Невже виняток стане правилом?

Дуже приємно було дізнатися, що давно й добре відомий мені з публікацій земляк-кримчанин Микола Семена нарешті отримав звання Заслужений журналіст України.

Пан Семена належить до тієї плеяди кримських журналістів, які в найважчих політичних та інформаційних обставинах нашого півдня вже багато років наполегливо та високопрофесійно відстоюють державні інтереси України в Криму, часто ефективно діючи проти переважаючих сил могутніх інформаційних структур, що стоять на полярно протилежних позиціях. Чого гріха таїти, співвідношення інформаційних можливостей у Криму — явно не на користь України. Тож часто доводиться компенсувати відсутність ресурсів і адміністративної підтримки (що в надлишку мають у своєму розпорядженні опоненти) такими речами як талант і віра в добру справу. І того, й іншого Миколі Семені вистачає. Неприємно дивує лише одне, чому елітний український журналіст, який успішно багато років працює в найскладнішому і найвразливішому в геополітичному плані регіоні країни, отримав почесне звання лише сьогодні, хоч цілком був гідний його і в середині 90-х років? А за той час, поки офіційний Київ «дозрівав» до визнання заслуг Миколи Семени, цього звання на півострові були удостоєні десятки осіб, які щонайбільше нічого не зробили для України, а в гіршому випадку — немало зашкодили. І на їхньому густому фоні Микола Семена, звичайно, виключення, хоч і приємне, в нагородній політиці нашої центральної влади.

Варто зауважити, що київські політики, які відвідують Крим, часто поводяться неадекватно (з погляду інтересів України). Багато хто з них навперебій намагається догодити місцевим українофобам, підіграти їхнім настроям. Я вже писав про дивні заяви В. Литвина про те, щоб передати функції ВМС України Чорноморському флоту Російській Федерації, про те, як Інна Богословська «прикрасила» півострів біл-бордами, на яких були заклики: «Досить ділити Севастополь! Дамо йому статус україно-російської території!»

Навіть у найдраматичніші моменти боротьби за збереження територіальної цілісності України київські начальники поводилися в Криму, щонайменше, дивно. Як писав про це ветеран українського флоту Мирослав Мамчак: «Слід особливо наголосити, що державні, урядові структури, не говорячи про органи місцевої влади, тривалий час вперто не помічали, не зустрічалися й зовсім не надавали допомоги флотським і україномовним ЗМІ, громадським організаціям і рухам, які в нерівній боротьбі відстоювали державність і цілісність України. Навпаки, перебуваючи в Севастополі, обходили їх стороною. Досить часто відстоювання державних інтересів, принципова позиція севастопольських українців у Києві розцінювалася як прояв конфронтації, як підрив дипломатичних зусиль і... «націоналізм». На жаль, можу як потомствений кримчанин (усе ж таки дев’ять поколінь предків на півострові) сказати, що й тепер ситуація саме в цьому значенні не поліпшилася.

І нині київські чиновники відносяться до українських патріотів у Криму як до прокажених. Минулого року сталася епохальна подія: в Севастополі вперше за 17 років незалежності співробітник Секретаріату Президента України зустрівся з представниками місцевої української громади. З українцями США та Канади зустрічаються набагато частіше... Київські адміністратори вважають за краще зустрічатися й черпати інформацію з вуст регіональної номенклатури, яка давно дивиться в північно-східному геополітичному напрямі і ще з хрущовсько-брежнєвських часів має багаті традиції зустрічей і проводів начальників і перевіряльників.

Тут завжди вміли на найвищому рівні організувати банкет, сауну, дівчат і все, що високопоставлена душа забажає. Чи варто дивуватися, що «київські дядьки» повертаються до столиці «втомлені, але задоволені», обважені кримською інформаційною «локшиною» по самі підбори, в блаженній упевненості, що «на Шипці все спокійно». А ось із українською общиною вони зустрічатися абсолютно не бажають, оскільки там можна почути неприємну правду. А Київ продовжує штампувати з місцевих писак, у тому числі й тих, хто багато років вправлявся в обливанні України брудом, нові легіони заслужених журналістів України. Вони, звичайно, заслужені, тільки не перед Україною, а іншою державою. Від нагород «заслужені» не відмовляються, але гордо заявляють: «Ці хохли нас все одно не куплять».

Але керівні київські «хохли» продовжують їх купувати з тим самим успіхом. Одна начальницька севастопольська пані, нагороджена українським орденом (хоч познущалась над Україною немало), на запитання, чому його не носить, велично відповіла: «Невже ви думаєте, що я до такого опущуся?»

І ось на цьому фоні журналісти, вчителі, працівники культури в Севастополі та Криму, яким били скло, підпалювали дачні будиночки, мазали двері квартир людським калом, погрожували за послідовно патріотичну українську позицію, заслуженими ніколи не стануть. А ось із «воріженьками» жодних проблем. Забуті Києвом українські патріоти в Криму, звичайно, роблять свою справу не за нагороди. Але дуже образливо, коли ті діячі, з якими їм доводиться боротися, обсипаються українськими державними нагородами. Дуже неприємно людям, які в Криму за Україну жили рвуть, отримувати від рідної держави удари в спину та плювки в душу. Дуже гірко, коли місцеві антиукраїнські сили відчувають за собою всю потужність Москви, Росії, а кримські українці Києва, України за собою не відчувають. Більше того, їм часто доводиться займати кругову оборону і проти агресивності Москви, і проти байдужості Києва.

Напередодні Дня Незалежності України в Севастопольському міському драматичному театрі ім. Луначарського роздавали нагороди української держави. Хтось став Заслуженим економістом, хтось Заслуженим юристом, хтось отримав український орден. Кого саме нагороджували можна судити з маленької особливості: майже ніхто з нагороджених не сказав жодного слова вдячності Україні. Звучали слова: «служу Севастополю», «дякую севастопольцям», «вдячний Севастополю»... Адже нагороди-то були не місцеві, а державні.

І, звичайно, не побачив я серед нагороджених жодної особисто відомої мені людини з числа тих, хто всі ці роки переконано й жертовно працював на зміцнення позицій України.

Проте одне приємне виключення, як і у випадку з Миколою Семеною, все-таки було. Орденом княгині Ольги нагородили засновницю й голову Спілки українок Севастополя пані Богдану Процак. Її знає весь Севастополь, та й багато хто в Україні й далеко за її межами. Пані Богдана давно стала в моєму місті особистістю символічною: перші в Севастополі українські недільні школи, перші українські організації — все це пов’язане з її ім’ям. Уродженка Тернопільщини, вона давно втілила в життя лозунг «Схід і Захід разом!»

Добре, коли нагороджують таких істинно гідних людей, але на жаль, ще досі подібне сприймається як справжнє диво, як порушення норми в діяльності нашої влади. Адже норма зовсім інша... Навіть російські шовіністи в Севастополі були страшенно здивовані (про що й розповіли на своїх сайтах), що Київ раптом почав нагороджувати таких людей як Богдана Процак. Це навіть їх вразило, оскільки і вони були привчені до іншої політики України в Криму. А привчені вони були до «годування вовків». Наведу найсвіжіший приклад. Недавно в екзотичному куточку Севастополя, в бухті Балаклава в підземних штольнях, де в часи холодної війни повинні були ховатися від ядерних ударів радянські субмарини, Музей Збройних сил України відкрив нову експозицію, присвячену історії підводного флоту на Чорному морі. Звичайно, запросили ветеранів. Із вітальною промовою виступили представник Міністерства оборони та начальник музею полковник Карпов. Як і годиться, обидва виступали українською мовою. Але тут один із запрошених, колишній адмірал колишнього ВМФ колишнього СРСР, почав видавати обурені крики, вимагаючи, щоб виступаючі перейшли з мови своєї країни на мову іншу, більш відставнику симпатичну. Але що цікаво, як виявилося, фізіологічне неприйняття цим діячем української мови зовсім не заважає йому отримувати чималу адміральську пенсію від України (хоч жодного дня цей адмірал Україні не служив), користуватися безкоштовним медичним обслуговуванням в українському військово-морському госпіталі й мати ще деякі пільги та привілеї від України. Цей служака разом із однією скандальною севастопольською пані закликав ветеранів на знак протесту проти української мови залишити залу музею. Справді, скільки вовка не годуй...

Та й не потрібно годувати! Чому бідний український народ повинен утримувати (причому, безбідно!) таких ось «героїв», які його ненавидять? Адже дуже багато офіцерів російського Чорноморського флоту, виходячи у відставку, чомусь утримуються не Росією (якій вони служили), а сідають на шию українцям (яким не служили, а, швидше, навпаки...). На українській шиї їм досить затишно: 2-3-4 тисячі гривень пенсії в місяць. Щоправда, симпатій до України їм це не додає.

Потрібно віддати належне представникам українських Збройних сил, які на хамську провокацію не піддалися, не здрейфили (як властиво київським чиновникам на півдні), від державної мови не відмовилися, знахабнілого дідуся не убоялися. Та й нахабніють ці люди виключно від безкарності та вседозволеності, адже київська влада спілкується з ними за принципом: «Чого бажаєте? Буде виконано!» Хто в подібній ситуації не втратить здоровий глузд і почуття міри?

І поки в Україні триватиме масове «годування вовків», п’ята колона на нашій території «квітнутиме й пахнутиме» своїм досить мерзенним запахом. Президент України в інтерв’ю Івану Капсамуну (газета «День») уже визнав факт її існування. Це великий крок уперед, оскільки Л. Кравчук і Л. Кучма воліли на цю тему взагалі не розповсюджуватися. Але ж констатації факту мало. Потрібні конкретні дії. І те, що Україна в особі своєї влади нарешті почала нагороджувати тих, хто береться за її інтереси (скільки ж можна обсипати нагородами п’яту колону?), — це дуже хороший симптом. Дай Боже, щоб те, що поки ще є приємним виключенням, стало хорошим правилом для української держави.

P.S. У момент, коли я пишу ці рядки, єдина в Криму україномовна газета «Кримська світлиця» під тиском фінансових проблем відчайдушно бореться за існування. Адже ось як виходить: на годування російських адміралів-українофобів гроші є, а на українську газету — немає...