Одкровення «справжнього полковника»

Колись Салтиков-Щедрін написав: «Ніхто не хоче займатися своєю справою, але всі охоче беруться за те, що лежить поряд». Нинішня ситуація в Україні цілком відповідає вислову класика. Наприклад, колишній шеф Фонду держмайна, а нині «диригент» парламентської фракції Партії регіонів Михайло Чечетов обожнює ділитися з публікою своїми міркуваннями щодо питань етнології та мовознавства. Йому «відомо» не лише, хто якою мовою в Україні розмовляє, а й хто якою думає (!). Те, що це не збігається з результатами останнього всеукраїнського перепису населення, «знавця» анітрохи не бентежить. У Чечетова знайшлися послідовники. Зі своїм маніфестом «Про майбутнє України-Русі» виступив полковник міліції, а за сумісництвом журналіст Костянтин Стогній. На сайті «Української правди» бравий офіцер дав рішучий бій всіляким «українофілам», продемонструвавши весь наявний у нього запас «ерудиції». Складно сказати, чого в цьому маніфесті більше — невігластва, апломбу чи бажання злиття з РФ.

Спочатку Стогній заявляє: «Нагадаю, в Україні російська використовується більш як половиною населення держави (52,8%)». Дуже характерно, що полковник не обтяжує себе тим, щоб замислитися, чому в державі, де майже 70% громадян визнали своєю рідною мовою українську, склалася така ситуація, що люди використовують нерідну мову. Це відбувається тому, що в багатьох регіонах України українці позбавлені можливості користуватися українською. Їхня російськомовність не є їхнім вільним вибором, тут йдеться про вимушеність, оскільки все орієнтовано на формування російськомовного середовища (з часів Валуєвського та Ємського указів і до нинішніх постанов органів місцевої влади про «регіональну російську мову»). Для української мови місця немає або воно вкрай непрестижне. У незалежній українській державі ніяк не можуть забезпечити право громадян завжди й скрізь на території країни використовувати державну мову.

Чи багато можливостей мають україномовні для використання цієї мови в Донецькій, Луганській, Одеській, Дніпропетровській та інших областях або Криму?

Усі заклики до офіційної державної двомовності в Україні наскрізь лицемірні. І це з’ясовується постійно в тисячах простих побутових ситуацій. Кілька років тому на конференції з питань євроатлантичної інтеграції України в центральній міській бібліотеці Севастополя депутат міськради із символічним прізвищем Хохлов вимагав, щоб я припинив виступати українською, незважаючи на те, що в програмі конференції було сказано про її дві робочі мови: українську й російську.

За закликами до українсько-російської державної двомовності приховується реальна модель примусової російської одномовності.

Потім Стогній звертається до іноземного досвіду, забуваючи про те, що умови кожної країни надзвичайно своєрідні, забуваючи, думаю, навмисно: «...у Фінляндії шведська мова має статус другої державної й рівноправна з фінською. Причому шведською розмовляє всього 5,5% населення Фінляндії». То ж бо й воно! А понад 90% населення розмовляє фінською, й ніщо цьому домінантному становищу фінської мови у Фінляндії не загрожує. Крім того, ці мови страшенно далекі одна від одної, оскільки належать до різних мовних родин: фінська — до уральської, а шведська — до індоєвропейської. Полковник не знає елементарних фактів історії Фінляндії та фінсько-шведських відносин. Фінські шведи були в перших лавах борців за державну незалежність Фінляндії (і барон Карл-Густав Еміль Маннергейм, і безліч генералів і офіцерів, які героїчно билися за Фінляндію проти сталінських орд під час «Зимової війни» 1939—1940 рр.), ніколи фінські шведи не намагалися повернути Фінляндію в лоно Швеції, та й Швеція поводилася по відношенню до цієї країни дуже пристойно. Ось на подяку за цю послідовно патріотичну позицію місцевих шведів фіни й здійснили акт ввічливості, тим паче що він нічим не загрожував фінській мові, що панувала в країні. А щодо рівноправ’я двох мов, про це добре висловився видатний український мовознавець професор Ю.Шевельов (представник нашої діаспори), який, перебуваючи у Фінляндії, спробував розмовляти з фінами шведською. Його ніхто не розумів. Але щойно професор пояснив, що не є місцевим шведом і взагалі іноземець, його «раптом» почали розуміти. Тобто пересічні фіни абсолютно переконані в тому, що в їхній країні всі мають розмовляти фінською, а виняток можна зробити лише для іноземця. Чи треба пояснювати, наскільки все це далеко від реалій України?

Потім полковник Стогній повідав сумну історію про те, як у його рідному МВС додумалися відіслати офіційний запит українською мовою до МВС Азербайджану. Звідти, до речі, надійшла офіційна відповідь азербайджанською, яку в МВС України не змогли перекласти, оскільки перекладач з азербайджанської не мав доступу до таємних матеріалів. У подібній ситуації є два розумні виходи: 1) відсилати запити до іноземних держав міжнародною англійською (але, мабуть, у МВС України з нею справи такі ж кепські, як і з українською, якщо судити з виступів міністра Могильова); 2) оформити перекладачеві доступ до таємних документів. Натомість Стогній прагне державного статусу російської мови... А якщо відповіді з МВС Грузії, Азербайджану, Молдови, Литви, Естонії й так далі все одно надходитимуть своєю або англійською?

Але особливо непокоять пана Стогнія труднощі, з якими стикається наша молодь під час вступу до вищів Росії.

Оце так, міністр Табачник скаржиться, що в Україні надто багато вишів, а полковник міліції бажає відправити нашу молодь на навчання до Росії. Це, власне, навіщо? Може, не всі українські виші добрі, але хто сказав, що всі російські кращі?.. Чи Стогнію кортить підсилити РФ українськими мізками, ослабивши відповідно Україну?

І чому його не хвилюють труднощі української молоді при вступі до Гарварда, Массачусетса, Кембриджа, Сорбонни? Напевно, тому, що сусідство з колишньою (й чи колишньою?) метрополією міліціонер Стогній (або поліцейський, якщо використовувати нинішню російську термінологію?) вважає величезним ресурсом. Дивно. Навіть мексиканці своє сусідство з США ресурсом не вважають, сумно констатуючи: «Як ми далеко від Бога і як близько від Сполучених Штатів...» Стогній старанно перераховує багатства російських надр, аніскільки не пояснюючи, як і чому вони раптом стануть українськими... Але особливо в захваті полковник від російських «невичерпних ресурсів добре освічених, заповзятливих людей, які незвичайно легко могли б у нас актуалізуватися». Одне лише питання виникає, чому за таких невичерпних інтелектуальних і ділових ресурсів Росія всю свою історію залишається багатою країною убогого народу? І інші питання виникають: чому в Росії майже нічого не виробляється, крім газу й нафти та ще зброї (щоправда, останнім часом і з цим стало погано, бойові кораблі купують у Франції)? Чому живуть лише в Москві й Пітері, а решта Росії ледь животіє? Чого ж ці «генії» у себе ніяк не реалізуються? Путін не дає? То чому ж «титани думки» не можуть обрати собі нормальну владу, «облаштувати» Росію?

А багато російських олігархів, політтехнологів та інших «талантів уже 20 років «надзвичайно легко актуалізуються» в Україні. І що має з цього Україна? Адже вони не для нас, не для нашої країни, а для себе актуалізуються. І дуже часто за наш рахунок, хапаючи все, що в Україні «погано лежить». Особливо захоплює Стогнія те, що якщо вся ця публіка поїде до нас, то вони зроблять тут «другу Росію». Ну, ми вже першою неабияк ситі. Хай Стогній підшукає для таких експериментів якусь іншу країну.

А далі Остапа, пана полковника, понесло. Від загальних положень він перейшов до конкретики: «Так от, не варто було надівати росіянам на голову PR-проект «Голодомор» (?!.. — Ред.), у них своїх «голодоморів» аж два: у Поволжі та блокадному Ленінграді. Не варто було вимагати від росіян визнання української лінгвістичної культурної й особливої етнічної групи. Дивна здатність у цього пана змішувати різні речі. Ну навіщо ж так демонструвати зоологічне неуцтво? Спочатку треба було розібратися, чим геноцид голодом відрізняється від просто голоду. Інформації сьогодні вистачає. Що стосується блокади Ленінграда, то це наслідок «мудрої політики» партії й уряду. Якби не сталінська агресія проти Фінляндії, то не було б і блокади Ленінграда в 1941—1944 рр. До речі, саме за цю агресію СРСР виключили з Ліги Націй. І ніхто, всупереч переконанню Стогнія, нічого «росіянам на голову» не вішав, Україна вирішувала питання своєї власної трагічної історії. Інша річ, що в цьому фрагменті маніфесту Стогнія полковник українського МВС виступив з публічним запереченням української нації, української культури та української мови. Наступним логічним кроком (якщо все вищезгадане відсутнє) має бути ліквідація «незаконно існуючої» української держави...

Я поздоровляю наші «органи» з таким полковником, трагедія в тому, що таких полковників вистачає в кожному відомстві, що не в останню чергу пояснює, чому країна вже 20 років тупцює на місці й деградує...

Стогній дуже хвалить керівництво латиноамериканських країн — Чилі, Аргентини, Парагваю за те, що вони прийняли в себе багато збіглих білогвардійців і нацистів, які нібито сприяли їхньому розвитку. Ну, звідки в Стогнія така любов до білогвардійців — зрозуміло, а от звідки до нацистів?

Не подобається Стогнію етнонім «українці» й назва країни «Україна». Українцями, на його думку, нас назвали Австро-Угорська та Російська імперії. Без коментарів. А ось чому Стогній так прагне відмінити українців і Україну, пояснює академік Іван Дзюба в статті ще 2006 року «Україна в пошуках нової ідентичності»: «Етнонім «українці» є сьогодні загальновизнаним. І хоча міра його значеннєвої та емоційної наповненості для різних суб’єктів неоднакова, все ж він став найочевиднішою скріпою колективного самоусвідомлення більшості населення України. У стосунку до зовнішнього світу українцями називає себе і частина етнічно неукраїнської людності, вкоріненої в Україні, хоч у внутрішньоукраїнському вжитку надається перевага власним самоназвам...

Натомість назва території та держави — Україна — є незаперечним символом ідентичності для абсолютної більшості її населення, незалежно від національності. Більше того, є немало випадків, коли окремі росіяни, татари, вірмени тощо в різних ситуаціях виявляють свої патріотичні почуття до Україні палкіше і дійовіше, ніж пересічний українець. І хоч ці явища виняткові, але вони свідчать про інтегрувальний потенціал образу України».

Ось усе це за Стогнієм слід ліквідувати, щоб ніщо не заважало розбудові другої Росії на українській території. Колись Георгій Плеханов відгукнувся на одну з ленінських публікацій статтею із симптоматичною назвою «Чому й маячня буває інколи цікавою». Текст Стогнія абсолютно нецікавий. У голові в автора — «каша» з усіляких уривків з публікацій архітекторів «Русского мира». Але ж його витвір і не розрахований на наукове співтовариство, його мета, об’єкт, мішень — наше просте малоосвічене населення, яке може й сприйняти чергову міфологему, незважаючи на її примітивність і очевидну дурість. Це ще один, хоча й вельми жалюгідний, план реінтеграції імперії, ліквідації наслідків «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття» (В.В. Путін) — розпаду комуністичного СРСР. Але зі Стогнієм неможливо серйозно дискутувати, як і неможливо сприймати його серйозно як етнолога й лінгвіста. Стогній — самоочевидний. Але чи для всіх?