Ніякої «українсько-української війни» немає, є радянсько-українська
Не треба себе заспокоювати термінами «сепаратисти», «озброєні кримінальні елементи», «проросійські радикали», «бойовики» і навіть «терористи». Так, усе це правильні терміни, але вони наразі тільки частково описують чинну ситуацію. Реальність значно страшніша й небезпечніша як для країни, так і для всієї Європи. Кремлю через своє агентуру й за допомогою потужної пропаганди та частини «господарів» сходу й півдня України вдалося сьогодні поставити нашу державу на межу справжньої війни. Основні ареали якої припадають на Причорноморсько-Азовську дугу, але вияви якої неминучі по всій території. І в яку вже сьогодні безпосередньо задіяно не загони бойовиків та урядові формування, а десятки, можливо, й сотні тисяч людей. І до цього факту слід ставитися відповідально й діяти адекватно, а не відмахуватися реляціями про «успіхи антитерористичної операції».
При цьому не варто впадати в інші крайнощі й вести мову про «початок громадянської війни» чи то «українсько-української війни». Так, елемент конфлікту такого роду існує, але він полягає тільки в формальній наявності в обох сторін (найчастіше — і в диверсантів із Росії та придністровських бойовиків) паспортів громадян України. Хіба можна назвати заколот восени 1938 року, вчинений нацистами у Судетах за підтримки значного числа місцевого населення, «громадянською війною в Чехословаччині»? Ні, хоча заколотники (за винятком «добровольців» із Третього Рейху), як один, мали чехословацьке громадянство та відповідні документи. Але їхньою метою було розчленування, а потім і знищення незалежної Чехословацької держави. А отже, йшлося не про громадянський конфлікт, а про перші залпи Другої світової війни — за рік до її офіційного початку. І те, що агресора підтримала певна частина номінальних громадян Чехословаччини, тільки підсилило трагізм ситуації, але не заперечило її загального характеру.
В Україні наразі також немає збройного українсько-українського конфлікту чи то громадянської війни між самими українцями. Існує конфлікт, який на наших очах переростає у війну між Україною — як державою та країною — й, образно кажучи, «трупом СРСР», тобто тоталітарної «імперії зла», яку щосили намагається реанімувати Кремль за прикладом нацистської верхівки, яка, згадаймо, також «відновлювала» Рейх як усередині, так і поза межами державних кордонів Німеччини на неозорих обширах «русского мира»... пробачте, «германського життєвого простору». Принагідно: Путін ніколи не приховував свого курсу на відтворення в тій чи іншій формі радянської імперії, що наочно маніфестував майже одразу після приходу до влади поверненням сталінського Державного гімну, тобто пісні про «Партію Леніна — партію Сталіна, премудру партію більшовиків» (такими «у дівоцтві» були слова нинішнього Гімну Російської Федерації, потім перелицьованого на Гімн СРСР). До сталінщини додали імперського російського чорносотенства, прикрили це все машкарою «ліберальної модернізації» задля «вставання Росії з колінь» — й отримали ту гримучу суміш, якими є нинішня Російська держава і російський народ — в основній своїй масі (Лілія Шевцова з гіркотою пише про те, що залишилося «13% «зрадників», які не підтримують курс Путіна»).
Інакше кажучи, сьогодні йдеться про намагання Кремля розпалити на повну потужність нову українсько-радянську війну; першу з них, згадаймо історію, розпочали більшовики ще у грудні 1917 року (синхронно, до речі, зі створенням чекістського відомства, яке зараз в Росії виконує роль «керівної та спрямовуючої сили»). Згадаймо також, що наприкінці 1917 року більшовики в українських губерніях мали підтримку на рівні 10%, що засвідчили вибори до Установчих зборів, — але цього вистачило, щоб не дати УНР відбити зовнішню агресію, підірвавши її сили пропагандою та збройними виступами зсередини. Сьогодні підтримка антиукраїнських дій з метою розчленування країни або взагалі її знищення теж реально сягає приблизно тих самих 10%...
І це робить ситуацію надзвичайно серйозною, бо означає принаймні теоретичну можливість утягування в «гарячу» широкомасштабну українсько-радянську війну вже не десятків тисяч, а мільйонів людей. А це потягне за собою великі жертви й великі руйнації, потоки біженців і переселенців, і — цілком реальне — вторгнення російських «миротворців» (охочі можуть знайти у джерелах кінця 1930-х, скільки разів Гітлер фігурував у цій самій ролі, посилаючи війська в Австрію, Чехословаччину та Клайпеду...). Так, мусимо усвідомлювати, що велика провина за ескалацію конфлікту та втягування в нього великих мас людей лежить на представниках нинішньої влади й провідних політиках, які досі в більшості неадекватно оцінюють сутність широкомасштабного конфлікту в Україні, який уже переріс у «гарячу» стадію. І переріс немалою мірою внаслідок неадекватних оцінок і дій з боку владних структур — та їхньої, не побоюсь цього визначення, бездумно-злочинної бездіяльності на початкових стадіях кризи, коли знешкодження кількох десятків російських агентів і місцевих «фольксдойчів «Русского мира» могло зупинити наростання кривавих подій. Із цією публікою велися якісь переговори, з ними намагалися підписати якісь угоди, тоді як їхня діяльність могла і може бути спинена тільки силою (не лише збройною, а й силою контрпропаганди та дій громадянського суспільства). Проте з бойовими загонами «штурмовиків путінського рейху» розмова може бути лише про одне — про умови капітуляції з наданням амністії тим, хто не задіяний у злочинах і публічно відмовиться від антиукраїнської діяльності.
Чинна влада, нарешті, має зрозуміти, що не можна за нинішніх обставин рівноцінно ставитися до всіх, хто формально має паспорти громадян України. Адже значна частина з власників цих паспортів — українські патріоти, активні громадяни; частина — політично пасивні, але ж лояльні українські громадяни; частина — ностальгійні «совки», які досі моляться на ковбасу за 2,20; частина — адепти величезного «федералізованого» донецького «хутора», а частина — запеклі й переконані вороги Української держави, які мають на меті її повне знищення або відторгнення від неї значних територій. Отже, влада, яка нині спробує балансувати між проукраїнськими й антиукраїнськими силами, стане чужою не тільки для останніх (власне, для них вона апріорі чужа), а й для українських патріотів та простих лояльних громадян, яким потрібен порядок на вулицях, стабільність державного буття й ефективність економіки.
І при цьому ані влада, ані політики, ані громадянське суспільство не повинні забувати діяти відповідно до статті 65 Конституції: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Інакше кажучи, ті, хто прагне протилежного й береться для цього за зброю, мають бути всіма можливими й неможливими способами зупинені та знешкоджені.
Так, нам усім буде важко потім жити зі спогадами про бойові зіткнення, про криваві жертви, про руйнації (а все це наростає щодня, і вже від нього не втечеш!). Але чим раніше почати адекватно діяти, тим меншого розпалу набуде радянсько-українська війна на знищення України. І чим раніше почати діяти ефективно, тим меншою стане вірогідність, що потім хтось із нас занотує на еміграції такі гіркі слова:
«Ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали... Не можна довго існувати «в кредит». Не можна існувати іcтoрично, тобто посідати землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували... Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю: ми, хорунжі, поручники й сотники 1918 — 1919 років. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що війна вимагала... Бачучи, хто були ті міністри й лідери, відчуваючи трупний запах «ідеологій», що просякав їх наскрізь, ми — з морального ледарства нашогo — воліли вважати їх за нормальних «державних мужів» і виконувати їхні отруєні рабством накази так, ніби час той був уповні «нормальний», і держава була вже осягненим фактом».
Останні речення здаються написаними буквально сьогодні, але насправді це написав у Нью-Йорку 1955 року поручик Євген Маланюк, який став на еміграції визначним українським поетом і філософом — але поза рідною землею. От із таким моральним тягарем уцілілим політикам та інтелектуалам жити по Америках і Європах буде, як на мене, неймовірно важче, чи не так?
