Нічне жахіття Кучми

Леонід Кучма скаржиться, що погано спить останні років десять, що справа Гонгадзе перетворилася для нього та родини на нічний кошмар. Але в словах українського президента не чути каяття. А без покаяння не буває пробачення навіть на небесах.

Я не був знайомий з Георгієм Гонгадзе, я погано знаю хитросплетіння української політики й не страждаю імперськими комплексами щодо необхідності приєднання України до Росії. Але я знаю, що відчуває людина, коли невідомі викрадають її друзів або близьких. І немає ні тіла, ні могил.

16 вересня 1999 року в центрі Мінська викрали колишнього віце-прем’єра білоруського уряду Віктора Гончара, Лукашенко, котрий відкрито воював з президентом.

7 липня 2000 року невідомі викрали мого товариша, оператора Суспільного російського телебачення Дмитра Завадського.

Усі ці роки родичі безуспішно намагаються з’ясувати долю зниклих людей. Це нестерпний біль, який з роками не вщухає, а збільшується, бо невідомість вимотує. Коли близька людина помирає або гине, це страшний удар для рідних, але час поступово згладжує біль втрати.

Коли людина зникає, коли її викрадають, жах трагедії не відпускає, біль роками вимотує душу й тіло. Жодні нічні кошмари Кучми неможливо порівняти з болем матерів Завадського або Гонгадзе.

Один популярний український політик, який вважається розумним і добре інформованим, переконував мене в тому, що в справі Гонгадзе не все так просто й слід уважніше придивитися до того, чому до Америки виїхала Мирослава Гонгадзе. Мовляв, є відомості, що десь там може бути й Гія.

Дуже відомий український журналіст, який теж вважається добре інформованим, розповідав мені, що в справі Гонгадзе дуже багато запитань, і доводив, що батько головного редактора «Української правди» Олени Притули — генерал КДБ.

Просто повірте мені, будь ласка, — усе це цілковита нісенітниця.

Я чув безліч дуже сміливих і несподіваних версій від прибічників Кучми та його колишніх помічників, від ворогів і сторонніх спостерігачів. Усі складні, незрозумілі й екстравагантні версії я вважаю дурістю, незграбною спробою виправдати Кучму й українську владу.

Такі самі версії я чую в Білорусі, коли мова заходить про викрадення журналіста Дмитра Завадського або політика Віктора Гончара. Коли хтось у Києві починає викладати свою версію викрадення Георгія Гонгадзе, я можу цю версію закінчити, настільки багато збігів у міркуваннях людей. Варто лише поміняти прізвища президентів і їхніх жертв.

Нам теж розповідали про буцімто таємні справи викрадених білорусів і про те, що когось із них бачили за кордоном, і переконували, що викрадення підстроїли якісь іноземні спецслужби, щоб дискредитувати президента, зробити його слухняним і податливим (натякаючи, звісно, на російські спецслужби), або що нібито руку до викрадень і подальших скандалів доклали якісь внутрішні вороги.

Версій багато. Але всі вони жодним чином не стосуються істини.

Історія Георгія Гонгадзе для мене очевидна. І звинувачую я саме Леоніда Кучму, як відкрито я звинувачую президента Білорусі Лукашенка у викраденні білорусів.

Мені здається, Леонід Кучма до пуття навіть не уявляв собі, хто такий Гонгадзе. Для українського президента якийсь там журналіст здавався комахою, докучливим комаром.

Вони всі — новоявлені президенти та політики — так ставляться до журналістів. Вони зневажають нас. Щиро вважають, що журналістика — це друга прадавня професія. Друга після проституції. Вони переконані, що лакейство — наше призначення. Тексти Гонгадзе викликали в Кучми не стільки ненависть, скільки роздратування.

Окрім того, пострадянські політики приписують журналістам те, що ми не робили і ніколи не збиралися робити. Наші неприємні для їх самолюбства тексти вони сприймають як частину великої змови, кимось оплачене замовлення. Вони щиро не можуть повірити в те, що «якийсь там журналіст» може з власної волі критикувати мега-президента, якого всі облизують з ніг до голови.

І тим більше Кучма не міг уявити собі в найстрашнішому сні, що вбивство Гонгадзе може коштувати йому репутації, політичної кар’єри та свободи.

Кровожерливий Лукашенко б’є прямо по своїх політичних ворогах. Спочатку пропадали лідери опозиції, потім лише — журналісти. Хитрий і обережний Кучма зважився лише на те, щоб придавити журналістів і дати, таким чином, сигнал своїм противникам.

Безпринципний Лукашенко взяв вину за викрадення людей на себе, у нього точно вже дороги назад немає. Слабкий Кучма намагається зобразити з себе жертву, представити все, що сталося, як непорозуміння.

Мабуть, Леонід Кучма не давав прямого наказу вбити Гонгадзе. Скоріше за все, він прохав просто заткнути «журналюг, які зарвалися», а виконавці перестаралися.

Тому з журналіста Подольського зробили величезний синяк, а Георгія вбили. Ексцес виконавця? Може й так, але це не знімає вини з українського Президента.

Він винен вже в тому, що створив у суспільстві атмосферу, при якій міліційний генерал вважає знущання з журналістів за доблесть. Кучма несе відповідальність за те, що за право говорити правду в Україні доводилося платити кар’єрою й навіть життям.

Убивство міліціонера чи поліцейського в більшості країн вважається особливо важким злочином. Колись за вбивство міліціонера в СРСР і зараз за вбивство поліцейського в США автоматично засуджують до страти, бо вбивають людину «при виконанні», за його професійну діяльність. У будь-якому нормальному суспільстві це — обтяжуюча обставина.

Вбивство журналіста — з того ж розряду. Георгій Гонгадзе ставив неприємні запитання політикам і Президентові Кучмі не тому, що йому це було приємно. Це був його професійний обов’язок.

Він викривав справи влади не зі спортивного інтересу, а через те, що це вимога професії: журналістика починається там і тоді, де й коли хтось щось намагається приховати.

Легко дружити з владою. Це ситно й безпечно. Набагато складніше вимагати від влади відповіді на запитання, які хвилюють людей.

Журналісти — модератори суспільних стосунків. Ми саме ті гінці, які приносять додому погану звістку. За це нас не люблять, але, на всяк випадок, уважно слухають.

І нормальні люди це розуміють, і нормальні, чесні журналісти також розуміють історію Георгія Гонгадзе. Через це його вбивство викликало такий громадський і суспільний резонанс.

Особисто мені не потрібно пояснювати, чому вбивство Гонгадзе зірвало всі плани Кучми, хоча я не жив і не живу в Україні.

Це сталося з тих же причин, з яких убивство журналіста Дмитра Завадського в Білорусі зупинило хвилю викрадень у країні. Викрадали кримінальних авторитетів — суспільство раділо, викрадали бізнесменів — люди злораділи, стали викрадати політиків — насторожилися, викрали журналіста — суспільство вибухнуло.

Дмитро Завадський ціною свого життя захистив багато людей у Білорусі. Георгій Гонгадзе своєю смертю втримав Україну від скочування до прірви авторитаризму та диктатури.

Але доки справу Георгія Гонгадзе не завершено, а винні — прямі й непрямі — не відповіли за його смерть, втихомирюватися не варто. Бо завжди знайдуться нові господарі життя, нові лідери нації, які захочуть розважитися за рахунок народу, поекспериментувати коштом держави.

І дуже великою для них буде спокуса пояснити свої невдачі підступами міфічних ворогів і продажних журналістів.

І хтось сміливий знову встане на їхньому шляху, і чиїсь матері здригатимуться ночами від страху за своїх синів.