«Обираючи» минуле — обираємо майбутнє

Після президентських виборів 7 лютого 2010 року курс українського «державного човна» швидко й помітно змінюється; багато в чому якісно іншою стає, зокрема, й офіційна гуманітарна політика. З вражаючою подекуди жорсткістю і наполегливістю реанімуються, навмисно запускаються у вжиток поїдені міллю стародавні міфологеми ще сталінських часів — про «спільну історію братніх східнослов’янських народів», про бійців ОУН-УПА як «посібників нацистських головорізів», ба більше — про чужу Україні сутність, навіть ворожість, західних демократичних загальнолюдських цінностей (у нас, мовляв, цінності «свої», питомо «слов’янські», а Європа і особливо США постійно і злісно «втручаються у внутрішні справи України»).

Все це надзвичайно небезпечно. Настав час випробувань для українського духовного простору взагалі — треба це розуміти та називати речі своїми іменами. Саме для того, щоб визначити стратегію проукраїнського, патріотичного гуманітарного курсу в умовах різкого політичного розвороту останніх місяців, і були організовані громадські слухання «Історія і політика», що відбулися 17 червня в Українському домі. Учасниками заходу було чимало висловлено абсолютно слушних зауважень, випущено влучних критичних стріл супроти владних опонентів. Але набагато важчим є інше завдання — розробка цілісної (саме так!) гуманітарної стратегії розвитку України. Надамо слово учасникам круглого столу — вченим, журналістам, експертам.

На думку професора В’ячеслава Брюховецького, проблема, власне, криється не в чотирьох місяцях правління нової влади, а в останніх 20-ти роках української історії, коли держава взагалі, по суті, не мала будь-якої продуманої гуманітарної політики. Ця політика переписувалася кожним новим віце-прем’єром відповідно до власних політичних (або партійних) уподобань. У цьому і є корінь зла. Ті, хто не згоден з новітнім поворотом гуманітарного курсу держави, перебувають, на думку В’ячеслава Брюховецького, у глухій обороні, у «стійці захисту». А тим часом «треба не захищатися, а діяти, бо не так важливо, що зроблять вони, — важливіше, що зробимо ми».

Однією з домінуючих тем громадських слухань була історична пам’ять українців ХХІ століття, а також порівняння різних моделей історичної пам’яті — Заходу та Сходу, Європи та Росії, ХІХ, ХХ століть й сучасності. Професор Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко відзначила, що є вчені, котрі заперечують у принципі можливість існування такого явища, як колективна історична пам’ять, обѓрунтовуючи це тим, що «життя» пам’яті — це індивідуальний ментальний процес, далекий від колективності (мовляв, «не може уся нація, як одна людина, їсти борщ»). Натомість їхні опоненти наголошують, що нація потребує визначеного образу минулого, адже, «обираючи» минуле, нація, по суті, обирає майбутнє, обирає відповідь на запитання, що нам потрібно завтра. Історична пам’ять, наголосила Наталія Яковенко, найчастіше зароджувалася як спосіб легітимації відповідних новопосталих держав (так, французька історична пам’ять — це гімн лібералізму та революціям), натомість тоталітаризм тісно пов’язаний з «репресованою», «скривдженою» пам’яттю (напр. міністерство правди в класичному романі Оруелла). Пані Яковенко запитала присутніх: що ж у цьому сенсі відбувається з Україною? В якій спосіб проводиться в нашій державі політика пам’яті? На її переконання, засадничу проблему можна сформулювати так: чи ми, обираючи ту модель пам’яті, що необхідна нам тепер, мусимо виходити з того, що відбувається «тут» і «зараз», чи нам треба «думати на випередження»? Останнє, як вважає професор Наталія Яковенко, означає, зокрема, робити акцент насамперед на пошануванні права особистості й значенні індивідуальних свобод, на історії суспільства й індивідуума, а не на історії держави («антропоцентричний підхід»), на відмові від культивування «травматичної пам’яті» в українській історії. Слід відзначити, що ця концепція зустріла неоднозначне ставлення учасників круглого столу: так, з досить гострою критикою окремих її аспектів виступив професор НАУКМА Юрій Мицик.

Надзвичайний і Повноважний Посол України, відомий громадський діяч Юрій Щербак з деякою полемічною загостреністю заявив: «Я й досі не дуже розумію, якщо прагнути до чітких, точних визначень: а що ж таке історична пам’ять? Іноді я мимоволі думаю, що це взагалі фікція!». Занадто часто, пояснив пан Щербак своє твердження, історична пам’ять ставала (і нині стає!) елементом брудної політичної пропаганди, цинічної агітації. І тому не треба плутати національну історичну пам’ять з державною міфологією. Зараз, наголосив пан Юрій Щербак, ми є свідками дуже небезпечного процесу: впровадження (зокрема й адміністративно-силового) нової моделі історичної пам’яті так званого «русского мира». Саме це стоїть за заявою посла Російської Федерації в Україні пана Михайла Зурабова про те, що українці й росіяни — це, мовляв, «один народ» (а наші можновладці — та й багато інтелектуалів — промовчали!). Чи запитав посол Зурабов думку українців, чи запитав мою думку? — вів далі Юрій Щербак. «Особисто я, — заявив пан Щербак, — не хочу бути з ним одним народом!». А взагалі, вважає Юрій Миколайович, нам може стати в пригоді (якщо справа піде так далі) досвід польських інтелектуалів, які з 1975 року почали створювати гуртки для зміцнення національного духу.

Знаний історик професор Леонід Зашкільняк запропонував присутнім без ілюзій, жорстко, «називаючи речі своїми іменами», подивитися на українські реалії. Може, слід нарешті визнати, що фактично немає української нації (як чогось завершеного, сталого, вже сформованого, внутрішньо міцного), як немає і реально незалежної Української держави? А що є? Є певна спільнота мешканців України; цікаві тут отакі цифри: 12% «членів» цієї спільноти вважають себе «радянськими людьми» (за даними соціологічних досліджень), 19% асоціюють себе з радянською культурою. Найгострішою проблемою, вважає Леонід Зашкільняк, було і залишається нав’язування українцям історичної пам’яті неукраїнських спільнот. І якщо у 2005—2010 роках спостерігалася (кажучи відверто) архаїзація та примітивізація історичної пам’яті, то тепер ми є свідками відвертого відродження традицій російсько-радянської історичної пам’яті, найбільш яскравим прикладом якого є ідеалізація та цинічна «бравуризація» Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Журналіст та історик Вахтанг Кіпіані, пославшись на дані відомого соціолога професора Віталія Хмелька, констатував, що в Україні існує не одна, а цілі три нації (українці, росіяни, «радянські люди»), та зауважив, що, використовуючи оцю відсутність внутрішньої єдності, певні московські кола (і ті, хто виконує їхню волю в Україні), обрали таку тактику: «бити», вражати українство тут, вдома, в його власному «лігві». Приклад? Будь ласка: форум «Світ без нацизму», що його проводить у Києві відомий імпер-ідеолог О. Дюков...

Не з усіма висловленими поглядами, що тут наведені, напевно, погодиться читач. Це природно: адже тема виняткової, життєвої ваги — як зберегти, врятувати ту кров, що ще залишається в нашому національному організмі. Проте ці погляди, ці думки — то є своєрідний Standapunkt (відправний пункт, як висловився професор Юрій Кочубей) для подальшої дискусії. Врахувати б тільки фактор часу!

Наводимо текст Меморандуму, ухваленого на завершення громадських слухань.

Меморандум учасників громадських слухань «Історія і політика», м. Київ, 17 червня 2010 р.

Суспільній історичній пам’яті належить винятково важлива роль у процесах самоусвідомлення нації та формування державності. Як результат конструювання минулого заради майбутнього вона може виступати об’єднавчим чинником. Але може ставати і полем розбрату, якщо суспільство і політики забувають про спільні цінності, якщо поточна кон’юнктура заступає історичну перспективу.

Зміна політичних реалій у сучасній Україні супроводжується появою тривожних тенденцій. Серед них — політизація історії, спроби її «приватизації» політичними партіями. Ми переконані, що такий стан є неприпустимим.

Неприпустимо експлуатувати пам’ять про Другу світову війну і перемогу в ній для просування так званої ідеї східнослов’янської єдності, яка актуалізується неоімперськими силами.

Неприпустимо повертатися до схем і стереотипів радянської і російської історіографії. Українська історія потребує українського погляду на неї. Тому дивними є вірнопідданські намагання Міністерства освіти та науки України реалізувати проект спільного для шкіл України та Росії підручника з історії або ж посібника-інструкції для вчителів.

Неприпустимо нав’язувати суспільству партійне бачення історії або ж ставити історичну освіту в залежність від політичних поглядів державного чиновника.

Неприпустимим для демократичної країни є неосталінізм, ознаки якого помітні як у реанімації скомпрометованих «совєтських» практик, так і в увічненні пам’яті кривавого тирана, якому влада потурає своєю мовчазною згодою.

Неприпустимим є кон’юнктурне заперечення Президентом України В. Януковичем факту геноциду українського народу в 1932—1933 рр. у його виступі на сесії ПАРЄ 27 квітня 2010 р. — всупереч Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухваленому Верховною Радою України 28 грудня 2006 року, та всупереч постанові Апеляційного суду міста Києва, прийнятій 3 січня 2010 р.

Неприпустимими є висловлювання посла Російської Федерації в Україні М. Зурабова, якими він, по суті, заперечує право українців називатися українським народом. «Единый народ», що про нього говорить посол, — це народ без власної історичної пам’яті, який не має шансів для самореалізації через свою державність.

Неприпустимими є спроби ліквідації Українського інституту національної пам’яті, створеного у цілковитій відповідності з практикою багатьох посттоталітарних країн.

Вважаємо, що влада має припинити спекуляції на темах історичної минувшини та припинити використовувати історію у політичній боротьбі. Необхідно запровадити мораторій на складні історичні теми в ході виборчих кампаній. Натомість держава мала б усіляко сприяти історичній просвіті, популяризації історичних знань, проведенню неполітизованих фахових і суспільних дискусій з актуальних питань історії.

Політика у сфері історичної пам’яті має відповідати інтересам консолідації українського суспільства, а не його дезінтеграції.