"Новий курс" для України: ілюзія легких рішень
Що страшніше - інфляція чи хронічні неплатежі? Що продуктивніше - вільна конкуренція чи "підтримка виробника"? Чого прагне МВФ - підвищення економічної ефективності чи розорення вітчизняної промисловості? За тими чи іншими відповідями стоять конкретні фінансові інтереси, тож навіть цілком безглузді аргументи лунають знову й знову. Проте хотілося б звернути увагу шановних опонентів з обох боків на те, що макроекономіка вивчає закономірності в масштабах країни, котра є нічим іншим, як складною системою взаємопов'язаних підприємств і домогосподарств. А відтак, аналізуючи макроекономічні явища, не можна випускати з уваги той мікрорівень, на якому, власне, й відбуваються всі реальні процеси. Особливо це стосується фінансових показників, які взагалі характеризують будь-що лише тією мірою, якою гроші в даній країні є справді загальним еквівалентом.
Це нагадує відомий зі шкільного курсу фізики підхід до вивчення механічних властивостей речовини: вимірюючи пружність, густину, в'язкість чи міцність на розрив, ми не завжди думаємо про властивості молекул, які стоять за цими цифрами. Але шматок скла й шматок гуми по-різному реагують на однаковий удар молотком саме тому, що вони мають цілком відмінну будову на молекулярному рівні - це різні речовини! Так само по-різному реагують на однакові заходи економіки різних країн, тим паче, що й причини зовні схожих явищ часто також прямо протилежні.
"Впорскування" емісійних грошей в економіку США часів Великої депресії справді сприяло виходові з кризи тому, що однією з її причин було невиправдане зменшення грошової маси й наступний дефляційний шок (тобто обвальне падіння цін); крім того, криза збіглася в часі з технічним переозброєнням сільського господарства (переходом на трактори) - відповідно, економіка була не тільки ефективною, а й мала величезний потенціал росту. А ще важливіше, що емісія супроводжувалася жорсткою демонополізацією та проводилася не як безпосередня "підтримка виробника", але передусім у формі державних інвестицій в інфраструктуру, від стану якої прямо залежить ефективність економіки.
Тимчасом як в Україні короткотривалий "підйом", досягнутий 1993 року за рахунок гіперемісії (і, відповідно, ціною гіперінфляції), був суто інфляційним, тобто "дутим", позаяк нічого не змінив у поведінці підприємств, а навпаки, закріпив негативні стереотипи. Нічого дивного, що по тому стався стрімкий спад. Така сама доля чекає на будь-які інші спроби піднести виробництво задля виробництва, продовжити агонію приречених підприємств, оскільки самі показники, яких прагнуть при цьому досягти (приріст промислового виробництва, зростання ВНП), взяті окремо від інших, жодною мірою не відповідають головному критерію успішності всіх реформ - економічній ефективності, від якої й залежить реальна користь економічної політики для населення країни.
Якщо більша частина багатства і влади зосереджена в руках монопольних структур, яким корумпована держава дозволяє формувати економічну політику "під себе", результати будь-яких, навіть протилежних за змістом макроекономічних заходів дивовижним чином приносять користь тільки цим монополістам. Емісія? Вони отримують незабезпечені безповоротні чи пільгові кредити й виняткову можливість відкривати при собі "кишенькові" банки та збагачуватися. Стабілізація? Виживає найсильніший - у наших умовах ізнов-таки той, кого захищає від конкуренції держава. Але ефективність унаслідок усіх цих заходів падає, й передусім тому, що не змінюються люди, котрі керують підприємствами. Тому інфляція в нас - це стагфляція в найгіршій формі, а стабілізацію забезпечують винятково за рахунок робітників, пенсіонерів і малого бізнесу - та вже ж, справді, не за рахунок директорів! А конкурентного середовища, яке змусило би підприємства реагувати так, як приписує теорія, - хоч Кейнса, хоч Фрідмана, - як не було, так і немає.
А проте без вільної та чесної конкуренції ринок не лише розчаровує економістів своєю "неправильною" поведінкою, а й просто не виконує свою головну - регуляційну - функцію. Приміром, попри стабільну національну валюту й відносно низьку вартість грошей нормальне фінансування практично недосяжне для інноваторів: справді незалежних нових підприємців до справжніх грошей не підпускають, причому не тільки економічними методами.
Конкурентне середовище могло б скластися, якби неминучі - треба ж було якось пережити ціновий шок! - грошові емісії 1991-94 років потрапляли до кінцевого споживача, який сам би вирішував, у кого й що купувати. Але в такому перерозподілі власності були не зацікавлені вітчизняні монополії. Воно могло сформуватись і в умовах макроекономічної стабілізації, якби її не супроводжувало посилення всіляких форм тиску на незалежних підприємців, малий і середній бізнес: вибіркового податкового пресу, державного протекціонізму - ліцензування, патентування й т. ін. І хоч як сумно, без зовнішнього тиску воно протягом найближчих кількох десятків років скоріше за все й не виникне, позаяк олігархічні структури, як свідчить досвід Латинської Америки та Близького Сходу, можуть бути вельми сталими: рука руку миє. Навіть гірше, часто-густо вони просто перероджуються на кримінальні диктатури, й Україна від такої долі зовсім не гарантована.
Як можна побачити на їхніх прикладах, державне регулювання призводить до різних результатів, залежно від того, кому служить держава. Якщо вона представляє простого платника податків, споживача й дрібного бізнесмена більше мірою, ніж "вітчизняного виробника"-монополіста, то, відповідно, захистові підлягає насамперед свобода конкуренції. А якщо навпаки, і лобі виробників сильніше, ніж лобі споживачів, то "диктат монополій" набуває дикої форми, і країна прямує до свого варіанта Великої депресії - це правило має винятки, але наша країна до них вочевидь не належить.
Тому завдання "нового курсу" для України - обмежуючи державне втручання, кардинально підвищити економічну ефективність. Її ускладнює також необхідність переходу від індустріальної економіки до постіндустріальної: велика індустрія, що нею так пишалися радянські патріоти, сьогодні повсюдно перетворилася на тягар, і її збереження якраз і означає відсування країни "на узбіччя світової цивілізації". На щастя, Україна поки ще не повністю розгубила головне, що потрібне для розвитку сучасних наукомістких і орієнтованих на споживача технологій - фахівців. Але потрібна справжня революція в управлінні виробництвом і державою, а також величезні інвестиції, аби цей потенціал реалізувати й домогтися реального, а не інфляційного зростання ВНП.
Необхідно, аби той-таки "інноватор", підприємець або прогресивний менеджер, зміг застосувати себе в справжній справі - а на шляху до цього стоїть фактична монополія колишньої номенклатури на владу та власність. Боротися з нею можна лише політичними засобами - але політику роблять гроші, і щоб не допустити зростання впливу "демосу", будь-яка олігархічна держава свідомо обмежує прибутки населення, і, відповідно, всіх структур, що працюють на внутрішнього споживача. Бодай тому конче треба підвищувати частку зарплати в ВНП - тут можна розраховувати й на співчуття МВФ, адже неплатоспроможний ринок західним компаніям теж не потрібний. Питання питань - як підвищити прибутки населення, не вдаючися до незабезпеченої емісії? На жаль, сподіванки на надходження від приватизації тануть із кожним днем, а інших приступних хоч трохи ліквідних резервів, на жаль, не видно.
Найлегше, звісно, надрукувати гроші, але на ці граблі ми вже наступали. Проте той самий спосіб нині намагаються подати в новій обгортці: раніші емісії, мовляв, були погані тим, що кошти безпосередньо чи опосередковано йшли на оплату імпорту - а слід було водночас із емісією закрити ринок, тоді вони перепадуть "вітчизняному виробникові" й дадуть йому змогу переоснастити виробництво. Проте варто нагадати, що більша частина раніших вливань ішла безпосередньо вітчизняним підприємствам із таким самим добрим наміром - і де результат?
Може видатися, прогресивніше розподіляти гроші через споживчий ринок: насамперед їх одержать ті, хто виробляє конкурентоспроможну продукцію. Або - ні на що не придатну, зате захищену захмарними митами! Безперечно, що ті з "виробників", хто успішно жив на пільгових кредитах і держдотаціях, зможуть "вибити" собі й заборонні тарифи. В результаті вони ще трохи збагатяться за рахунок народу, для якого будь-яка емісія означає те саме підвищення цін, оскільки пропозиція на ринку не збільшується. Невже хтось серйозно сподівається, що підприємства, які за 75 років ізоляції не спромоглися налагодити випуск конкурентоспроможної продукції за не просто платоспроможного - ажіотажного попиту, зроблять це сьогодні? З якої речі? Партія накаже?
Часто як доказ користі протекціонізму наводять приклад Кореї. Але, по-перше, "матеріал", із якого зроблені наша та корейська економіки, відрізняються між собою аж ніяк не менше, ніж скло та гума; по-друге, конкурентне середовище в Кореї було від самого початку й залишається понині. І, нарешті, корейські компанії ніколи не стали б конкурентоздатними, якби не спиралися на малий і середній бізнес, і, з іншого боку - участі ТНК: та сама "Деу моторс" була якнайтісніше пов'язана з "Дженерал моторс", і досі в усіх її основних моделях легко впізнати трохи видозмінені автомобілі цієї фірми, відомі в нас під маркою "Опель". І не даремно, до речі, у 80-і ця країна передувала за розмірами зовнішнього боргу. "Опертя на власні сили" - "чучхе" - це гасло не квітнучої та конкурентоспроможної Республіки Корея, а враженої голодом КНДР.
Скидається, вихід із кризи - замкненого кола неплатежів-заборгованостей - затягується надовго: для цього потрібно розвивати малий і середній бізнес, створювати умови для перерозподілу основних фондів, знизити податки і змусити державу розумно витрачати кошти. Та головне - здемонополізувати економіку, змусити підприємства конкурувати, розпродувати продукцію за тими цінами, які згоден платити покупець - а не за тими, які хоче виробник: у знаменитій формулі поряд із грошовою масою стоїть швидкість обігу грошей, яка у нас у більшості підприємств близька або рівна нулеві. От лише як усе це зробити?
