Нова сила — в нас самих

Останнім часом суспільство якось принишкло. Інтелігенція замкнулася й висловлює незадоволення суспільно-політичним життям у статтях в інтернеті, опозиція, як завжди, розсварена, влада «виконує» свою програму дій, а суспільство загалом охоплене апатією — з таким можна робити все що завгодно. Якби це було вже дно, то можна було б порадіти, бо від дна можна відштовхнутися, а так — невідомо. Криза. Доречно згадати слова психологів, які кажуть, що один китайський ієрогліф трактує значення терміна «криза» як «можливість». Яку користь можна взяти з того, що маємо нині в Україні? Про це і наше можливе майбутнє в Києві говорили експерти. Основні теми — нова політична сила, молода генерація і протестний рух.

— Я запропонував би взяти приклад з Грузії. Попри те, що там відбулася війна, грузинському президентові вдалося повністю зламати хребет совкової системи і не тільки її перебудувати, а й висунути молодих політиків, яких видно в суспільстві. Вони прийдуть на зміну старшому поколінню, — вважає Валерій Асадчев, колишній голова Полтавської ОДА. — Коли я був у Тбілісі й дивився, як там керує мер — 30-річний хлопець, патріот, націоналіст, європеєць, — переконався, що він буде наступним президентом Грузії. Ми ж нічого такого не підготували... Я можу прогнозувати, що коли Україна остаточно не скотиться на узбіччя, де може перебувати довгі роки (молодь оголосила свій імпічмент — поїхала за кордон, не сподіваючись, що тут відбуватиметься щось корисне), то в ситуації, якщо вона буде розвиватися так, як і досі, боротьба з цим може відбуватися через якісь потужні фронти... Сьогодні ми бачимо, що йде повна узурпація влади: це навіть не східноукраїнська влада, не варіант УРСР, а просто керує інша країна. Я раджу молодим, що коли вони створюватимуть партію, то нехай це буде дійсно на демократичних засадах. Суть — у тому, щоб вона була на фракційній основі, щоб не було ситуації, що головує тільки очільник партії, а всі решта мають підкорятися. Така партія на фракційній основі дає справжню демократію, коли виникає реальна дискусія всередині партії. Якщо ж партію буде побудовано за принципом демократичного централізму чи під конкретну людину, то нічого з цього не буде.

Політики та громадські діячі проаналізували останні президентські вибори і дійшли висновку, що передусім нам треба оцінити власні дії, оскільки «в нас є багато патріотичних і громадських діячів та політиків, але їхній патріотизм закінчується там, де починаються їхні особисті інтереси».

Із критикою до політичної системи та самих себе — власних рис, які нам заважають і перемагати, і скористатися перемогою, — підходить народний депутат Олесь Доній. Також він вважає, що нині протестний рух в Україні знову набуває актуальності. Він — «не в кабінетах, а на асфальті, на майдані».

— Мене мало цікавлять майбутні політичні проекти. Мене цікавить майбутнє українського руху. Я належав до цього руху, що нині знову є рухом опору. Бо ідеологією нинішньої влади є російський націоналізм — я про це казав не раз, але в нас не наважуються називати речі своїми іменами. Вважаю, що сьогодні нам потрібно думати про рух опору, а в перспективі — що робити для того, щоб перемогти. Це дуже непрості питання, але ми повинні розуміти, що для того аби перемогти, нам потрібно побороти проблеми в собі. Це власна лінь, що є в українських організаціях, це несистемна діяльність, корупційна свідомість, чвари. Якщо усвідомлювати що це — проблема, то можна намагатися боротися з цими речами. І вже тоді можна говорити про наступні кроки. Адже без усвідомлення того, що це є нашою внутрішньою хворобою, ми не зрозуміємо, чому ми програємо...

На його думку, вибори до місцевих рад ми програємо вщент, і «не тому, що будуть фальсифікації, а тому що керівники демократичних партій або надто тупі, або надто амбітні».

— Я не розумію, як до сьогодні не можна було сісти за круглий стіл, не утворити патріотичну платформу й не узгодити питання спільного висування кандидатів по мажоритарних округах. Так, зрозуміло, що за пропорційною системою кожна партія буде висувати свій список, але чому не можна було узгодити так, щоб у 100 округах, які, наприклад, є в якомусь місті, 50% депутатів ішли від однієї партії (наприклад, найсильнішої), 25% — він іншої, менш чисельної, тобто за таким порядком? Я намагався говорити персонально з лідерами партій, але не вдалося. Якщо вони неспроможні домовлятися між собою, то, може, треба їх замінити? Але й «нова генерація», яка вважає, що вона розумніша і перспективніша, має довести це діями.

Втім, не посипати голови попелом закликає політолог Олександр Палій. У суспільно-політичній ситуації він бачить навіть позитиви і дещо по-іншому оцінює стан справ.

— Я вважаю, що поразка, яка відбулася, — це поразка не українського суспільства, а поразка державної політичної верхівки, яка була, м’яко кажучи, вкрай нерозумною у своїх діях. Не треба казати, що в нас — супердраматична ситуація. Так, ситуація не проста: половина уряду дихає злом на Україну. З іншого боку, ми ще тут сидимо і розмовляємо... Гадаю, всі розуміють, що ми маємо стійку більшість, яка виступає за незалежність України. Це принципове питання для життя країни, що дає нам можливість рухатися вперед і розуміти, що наше суспільство не таке погане, як інколи нам у своїй зверхності видається... Соціально-економічна ситуація котиться долі за страшною швидкістю. Ті борги, що їх набирає уряд, у світовій практиці закінчуються дефолтом, неспроможністю виплачувати соціальні видатки. По суті, це вже є на сьогоднішній день — соціальні видатки без сторонньої підтримки уряд не може забезпечити і є критично залежним від іноземних позичальників. Люди все бачать. І падіння рейтингу чинного Президента відбулося ще стрімкіше, ніж у Ющенка. Якщо за чотири місяці падіння становить близько 15%, то можна уявити, чим це все закінчиться. Думаю, що якесь ядро в Януковича залишиться — максимум 10—12%, але навіть на них найбільше впливає матеріальний чинник. Треба розуміти, що люди, які підтримують Януковича, найперше мотивуються матеріальним чинником. Якщо тільки ці люди побачать, що їм щось там не дали, то вони відразу захочуть переглянути свої політичні вподобання. Тобто ситуація, така, що її нехороший стан дає нові можливості, каже пан Палій.

Про те, що слід мислити далі, що в нас за два роки — вибори до Верховної Ради, — нагадує представник сайта «Майдан» Олександр Попов. Він вважає, що за цей час «можна щось зробити», і нагадує, що Барак. Обома за два роки дійшов від нікому невідомого сенатора до президента США.

Ще одна проблема, на якій зупинилися фахівці, — українська ідея та її слабкі місця: чому наша історія переповнена визвольними війнами, але жодна з них не завершилася кінцевою перемогою.

— Проблема — не в лідерах, а у відсутності команди як такої. Проблема в тому, що у нас 20 років той чи інший український національний проект намагалися прив’язати до якоїсь однієї людини. Це завжди було одне з найслабших місць українського національного руху, і, власне, через цю слабкість він зазнає поразки. Через це я думаю, що ми в жодному разі не повинні говорити про лідера, справжній лідер має себе проявити сам. По-друге, якщо говорити про новий політичний проект, то він має бути спрямований на певні цінності, ми маємо говорити про певну ідеологію та чітко говорити про команду, — переконаний історик Володимир Вятрович. — Сьогодні ми маємо створювати силу, яка буде максимально широкою — буде таким своєрідним національним фронтом. Але в будь-якому разі нам не слід забувати, що тут мають бути два етапи. Перший — це боротьба проти наявної системи. Щодо цього українці мають величезний досвід: вони були підпільниками, дисидентами, повстанцями тощо. Далі маємо виробляти власні рецепти, ідею того, якою має бути країна. На жаль, ми вміємо героїчно боротися, навіть здобути перемогу, але не вміємо нею скористатися. Це істотний засновок українського національного руху, і ми повинні зважати на нього. І коли зараз якесь середовище готується говорити про створення нової політичної сили, то ця сила має виходити з певною програмою стосовно того, якою вона бачить Україну. Нові політичні проекти не створяться самі по собі. Так, є запит суспільства, але він сам по собі не матеріалізується, доки не з’явиться група людей, які поставлять за мету чітко і планомірно творити цей процес. Є ціла низка кроків, як це робиться — досвід український і закордонний. Нашим найуспішнішим проектом ХХ століття була ОУН, яка творилася близько 20 років. Наше суспільство значно динамізувалося, цього часу нам забагато, але все одно роботу треба здійснювати системно, щоб потім організацію не розтягли на окремі групки. Перед нами має бути не короткий забіг, а марафон. Ідеться про кілька років досить серйозної праці. А наступний етап вимагає мобілізації сил, аби одержати перемогу. Як засвідчує досвід останніх п’яти років, цим ми ще не навчилися користуватися.

Справді, щоб робити щось нове, нам спочатку треба проаналізувати власні помилки — щоб їх не повторювати знову. І, що основне, не комусь, не системі загалом, а собі — власним прикладом. Бо зміни в країні, у власному житті можливі лише тоді, коли ми самі почнемо змінюватися.