Непрочитані уроки Польщі

Загальновідомий анекдот радянських часів: у соціалістичному концтаборі найвільнішим вважався польський барак.

Називалося багато причин, але головною був незнищенний дух свободи і патріотизму, збережений польською нацією, незважаючи на тривалу російську, австрійську, німецьку й радянську окупації. Йдеться про національну пам’ять будь-якого поляка, виховану родиною, школою, костьолом, рідною літературою, кіномистецтвом та іншими чинниками. Це той стан, в якому пересічний громадянин почуває себе не перекотиполем, не планктоном в океані інтернаціоналістської зрівнялівки, не безмовним і безпам’ятним бидлом, а — носієм усіх трагедій, воєн, повстань, поразок і перемог минулого. Носієм національної гордості й непереможного польського духу опору в його різних формах: від їдкої іронії та гіркого сміху, спрямованих проти пафосної брехні та абсурдних вчинків властей (найкращими виразниками такого духу були сатирики Станіслав Єжі Лєц і Славомир Мрожек), — і до кривавих, часто безнадійних, повстань та масових акцій непокори в пікові моменти історії.

Сьогодні Польща — найближчий стратегічний партнер і союзник України, шанована в Європі, процвітаюча й демократична країна, яка нещодавно відзначила 90-річчя свого відродження після закінчення Першої світової війни. Інколи ми забуваємо, що ситуація в Польщі 1918 року, буквально склеєної з трьох різнорідних шматків, була набагато гіршою, ніж в Україні 1991 року. Оточена ворожими державами (Німеччиною та Радянською Росією), Польща до 1920 р. вела війни, метою яких було розширення території та остаточне оформлення кордонів.

Феномен 90-літнього існування Польщі, й особливо двадцяти останніх років її розвитку, повинен бути предметом прискіпливої уваги з боку українців, яких пов’язують з сусіднім народом міцні історично-державні та ментально-культурні зв’язки.

Роздуми автора, які не претендують на повноту аналізу, присвячено деяким аспектам розвитку Польщі.

1. Через п’ятдесят років після своїх перших і незабутніх відвідин Польщі я — вкотре вже? — важко порахувати — знову повернувся до цієї країни (в 2008 р. мені випало тричі побувати в Польщі), яка для мене— як перше кохання: хоч і змінилася невпізнанно, залікувавши повоєнні рани і провівши на початку ХХІ століття капітальний «євроремонт», залишилася у своїй суті незмінно прекрасною країною свободи і національної гідності.

Навесні 1957 р. я приїхав до Польщі в складі так званої делегації «студентів» Радянського Союзу як єдиний студент, єдиний безпартійний і українець (всі інші — аспіранти, комсомольські й партійні діячі, серед яких — офіцери КДБ, але також і перший, як виявилося згодом, російський дисидент Л. Краснопевцев).

За півроку до нашої поїздки Польща пережила черговий, грізний для Кремля період бунту, названий «жовтневою революцією» 1956 року, коли масовий рух робітників і студентів примусив радянське керівництво повернути у крісло Першого секретаря ЦК ПОРП Владислава Гомулку, який в Москві й Берліні вважався небезпечним ревізіоністом і націоналістом, а насправді виявився дрібним владолюбцем і дратівливим догматичним склеротиком, який у 1968 р. розв’язав репресії проти робітників та інтелігенції та став ініціатором ганебної антисемітської кампанії.

На кілька днів ми занурилися в незабутню атмосферу свободи, що, здавалося, охопила всю Польщу: побачили кінець польського «комсомолу» («Союз польської молоді»), виникнення нових молодіжних, незалежних від комуністичного режиму, організацій, побували на виставках молодих польських художників-абстракціоністів, почули, як в кабаре висміювали радянських прислужників; я вперше побачив, як студенти хвацько витанцьовують новий американський танок рок-н-рол, енергетика і розкутість якого так пасувала до загальної атмосфери свободи, а ночами читав польські газети, де друкувалися неможливі з погляду радянської цензури статті про злочини сталінізму і хрущовське «миротворство» в повсталій Угорщині за допомогою танків.

Тоді ж, у 1957 р., я познайомився з головою Союзу польських студентів, високим і дебелим, завжди приязно усміхненим Стефаном Ольшовським, який згодом став членом політбюро ЦК ПОРП, Міністром закордонних справ Польської Народної Республіки, а пізніше навіть розглядався як кандидат на посаду Першого Секретаря ЦК ПОРП, ставши суперником генерала Ярузельського.

Зустрівшись впритул із новітньою історією Польщі та деякими її фігурантами, я став глибоко вивчати польську мову, історію, літературу, порівнюючи польський феномен з нашим українським минулим та сучасними реаліями. Як часто, мандруючи Польщею і зустрічаючись із різними людьми — від шльонських шахтарів до членів ЦК ПОРП, від католицьких публіцистів до активістів «Солідарності» (мені випала висока честь зустрітися з Лехом Валенсою на гданській верфі під час засідання керівництва «Солідарності») — я відчував гостру заздрість до сусідньої країни та її народу, які випереджали Україну, здавалося, на десятки років у своєму суспільному поступі, явивши світові в ХХ столітті кілька польських див — відсіч більшовицької навали у 1920 р. («чудо на Віслі»), Варшавське повстання 1944 р., сходження кардинала Кароля Войтили на римо-католицький престол, рух опору «Солідарність»,незалежність від СРСР і Росії.

Інколи, в часи зневіри, здавалося, що історичну відстань між Україною і Польщею не подолати ніколи. Але історія, як часом це буває, зробила несподіваний поворот, упритул наблизивши Україну і Польщу на початку 90-х років, коли криза знесилювала обидва народи (згадаймо наших «човників» на польських базарах чи поляків, що скуповували золото в українських магазинах), у період, коли на руїнах комуністичних режимів майже одночасно почалося будівництво незалежних демократичних держав. Посткомуністичні впливи в Польщі (не кажучи вже про Україну) ще були дуже сильні, НАТО не хотіло бачити Польщу в своєму складі, й країні погрожувала «фінляндизація», «австрійський нейтралітет», перебування в «сірій зоні» безпеки чи перспектива стати «мостом» між Росією та Заходом. Виникла ілюзія, що Україна здатна наздогнати Польщу за кілька років — досить тільки напружитись, прийняти кілька реформаторських законів, підсиливши цей рух активністю українських дипломатів на Заході — і ми станемо врівень зі своїм західним сусідом.

Ті, хто піддався цій ілюзії, не розуміли глибинної різниці між двома народами: сили націоналізму поляків, що об’єднала суспільство в його рішучості назавжди покінчити з пануванням російського імперіалізму, і безсилля морально розтерзаної України, яка досі не в силах зробити геополітичний вибір і живе в атмосфері хаосу та холодної громадянської війни.

2. Об’єктивні цифри доводять марність будь-яких ілюзій щодо тотожності геополітичної ситуації України і Польщі.

Польща 2008 р.: член НАТО, член ЄС. ВВП — 3 млрд. (за паритетом купівельної спроможності (ПКС) — 0 млрд. на 38 млн. чоловік, тобто 880 на душу населення (ПКС — 16810 дол/душу).

Україна — не член ні НАТО, ні ЄС. ВВП — 2 млрд. (втричі менше) на 46 млн. населення, або 07 на душу населення (ПКС — 1 млрд., на душу населення 70) — The World in 2008. The Economist.

Відомий польський економіст Гжегож Колодко (я зустрічався з ним у Вашингтоні, він пропонував свою допомогу Україні, але ніхто не відгукнувся на це) в своєму дослідженні показав, що польські працівники у багатьох галузях заробляють стільки ж, а часом і більше, ніж їхні американські колеги, а представники деяких професій в США заробляють навіть менше. Більше того, почався відплив додому польських робітників з ряду європейських країн (зокрема, Ірландії) в зв’язку з розвитком економічної кризи.

Безперечне зростання добробуту (кількість незадоволених життям поляків зменшилася з 1991 р. з 40% до 22,5 % сьогодні) призвело до позитивних демографічних змін: у 2006 р. середній вік польських жінок складав 79,6 р., а чоловіків — 70,9р. (зростання тривалості життя — на три роки упродовж останніх 10 років розвитку Польщі). Для порівняння: середня тривалість життя українських жінок у 2006 р. була 74 р. (на п’ять років коротша, ніж у польської жінки), у чоловіків — 62 роки (!) — тобто майже на 9років (!) менше, ніж тривалість життя середньостатистичного поляка.

Як тут не згадати, як під час чергового політичного ТВ-ток-шоу в Києві випещена, косметично омолоджена, одягнена в найдорожче вбрання представниця авангарду світового пролетаріату, тобто комуністичної фракції у Верховної Раді, патетично волала про нещастя, що звалилися на польський народ у зв’язку з приєднанням до ЄС.

Нахабна безапеляційна комуністична брехня, яку, на жаль, ніхто з учасників шоу не спростував.

Проїхавши у цьому році, після багаторічної перерви, сотні кілометрів польськими, набагато кращими за українські, дорогами, відвідавши міста і малі містечка у кількох воєводствах, можу засвідчити: Польща зробила якісний стрибок у майбутнє, різко покращивши інфраструктуру та зовнішній вигляд своїх міст і сіл. Причин тут дві: передача багатьох функцій і бюджетних повноважень місцевому самоврядуванню і щедрі вливання Європейського Союзу, які пішли, насамперед, на шляхове будівництво, ремонт будинків, дитячих майданчиків, реставрацію історичних пам’яток. У ряді регіонів до 90% польських селян, які спочатку були проти приєднання до ЄС, отримали євродотації — від кількох тисяч до кількох сотень тисяч злотих. І це все — заслуга «постсоціалістичного» уряду Лешека Міллера, який затято боровся за преференції ЄС. Чи здатні були б на це українські «ліві»? Марно навіть про це мріяти.

Польща, яка ще в 1960 — 1970рр. вважалася в Європі відсталою сільгоспкраїною, стала країною індустріальної потуги, виробляючи набагато більше, ніж Україна, високотехнологічної продукції з високою доданою вартістю. Динамічно розвивалося автомобілебудування: заводи «Фольксваген», «Опель» (Дженерал Моторз), «Фіат» і «Ланос» (належить українцям) виробляють 870 тис. автівок на рік на суму понад 18 млрд. євро (2007), відправляючи 90% продукції на експорт. «Тойота» розмістила тут виробництво двигунів і коробок передач, «Мерседес» готується до будівництва заводу з виробництва компактних автомобілів.

На Польщу сипався дощ прямих іноземних інвестицій (ПІІ), оскільки країна, згідно з твердженням компанії «Ернст і Янг», входить до сімки держав з найкращим інвестиційним кліматом. Так, у 2006 р. вартість ПІІ складала 15,2 млрд. євро, у 2008 р. — 10 — 11млрд. євро. Українські компанії, які володіють рядом стратегічних підприємств у Польщі, вклали понад млрд. Польські інвестиції в Україну складають 0 млн. Народне господарство (після Словаччини й Литви) було одним з тих, що найшвидше розвивалися в ЄС (6,4% на рік); середня заробітна плата складає 3233 злотих (понад 00) на місяць, збільшившись в 2008 р. на 10%. Інфляція дорівнює 4,3% (порівняйте з Україною!) хоча і має тенденцію до зростання. Водночас збільшилися доходи селян (за 2007 рік — на 20,1%), що є найвищим стрибком з моменту приєднання Польщі до ЄС в 2004 р.

Згідно з доповіддю журналу «Економіст», який досліджував показники 140 країн світу (рівні корупції, безпеки, освіти, загрози виникнення збройного конфлікту, захист прав людини тощо), Польща зайняла 31-ше місце, одразу за Іспанією, пропустивши вперед такі високорозвинені європейські країни, як Данія, Норвегія, Ірландія, Португалія, Фінляндія, Люксембург, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, Бельгія, Словенія, Чехія та Угорщина. Це — величезне досягнення колись бідної, відсталої країни, яка разом з іншими європейськими соціальними державами зайняла провідні позиції в світі. До речі, Сполучені Штати зайняли в рейтингу «Економіста» лише 97 місце! Україна, як завжди, — наприкінці списку.

3. Допитливий читач одразу скаже: ці переконливі факти фіксують ситуацію до кризи. А що зараз, коли криза лютує в Європі та Україні? Звичайно, криза не оминула Польщі. Першими відчули «підземні поштовхи» навесні 2008 р. підприємства, що випускають автомобільне обладнання для американського ринку, де почався обвал гігантів «Дженерал Моторз» та «Форд»: різко зменшилася (до 50%) кількість замовлень, що спонукало виробників на пошуки нових ринків. При цьому виробники прислухаються до голосу аналітиків, які попереджають про ризики для тих підприємств, які діють на ринках України, Росії, Румунії, Італії та Іспанії — як найбільш вразливих до наслідків глобальної кризи.

У ряді підприємств автомобільного сектора почалися скорочення робочого тижня, не нараховуються преміальні, частину співробітників відправлено у відпустки. Менеджери вважають, що біля 15% робітників буде звільнено в результаті кризи. Якщо впаде європейський автомобільний ринок (а «Опель», «Даймлер» і «БМВ» уже скоротили продукцію дорогих пожирачів бензину), то це зменшить на 40 — 60% кількість замовлень для польських виробників, що потягне за собою банкрутства і масові звільнення.

Але, з другого боку, криза дає надію: французькі, шведські та англійські менеджери охоче переносять виробництво автомобільних агрегатів до Польщі, враховуючи дешевші засоби виробництва і кваліфіковану робочу силу.

Найміцнішою гарантією проти катастрофічних наслідків кризи є польська банківська система, яка не піддалася паніці й не поширювала (на відміну від української) паніку серед населення. У 2008 р. кількість грошей на банківських депозитах зросла на 6%, а короткотривале зростання курсу злотого до долара і євро, що викликало збільшення торговельного дефіциту, заступив більш реалістичний валютний курс.

Головною причиною стабільності банківської системи є те, що польські банки не переобтяжені так званими поганими, тобто сумнівними, кредитами. Аналіз показав, що більш консервативні («солідні», як кажуть у Польщі) місцеві банкіри не захоплювалися азартним короткостроковим кредитуванням: відношення короткострокового заборгування до ВВП становить у Польщі 8, в той час, як в Бельгії — 285, Ісландії — 211, Італії — 86. То ж не дивно, що в той час, як в Ісландії, найспокійнішій країні на Землі, розлючений натовп штурмував Національний банк, в «революційній» Польщі немає ніяких ознак фінансової кризи. Передбачається лише незначна рецесія. В опублікованому днями в Financial Times прогнозі розвитку на 2009 р. говориться, що в Польщі передбачається зростання ВВП на 3%, в Україні на 1%, в Угорщині на 0,5%.

Польські економічні експерти прогнозують на 2009 р. зменшення прямих іноземних інвестицій до рівня 7 — 8 млрд. євро, а також поважні проблеми в таких галузях, як моторизація (про це писали вище), будівництво помешкань: постраждають ріелтери та девелопери. Разом з тим, виграють будівельники доріг, працівники сфери інформаційних технологій, різноманітних сервісних послуг і — особливо— ті, хто працює в так званому зеленому бізнесі: утилізація побутових та промислових відходів стає прибутковою і одержує суттєву фінансову підтримку з боку ЄС. Результатом кризи стане форсований перехід Польщі до зони «євро» в 2011 — 2012 рр. І знову відстань між Польщею і Україною збільшиться на десятки років.

4. Існує думка, що упродовж останніх двадцяти років Польща пережила дві революції. Перша — вдала: комплекс політично-соціальних, економічних та світоглядних змін, що сталися унаслідок діяльності першого незалежного уряду «Солідарності», на чолі якого стояв журналіст Тадеуш Мазовецкий. І друга — невдала спроба братів Качиньських побудувати нову— Четверту Польську Республіку (Перша — Річ Посполита — існувала до ХVІІІ ст., Друга — 1918—1939, ПНР взагалі залишилася поза періодизацією, Третя — постсоціалістична Польща, існування якої почалося після перших напіввільних виборів у 1989 р.).

Треба зауважити, що термін «дві революції» тут є дуже умовним. Якщо героїчний період боротьби «Солідарності» проти комуністичного режиму ПНР та його хазяїв у Кремлі (1980 — 1981 і пізніше аж до 1989 р.) носив у собі риси справжньої революції, то реформували країну практично всі польські уряди останнього двадцятиріччя: особливості польської політичної гойдалки полягають у тому, що виборці періодично змінюють управлінські команди — від «правих» (прибічників «Солідарності») влада переходила до «лівих» (постсоціалістична номенклатура ПНР — згадати хоча б президента О. Квасневського чи прем’єр-міністра Л.Міллера). Незалежно від політичної орієнтації, всі уряди працювали на Польщу, на її національні інтереси.

Успіхи, про які ми згадували, і системні перетворення дуже нелегко давалися Польщі, яка упродовж останніх двадцяти років подолала комуністичну спадщину, спромоглася вирватися з орбіти московських впливів (вступ до НАТО і згода на розміщення елементів американської ПРО), вела нелегку боротьбу в рамках ЄС за вагоме власне місце в Європі, реформувала адміністративний устрій країни, переходила на стандарти ЄС, створювала індустрію інформаційних технологій, модернізувала відсталий аграрний сектор. Головне, що вдалося Польщі — створення середнього класу європоляків, який є запорукою стабільності країни.

Це були зусилля на подолання власних міфів про віковічний анархізм поляків, про їхню лінь (49% вважали це національною рисою) — зусилля, які привели до переконання 85% опитаних, що поляки сьогодні добре працюють, що вони — бажані робітники в Європі, що той анекдотичний польський «водопровідник» може скласти гідну конкуренцію німцю, англійцю чи ірландцю. Сьогодні національна гордість поляка будується на прагматичній основі, на відновленні трудової моралі та поваги до якісної високопрофесійної роботи.

Домогтися цих разючих змін, активно підтриманих молодим поколінням, було б неможливо без високого ступеню народної згоди, без відданості політичних еліт ідеї посилення і звеличення Польщі, без суспільного консенсусу щодо пріоритетів розвитку. У цьому полягає докорінна різниця між польським і українським підходами до шансу, що дала історія обом країнам.

5. Але — не потрапляймо у полон нових міфів. Упродовж двох десятиліть тяжких і плідних трансформацій, що призвели до побудови нової — політично, економічно й соціально — країни, в Польщі, всупереч усім уявленням про польську єдність, спостерігався розкол суспільства, в якому зростало протиборство між різними державницькими філософіями, різними уявленнями щодо найоптимальнішої моделі демократії, ролі та місця Польщі в ЄС, її відносин з Берліном і Москвою, різними підходами до найновішої історії часів Польської Народної Республіки (1944 — 1989), між різними типами політичної культури, врешті-решт.

Під час перебування у Варшаві я зустрівся із давнім знайомим — легендарним польським дисидентом Адамом Міхніком, головним редактором впливової «Газети виборчої». Адам подарував мені книгу своїх історичних есеїв «У пошуках утраченого сенсу», епіграфом до якої взяв вірш Вєслави Шимборської:
Подивіться, яка ж вона справна,
як добре тримається
в нашому столітті ненависть.
Як легко долає високі бар’єри.
Як просто для неї —
стрибнути, схопити.

Книжка Міхніка — така ж гірка, як і цей вірш. Звертаючись до різних драматичних сторінок польської історії, Міхнік показує, що завжди поряд зі світлими постатями минувшини й сьогодення існують зграї тих, кого він називає «польською стічною канавою». Чернь, сповнена ненавистю й заздрістю. «Різниці інтересів і поглядів, конфлікти — навіть гострі полеміки — навіть пристрасні, — то хліб і вино демократії, — пише Міхнік. — Наклепи зроджені з ненависті, й мова нацьковування на ворога — то нектар «стічної канави». У рамках демократичного устрою кожним конфліктом керують неписані правила: повага до конституційного порядку, визнання спільних інтересів, переконання, що для кожного громадянина є місце під сонцем, що кожен опонент має людську гідність, яку треба поважати. Тим відрізняється логіка демократичного диспуту від логіки громадянської війни, що її розпочала «стічна канава». Суперечку виграють аргументи і вибори — війни виграють брехня й кулі. Тому завжди брязкоту зброї передує мова «стічної канави», яка отруює свідомість, знищує совість і дегуманізує опонента, перетворюючи його на сміття». (A. Michnik. W poszukiwaniu utraconego sensu, 2007, s. 104).

Метафора «стічної канави» цілком зрозуміла й нам, українцям, з огляду на національні особливості нашого партійно-парламентського життя — і, судячи з усього, наша рідна «канава» і глибша, і каламутніша за польську. Достатньо лише подивитися телевізійні політичні ток-шоу за участю українських політиків.

Що стосується Польщі, то, на думку А. Міхніка та багатьох ліберальних демократів, політична кар’єра яких пов’язана з «Солідарністю» 1980 — 1989 років, «стічна канава» на повну потужність запрацювала під час так званої другої революції (2005 — 2007), коли до влади прийшли брати-близнюки Качиньські: Лех — президент, Ярослав — прем’єр-міністр, які проголосили мету побудувати Четверту Річ Посполиту. Знаменно, що приблизно 60 — 70% поляків позитивно оцінили шляхетні цілі братів — провести реформу органів безпеки і правосуддя, розпочати рішучу боротьбу з корупцією, очистити владу від скорумпованих посткомуністів, відкрити архіви безпеки часів ПНР і провести люстрацію колишніх стукачів і таємних агентів радянських спецслужб, відновити в польському народі почуття справедливості й патріотизму.

З чим не погодилися поляки — так це з методами, обраними братами Качиньськими та їхніми союзниками з одіозної Ліги польських родин і партії «Самооборона» «польського Жириновського» — Анджея Леппера. Саме під час прем’єрства Ярослава Качиньського його партія «Право і Справедливість» (ПіС) почала активно використовувати спецслужби і прокуратуру у внутрішньополітичних розбірках (чи не нагадує це українську практику?), а Інститут національної пам’яті (ІНП), де зосереджено спецархіви комуністичних часів, ПіС спробувала перетворити на інструмент боротьби з політичними опонентами. А. Міхник з тривогою писав у 2007 р., що від часу останніх (2005) парламентських і президентських виборів Польща перетворилася на державу повзучого державного перевороту і стала іншою країною. «З демократичної республіки, де всі громадяни мали рівні права, де обов’язковою була незалежність судів і конституційного трибуналу, де поважалися права людини і презумпція невинності, де монополія епохи комунізму була замінена на плюралізм у парламенті, місцеве самоврядування і громадські ЗМІ, де компроміс і толерантність вважалися позитивними якостями, а фанатизм і мстивість підлягали осуду, де вступ до Європейського Союзу відзначався як національне свято — Польща поступово стає державою, в якій усі ці цінності й звичаї ставляться під сумнів», — з гіркотою зазначав А.Міхнік.

Причиною такого стану речей автор називає популізм, взятий на озброєння братами, і спробу встановлення режиму особистої влади прем’єра Я.Качиньського. Врешті-решт, оцінку діяльності ПіС дали виборці: на виборах 2007 р. перемогла підтримана молоддю, далека від національно-клерикального фундаменталізму праволіберальна партія «Громадянська платформа», очолювана Дональдом Туском, який, без сумніву, претендуватиме на посаду президента РП на настуних виборах у 2010 р.

На відміну від України, де поки що «піпл усе хаває» — зокрема, покірно ковтає продукцію політичної «стічної канави»: риторику громадянської війни, потоки ненависті, хамства, жлобства, відвертої брехні, безоглядного популізму, презирства до закону і моралі — в Польщі преса і громадянське, експертне співтовариство відіграють дуже помітну роль своєрідних фільтрів, що не дозволяють політикам інтоксикувати суспільство демократичної країни. Достатньо було прем’єр-міністру Д. Туску «кинути» президента Л. Качиньського і не надати йому місця в прем’єрському літаку, що прямував до Брюсселя (пам’ятаете схожий випадок в Україні?), як громадська думка різко негативно відреагувала проти приниження гідності президента Речі Посполитої Польщі — і Д.Туску довелося вибачитись перед президентом. Це один з багатьох ще не засвоєних Україною уроків Польщі: контроль громадянського суспільства та ЗМІ над правлячими елітами.

6. ...Я повільно йшов по вулиці Краківське Передмістя у напрямку до Старого Мяста, згадуючи знайомі, але призабуті місця. Навпроти брам Варшавського Університету побачив книгарню, до якої любив заходити у 80-х роках. Першим упав у вічі «Стратегічний щорічник 2007/08», підготований провідними польськими політологами. Відкрив розділ, присвячений Україні: «Закордонна політика України — заручник внутрішнього політичного суперництва: 2007 рік пройшов для України під знаком виснажливої політичної боротьби, яка в результаті привела до передчасних парламентських виборів, запобігаючи тим самим концентрації влади в руках однієї політичної сили. Внутрішнє напруження супроводжувалось невиразною і малоефективною зовнішньою політикою. 2007 рік не приніс серйозних досягнень в цій сфері. Позиція України у міжнародних відносинах була значно послаблена тривалою політичною нестабільністю» (Rocznik strategiczny 2007/08. Wyd. Scholar, Warszawa, 2008, s.200).

Потім мою увагу привернула невелика за форматом книжка «How are you doing Mr. Olszowski?» (Ampress, Warszawa, 2008). На фотографії — постарілий, але усміхнений, як і п’ятдесят років тому, колишній член політбюро ЦК ПОРП, колишній міністр закордонних справ Польщі, мій давній знайомий Стефан Ольшовський, який, здавалось, зник назавжди з мого життя, з моїх спогадів.

На одному диханні прочитав я дивовижну за відвертістю сповідь, якою поділився з двома польськими журналістами Ольшовский. Він розповів про гнітючу атмосферу інтриг, наклепів, підсиджування, таємного підслухування у вищих ешелонах влади ПНР. Особливо вражаючими є спогади Ольшовського про втручання у внутрішні справи Польщі й тиск Москви на Варшаву, який різко посилився у період розквіту «Солідарності». Радянські «друзі» попередили Ольшовського, що в Білорусі зосереджено 18 радянських дивізій, включно з Таманською повітряно-десантною дивізією, плюс підготовлено до вторгнення до Польщі чотири німецькі та три чехословацькі дивізії. Можна тільки уявити собі скільки крові пролилося б у разі реалізації цього кремлівського плану. Ольшовський, який не дуже любив Ярузельського, тим не менше переконаний, що запровадження генералом війського стану в 1981 р. врятувало Польщу від національної трагедії та збройного конфлікту в центрі Європи. Сам Ольшовський, на якого було вчинено замах (організовано автокатастрофу) виїхав з Польщі, зовсім покинув політичну діяльність і живе тихим життям скромного пенсіонера в США. Генерал Ярузельський, якому виповнилося 85 років, обрав собі іншу долю: він живе у Варшаві й бореться за свою честь: проти нього триває багаторічний судовий процес, де його звинувачують у неправомірному введені війського стану, який призвів до людських жертв. Але впертий старий генерал повторює: військовий стан врятував Польщу від паралічу держави, руйнування економіки, братовбивчого конфлікту та інтервенції країн Варшавського договору.

Суворі уроки історії про згубність громадянської війни мають бути прочитані не тільки в Польщі, але і в Україні.