Україна без Кучми», як і в багатьох інших не згаданих тут сферах».

***

Чому кучмізм досі не засуджений, можна судити на показовому прикладі «справи Гонгадзе-Подольського», коли жодна влада протягом вже 20-ти років не наважується запросити другого президента в суд навіть у якості свідка, передаючи цю ганебну естафету безкарності наступним «господарям Банкової». Ніяке розслідування в частині замовників взагалі не ведеться (принаймні суспільству про його результати нічого не відомо), все тліє на рівні головного виконавця Олексія Пукача. І всі революції, як у нас прийнято їх називати, не змінили ситуацію. Чому? Тому що вони не були революціями, максимум — масовими повстаннями, які внутрішні та зовнішні гравці використали в своїх інтересах. Ми про це неодноразово писали, зокрема в трьох частинах матеріалу «Чому наші революції «ходять задом наперед»? («День», №10 від 23 січня 2017 р.; №18-19 за 3-4 лютого 2017 р.; №20 від 6 лютого 2017 р.). А про спробу революції під час «України без Кучми», яку режиму жорстко придушив, взагалі воліють менше говорити. Хоча саме тоді у країни був шанс зупинити Кучму, не допустивши метастази подальших трагедій.

«КУЧМІЗМ ОТРУЇВ СВІДОМІСТЬ ЛЮДЕЙ, ЯКІ БІЛЬШЕ НЕ РОЗУМІЮТЬ ЩО Є ДОБРИМ, А ЩО НЕГІДНИМ»

Журналістка та телеведуча Лариса ВОЛОШИНА слушно зауважує, що якби вона писала роман-утопію про нашу країну, то він би називався «Україна без Кучми». Який би він мав зміст?

 «Світ, в якому політики мають чіткі державницькі межі, а громадяни розуміють цінність власної держави, — говорить журналістка. — Де замість олігархів великий бізнес, який конкурує за рахунок ідей, а не корупційних зв’язків. Країна рухається незмінним курсом на Захід, а молодь сприймає російських однолітків не як взірець для наслідування, а як ворожих чужинців. І справа не в конкретній людині, такому собі Леоніді Даниловичі. І навіть не в системі, яка носить його ім’я. Справа в наслідках, в антипринципах, закладених Кучмою під Україну багато років тому.

Телефонне право, виведене за межі закону найближче оточення, економічні преференції для обраних, «області в кормлєніє». Створена Кучмою олігархічна система досі є недоторканною. Але, все це на поверхні. Двадцять років тому українці вийшли на акцію проти режиму Кучми. Чи обурили би їх зараз всі ті явища, які ще двадцять років тому вважалися неприпустимими? Кучмізм змінив маси. Він отруїв свідомість людей, які більше не розуміють що є добрим, а що негідним. Поступово частиною створеної Кучмою системи суспільних відносин став кожен. Коли ми чуємо, як селяни, що обрали феодала-вбивцю головою своєї громади, говорять на камеру: «Ну і що, що вбив людину. Так тож не в нашому районі було», ми маємо розуміти, що так само думають мільйони українців. Для них більше немає політичних злочинів, які неможливо було б компенсувати побудовою церкви, чи роздачею «грошової допомоги».

КОЛИ ФОТО З РІЗНИЦЕЮ В 12 РОКІВ (2001 Р. ТА 2013 Р.) ГОВОРЯТЬ САМІ ЗА СЕБЕ. АБО ЧОМУ УКРАЇНА ДОСІ З КУЧМОЮ (В ОРИГІНАЛІ ГОЛОВНЕ ГАСЛО АКЦІЇ ПОЧАТКУ 2000-Х ЗВУЧИТЬ — «УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ»)

Правила, запроваджені Кучмою досі тримають Україну у колоніальному рабстві. Олігархи призначають очільників держави, в тюрмах знову політичні бранці, влада намагається взяти під контроль інформаційний простір. Для того, щоб усвідомити наслідки збереження кучмізму в 2000-х, варто згадати, що в 2003 Кучмою була підписана україно-російська угода, яка фактично виводила Азовське море з під юрисдикції міжнародного морського права. Апелюючи до цього документу, Росія блокує українські порти Бердянськ і Маріуполь. Адже в ньому написано, що всі суперечки сторони вирішують в результаті двосторонніх перемовин, без залучення третіх сторін. Сьогодні в Мінську проводяться перемовини, про «Спільне використання Донбасу». І тут Кучма довгий час грав першу скрипку. В результаті, Україна готова піти на кроки, які передбачають де-факто створення нової широкої автономії, тобто зміну територіального устрою. Поступки замість відсічі у відносинах з Москвою — це теж кучмізм.

15 грудня 2000 року відбувся перший протест, який ознаменував початок акції «Україна без Кучми». Всі ці двадцять років в Україні існують господарі, яким можна все, поки вони «не забувають про людей» і є плєбс, який радо заплющить очі, якщо треба — зіграє в дурника, аби не втратити грошову пайку чи надбавку. Ілюзію змін створюють активісти, які веселять народ виставами про боротьбу зі злочинною системою і бігають до того ж Кучми на бенкети. Практика приходу до влади за рахунок обіцянок демонтувати створену Кучмою системи також була закладена тоді, двадцять років тому. От тільки через двадцять років після початку боротьби, руйнації кучмізму не хочуть вже не тільки вчорашні «борцуни», а й люд, що підтримував їх тоді на акціях протесту. Згідно опитуванням, більшість українців вважають Кучму найуспішнішим українським президентом. Якби все було навпаки, то ті самі «прості українці» згадували б правління Кучми, як найтемніші часи новітньої української історію. А так, у нас є ще більш гнітючі продовження — режим Януковича, режим олігархічної хаотизації часів Зеленського. І буде ще попереду. Допоки ми не навчився боротися з причинами, а не наслідками? Саме тому, «Україна без Кучми» — це не наша спільна реальність. Це фантастичний роман-утопія, який так і не був написаний».

***

Як вивести Україну з колоніального стану, коли наклався спадок минулого (імперського і радянського панування Москви) на правила, створені режимом Кучми? Коли, дійсно, в результаті ми отримали зміну мас (кучмізм отруїв свідомість людей), і ресурсів цієї системи предостатньо, щоб підтримувати режим деградації суспільства. Але це не означає, що потрібно опускати руки. Навпаки, треба протиставляти іншу якість, інший рівень знань і просвітництво, чим, власне, вже більше 24 років займається газета «День» (є, звичайно, і інші острівки) за допомогою своїх численних проектів при сприянні соціально відповідальних бізнесменів. Вони є, головне зуміти нарешті в цій країні об’єднати здорові сили і дати вирішальний бій системі.

«УКРАЇНУ ЧЕКАЄ СОЦІАЛЬНИЙ МАЙДАН...»

Інший активний учасник акції «Україна без Кучми», активіст Володимир ЧЕМЕРИС вважає, що майдани в Україні мали різні приводи, але всі вони вибухали через соціальні причини. Тому наголошує: якщо не вирішити проблему соціальних протиріч, Україну чекає черговий Майдан:

«За час від «України без Кучми» в Україні вибухнуло не два, а, мабуть, п’ять Майданів.

Всі вони мали різні приводи — вбивство журналіста, президентські вибори, податковий кодекс, розгін невеличкого «євромайдану».

Але всі мали соціальні причини.

За часів Кучми постала система олігархічного капіталізму. Великий капітал, який виріс на привласненні колишньої загальнонародної власності, зрісся з державною владою.

Президент став гарантом і арбітром.

Гарантом того, що власність залишиться в руках тих, хто її вкрав. І арбітром у розборках між новими ефективними власниками, які конкурують за великий ринок під назвою Україна.

На початку 2000-го Кучма ініціював референдум, на якому, згідно офіційних даних, більшість проголосувала за надання президенту авторитарних повноважень.

Влітку парламент імплементував результати референдуму у першому читанні.

Президент і справді подумав, що він — всевладний. І йому все дозволено.

16 вересня вбили Георгія.

А тим часом в Україні тривало соціальне розшарування і поглибились соціальні протиріччя.

З’явилася невелика група фаворитів нової системи і величезна кількість аутсайдерів.

У березні 2000 «День» опублікував мою статтю «Революція 2000-го», де я писав про олігархічний капіталізм та про те, що ми стоїмо на порозі соціального протесту.

Навіть не думав, що вже наприкінці 2000-го цей протест вибухне.

Ми вийшли 15 грудня 2000 р. на Майдан тому, що Георгій Гонгадзе був нашим другом, учасником студентського руху початку 90-х.

Обдзвонили друзів і думали, що вийде людей 150. Вийшло 50.

Але через два дні було 10 тисяч. Потім 20. Потім 50 тисяч. 

Селянки з Житомирщини, студенти з Миколаєва навіть не знали, хто такий Гонгадзе. І не розумілися у геополітичних розкладах.

Їх можна побачити у документальному фільмі «Обличчя протесту», де немає політиків.

Вони просто хотіли змінити своє життя. Тому приєдналися до руху.

Акцію назвали «Україна без Кучми», щоб коротко вказати на першу ціль — відставку президента.

Але тоді ж було вперше артикульовано головну мету УБК — зміну системи соціальних, економічних та політичних відносин.

Був великий плакат: «Ми за парламентську республіку».

УБК не повалила Кучму і не змінила систему.

Але УБК досягла відставки міністра МВС та голови СБУ.

УБК провалила імплементацію кучмівського референдуму, коли на хвилі протестів Рада дала лише 169 голосів за імплементацію у другому читанні. І Кучма таки не став диктатором.

Але найголовніше — відбулися зміни в умах і душах людей.

Вже у травні 2001 соціологи констатували, що більшість українців, які за офіційними даними проголосували на референдумі за авторитаризм, висловились за парламентську республіку.

Революція — це зміна системи соціальних відносин.

Зміни не відбулося 2001-го. Як не відбулося після помаранчевого Майдану.

І Майдан 2014, безсумнівно, не був революцією.

Система олігархічного капіталізму не зникла.

І соціальні протиріччя, які виштовхують українців на Майдани, продовжують діяти.

І вони з неминучістю виштовхнуть українців на новий Майдан.

Так буде, доки протиріччя не будуть зняті.

Якщо вони не знімуться виборами і парламентським шляхом, то Майдан, як би ми до цього явища не ставились, вибухне знову.

Майдан — об’єктивний процес, коли є соціальні протиріччя.

Результатами Майдану 2014 скористалася найбільш реакційна, компрадорська фракція великого капіталу, яка конкурувала з тією фракцією, яка була при владі раніше.

Фактично Україна втратила незалежність. Усі важливі політичні, економічні та кадрові рішення тепер диктуються зовнішнім впливом.

Якщо після 2004 говорили, що Кучма залишився при владі, тільки у нього тепер інше прізвище. То після 2014 можна сказати, що Кучма залишився, тільки став злішим і деспотичнішим.

З нами щось сталося.

На початку 2000-х кожен такий випадок викликав гнів і спротив правозахисників, журналістів, громадян. Аж до того, що українці виходили на Майдан.

Для того, аби правлячому класу утриматись при владі, необхідно суспільству нав’язати внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Те, що українське суспільство поки що частково сприймає таку нав’язану гру, не значить, що так триватиме вічно.

Система олігархічного капіталізму нікуди не зникла.

«Ринкові реформи» поглиблюють соціальне розшарування і загострюють соціальні протиріччя.

З вересня 2020 розпочалися масштабні страйки та акції протесту робітників — Кривий Ріг, Суми, Селідове, Кременчук.

Ситуація тільки погіршуватиметься, бо капітал, національний і транснаціональний, прагнутиме нових і більших прибутків.

Теперішній президент, уряд і Рада вже не залишили жодних сподівань на те, що соціальні протиріччя будуть вирішені виборами чи парламентським голосуванням.

Україну чекає соціальний Майдан.

Тільки тепер ми розуміємо, що Майдан матиме сенс, якщо його результатами скористається не національний та закордонний капітал.

А соціальні низи — від робітників і пенсіонерів до дрібних підприємців».

ЯК НЕ ДОПУСТИТИ «НОКАУТ» ДЛЯ ДЕРЖАВНОСТІ

Як не допустити «соціальний Майдан», адже країна може цього не витримати, особливо коли на сході чатує агресор і чекає чергового слушного моменту, аби піти далі? Хто може цього не допустити? Питання складне, бо породжена в 90-х олігархія в Україні, фактично є частиною кучмізму. І всі ті повстання, які були у нас за майже 30 років незалежності, не змінили природу речей — кланово-олігархічна система досі керує країною, хоча, по суті, саме проти неї протестували люди. Можна, звичайно, закликати олігархів до соціальної відповідальності і рівних правил гри, однак як показує практика, вони в цьому не зацікавлені. Хоча, певний проблиск був, коли після Євромайдану тодішній глава Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський на засідання комісії Верховної Ради з питань приватизації закликав переглянути «буремну приватизацію» часів Кучми, аби розібратися і спробувати встановити нормальні правила. Проте цей заклик так і залишився непочутим. Всі продовжили жити так, як звикли. Що, дійсно, наближає небезпеку чергового майдану, який може закінчиться нокаутом для української державності. І якщо олігархи думають, що в цій каламутній воді вони знову розіграють вигідний для себе пасьянс, то сильно помиляються. Бо коли на Донбас прийшла Москва, то погнала звідти, в тому числі, багаторічних місцевих «господарів», які замість того, щоб захищати свій регіон, гуділи в гудок... Уникнути нового соціального вибуху і почати нарешті нормально розвиватися — це життєво важливе завдання для всіх громадян цієї країни.