Очищення пам’яті та влади

Досвід країн Східної Європи (зокрема Польщі), котрі спромоглися за півтора-два десятиліття, починаючи з 1989 року, досить ефективно позбутися важкої спадщини квазірадянського минулого, відновили реальну державну незалежність і, як наслідок, на цілком законній основі вступили до ЄС і НАТО, — не просто цікавим для України. Він є життєво важливим. Саме зараз. Бо якщо те, що є цікавим, просто задовольняє чиюсь допитливість, то життєво важливе допомагає нації уникати серйозних загроз і, більше того, вказує на вихід із лабіринту, здавалося б, безнадійних проблем.

«Краплею» (але справді повчальною, сказати б, цілющою) такого досвіду став виступ відомого польського вченого-історика й громадського діяча, професора Єжи Айслера. Пан Айслер очолює Варшавське відділення польського Інституту національної пам’яті; крім того, він є керівником відділу історії післявоєнної Польщі Інституту історії Польської академії наук, автором декількох десятків наукових робіт, зокрема фундаментальної праці «Політична історія Польщі. 1944—1989 роки». Як бачимо, перед нами — безперечно, поважний учений. Інтерес до зустрічі з Єжи Айслером, котра була організована Польським інститутом в Києві разом із часописом «Український тиждень» у рамках проекту «Європейський досвід: Польща» й відбулася в київській книгарні «Є» (до речі, зустріч ця минула аж ніяк не в форматі «нудної» лекції, а в привабливому режимі запитань і відповідей!), підсилювала не тільки особистість нашого польського гостя, а й масштаб і, головне, реальні результати діяльності тієї інституції, одним із керівників якої він є, а саме — Інституту національної пам’яті.

Що це за установа, як вона працює, які завдання ставить у своїй діяльності, чого вже досягла? Надамо слово (із мінімальними коментарями) самому професорові. Отже, Інститут — це 89 кілометрів (!) полиць архівних документів (тільки 2010 року 21 тисячу одиниць таких документів було «оцифровано»); лише того ж року установою видано 202 науково-популярні книжки, 900 наукових праць і (увага!) підготовлено 150 тисяч люстраційних подань. Про що тут ідеться. Про те, що якщо людина, яка в минулому була співробітником спецслужб «соціалістичної Польщі», сама, добровільно не оголосить про це (якщо вона це зробить, то однозначно зберігає всю повноту своїх виборчих і політичних прав — інша річ, чи проголосують за такого кандидата на виборах до сейму або до місцевих органів влади!), то вона, якщо буде документально доведено приховування цим громадянином свого минулого, стає об’єктом юридичного переслідування (відповідну справу передають до суду) і позбавляється права посідати суспільно значущі виборні посади, тобто бути депутатом сейму, а також міністром, воєводою тощо. Причому, підкреслив пан Айслер, «у нашому європейському цивілізаційному колі, до котрого належить і Польща, сумніви завжди тлумачаться на користь звинуваченого, проте свідоме приховування свого минулого є злочином, і відповідальність за це невідворотна. Це є запорукою очищення як національної пам’яті, так і влади, і це дуже важливо».

Це не просто порожні слова. З ініціативи, зокрема, й Інституту національної пам’яті та за згодою сейму було повністю розкрито раніше цілком таємні архіви Польської об’єднаної робітничої партії, яка керувала Польщею до 1989 року, що створило, наголосив Єжи Айслер, якісно нову атмосферу в усьому суспільстві. Правда об’єднала людей, повернула їм гідність, зробила їх вільними. Причому розсекречення архівів ПОРП відбулося навіть раніше, аніж минув офіційний термін дії грифу «цілком таємно» для них.

Польща подолала непростий шлях до здійснення цих радикальних, непростих, проте воістину потрібних заходів (до речі, запитання вже в нашому контексті: ці заходи «популярні» чи ні?) Пан Айслер розповів, що перший некомуністичний прем’єр нової Польщі Тадеуш Мазовецький, який очолив уряд у серпні 1989 року, зробив тоді заяву такого змісту: «Я беру відповідальність тільки за те, що буде з Польщею, а не за те, що з нею було» (тобто, інакше кажучи, під минулим було проведено таку собі «грубу лінію», було оголошено певну амністію). Переможець президентських виборів 1995 року Александр Кваснєвський теж висував у ту пору гасло: «Давайте виберемо майбутнє!» (оскільки минуле все одно не змінити, а жити варто лише майбутнім).

Ситуація, вів далі Єжи Айслер, суттєво змінилася 1997 року, коли на виборах до сейму перемогу здобули політичні спадкоємці «Солідарності», які вели свій «родовід» саме від цієї знаменитої профспілки. Один із пунктів передвиборчої програми переможців передбачив створення Інституту національної пам’яті. Це було здійснено. Такі установи, зазначив професор Айслер, більше ніде у світі немає. Інститут нині містить цілу мережу наукових, освітніх, слідчих (так, слідчих!), регіональних (існують у 16 воєводствах Польщі) установ, підрозділів і відділів. І тепер, підкреслив наш гість із Варшави, неможливо уявити собі прем’єр-міністра, що подав би сейму або президентові таку кандидатуру на посаду міністра або воєводи, яка не була б абсолютно «чистою» від підозр у співпраці зі старими комуністичними (або тим більше закордонними) спецслужбами.

Чесно зізнаюсь, слухати розповідь Єжи Айслера було водночас і неймовірно цікаво, і невимовно сумно. Обмежуся лише однією думкою: польський історик багато в чому пояснив, чому ж його країна там, де вона є, тобто, по суті, в іншому цивілізаційному просторі, а Україна перебуває в такому стані, характеризувати який справді немає потреби.