Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО: «Ще п’ять років — і ми в Європі»

Про сьогоднішній день та перспективи головного українського мегаполісу — в інтерв’ю з київським мером Олександром Омельченком.

«Я — НАЦІОНАЛІСТ»

— Всім відомі здобутки Києва у розбудові міської інфраструктури і руху до європейської якості. В яких сферах, на вашу думку, можна було б чекати кращих результатів?

— Я думаю, що кияни своїми людськими якостями, працелюбністю, талантами сьогодні перевершують європейців, єдине, може, чого ми ще не набули, — це гордості за здобутки України, що дало б киянам можливість пишатися і гордо говорити: я — націоналіст, тобто люблю Україну, люблю свою землю, люблю своїх людей.

Якщо говорити про стандарти життя, то, приміром, базовий рівень освіти у нас найвищий, а от медицина дуже страждає. Слава Богу, що наші люди такі здорові, а наші лікарі такі умільці, що «ножицями» і «сокирою» роблять операції, які за кордоном вважаються унікальними. Економічна ситуація залишається найскладншою: є проблеми в промисловості, низькими є виробництво продовольчих і непродовольчих товарів. Нещодавно я був у Москві та Санкт-Петербурзі, і зміни, які там відбуваються, вражають: приріст в промисловості, приріст ВВП, а в цьому році очікують 19 млрд. доларів додаткових надходжень у бюджет. Тому сьогодні у Москві і в Пітері хліб дешевший, ніж у російських регіонах. І взагалі хліб в Росії сьогодні дешевший, ніж в Україні, хоча такого ще не бувало в історії. Я веду до того, що виробництво треба піднімати, інакшого виходу немає.

Сказати, що сьогодні є якісь успіхи за чотири місяці і будуть за півріччя, я не можу з однієї причини: приріст виробництва за перший квартал по Україні — 3,5—4%. Але це не покриває навіть інфляційну частину! Тому, коли за минулий рік Київ мав 112,5% приросту в промисловості, я всім своїм наказав і ніхто ніде не хизувався цим показником, бо я його тлумачу лише як стабільність року, тобто падіння пропало, ми не покотимося з прискоренням.

А от уже в цьому році за чотири місяці промисловість дала 132% обсягів виробництва — оце я вже можу визнати, це приріст. І ми відчуваємо це по економіці, по податковій системі, по робочих місцях. І якщо я вам пообіцяю, що і по результатах року буде такий же приріст, то не винуватьте мене, що я виграю.

А щодо будівництва в столиці, то його масштаби, темпи і результати, думаю, одні з найбільших в Європі. Сьогодні кожна четверта новозбудована квартира в Україні — це київська. Як, до речі, і кожна п’ята гривня в бюджеті України — теж київська. Щодо якості будівництва, то такі об’єкти, як клініка на Мостицькій, метрополітен «Дорогожичі», центр трансплантації кісткового мозку, клініки в Харківському, Троєщинському районах — відповідають європейському рівню. А в наступному році ми хочемо ввести 1 млн. квадратних метрів житла.

Думаю, що через щонайменше 3 роки, але не більше 5 років, можна буде сказати, що Київ відповідає всім європейським стандартам.

«Я ХОЧУ ЗНАТИ, ЧОМУ З УКРАЇНИ ВИВЕЗЛИ ХЛІБ?»

— Ваше бачення дуже гострої для України ситуації з хлібом. Київ довго тримав ціни на хліб, навіть пішли закиди, що місто в привілейованому становищі. Одеса, як відомо, чотири рази вже піднімала ціни на хліб. І останні події показують, що хлібна проблема торкнулася столиці і буде залишатися гострою...

— За минулий рік урожай зернових був найнижчий у повоєнні роки! Лише 24 млн. тонн, включаючи кукурудзу, просо, овес, ячмінь. Може, такий неврожай вплинув... Може, щось додало і те, що пізніше на елеваторах втратили 3 млн. тонн через зменшення вологості.

Я трошки знаю сільське господарство, я з дитинства — сільський хлопчик і знаю від батьків, що навіть у воєнні роки Радянський Союз не завозив зерно. І в 33-му році в Україні був голодомор не тому, що не було зерна, а тому, що його вивезли партійці по завданню Сталіна.

Так от у мене виникає одне питання — хто дав право, і чому так сталося, що з України при такому неврожаї тільки через сухопутний митний кордон вивезли з вересня по грудень минулого року 3 млн. 200 тис. тонн пшениці? Але є ще й водний митний кордон — Одеса, Миколаїв, Херсон... А 3 млн. 200 тис. тонн пшениці — це якраз пшениця твердих сортів, її достатньо на хліб для всієї України на цілий рік. І де ви бачили простого дядька, господаря, який при неврожаї віз його на ярмарок для того, щоб продати, умовно кажучи, за гривню, а через місяць поїхати на той же ярмарок і купить те саме, але вже за три. А ми ж з січня дійсно купляємо зерно втричі дорожче, ніж те, що продавали з вересня. То про яку макроекономіку в Україні ми сьогодні говоримо... Знаєте, дива не буває, і такий почерк характерний не тільки для агропромислового комплексу, він дуже схожий на почерк і в промисловості, і в інших сферах або галузях.

З грудня минулого року усі регіони підвищили ціни на хліб, я тримав ціну січень, лютий, березень, квітень, аж до 10 травня. Хто мав право зробити з міського голови тримільйонної столиці заготовлювача зерна?! З січня я шукав зерно — в Казахстані, в Турції, з барж в Одесі. 19 млн. грн проплачено за зерно. І в мене сьогодні зерно є, і не тільки на травень, але й майже на весь червень.

Але це не знімає проблеми: нема сьогодні в світі такого прикладу, щоб держава зняла з себе відповідальність за державне замовлення хліба. Тому що хліб — усьому голова.

Це питання може завершитись найгірше для мене, тому що я висвітлюю всі ці справи. А знаєте, чому я? Тому що є Житомир, є Чернігів і є Вінниця, де мешкають по 300 тисяч чоловік. І там є губернатори з вінницькими, чернігівськими, житомирськими полями, і є мери, і вони разом відповідальні за хліб. А Київ має 3 мільйони мешканців, і угідь у Київської області, з урахуванням Чорнобиля, менше, ніж у будь-якої іншої. І, крім того, київський губернатор від свого великого небесного недорозуміння не розуміє, що Київ — ще й столиця Київської області, бо іншої немає — не Біла ж Церква! Він тільки знає, що Київ столиця, отже, хлібна турбота не його, а моя. Але ж в Києві апарат губернатора — біля 1000 чоловік — і всі його люди користуються всіма благами.

Я вам обіцяю, що ви будете знати правду про зерно тільки з однієї причини: я найшов однодумця в особі голови СБУ Леоніда Деркача, який довго мовчав, але недавно в інтерв’ю у «Київських відомостях» сказав, що хоче знати правду. Чому тільки так довго мовчав? І останнє. Євген Марчук мені особисто дзвонив, ще до аварії, в яку він потрапив, і сказав: «Ти правий. Ми обов’язково розглянемо продовольчу програму».

Для прикладу: в Харкові сьогодні хліб коштує 1 гривню 65 копійок, а у нас — 1 гривня 12 копійок. І то мене мучає совість.

І все-таки я хочу знати правду: чому вивезено 3 млн. 200 тонн зерна?

«ЦЕРКВИ НЕ ОТРИМАЮТЬ КЛЮЧІВ ВІД ВІДРЕСТАВРОВАНИХ ХРАМІВ»

— Хотілося б прояснити кілька питань, пов’язаних з нашим церковним життям. Зараз Українська автокефальна православна церква звинувачує одного із ваших підлеглих, пана Андрія Ткачука, голову Управління у справах релігії, у тому, що він порушує чинне законодавство і дозволяє собі упереджене ставлення до тих чи інших церков. До речі, до нашої газети надходили листи приблизно в такому самому ключі, тому цікаво було б знати вашу думку щодо цієї проблеми. Друге питання стосується тієї ж самої УАПЦ — вона єдина з православних церков, яка не має кафедрального храму в столиці. Як ви ставитися до наданого Вам прохання про передачу Андріївської церкви автокефалам? І третє питання — ще раз розповісти про те, до чиєї власності відійдуть відбудовані Святомихайлівський монастир та Успенський храм Лаври. Чи зроблено остаточний розподіл між Київським та Московським патріархатами?

— Перше, я тільки нещодавно узнав про претензії до Ткачука, до речі, із газет. До мене ніяких звернень не було, хоча я зустрічаюсь із представниками усіх конфесій. Стосовно цієї проблеми пішло доручення замам розібратися, а поки не можу висловити свою думку. Я думаю, що проблема скоріше може бути вирішена зведенням нового храму, хоча з різних причин ділянка землі на лівому березі досі не виділена. Я згоден з вами, що УАПЦ не має коштів для будівництва, але це біда також інших конфесій: благодійники все не з’являються, а прихожани бідні.

Щодо Андріївської церкви, на яку претендує УАПЦ, то вона згідно з рішенням, прийнятим ще за радянських часів, входить до складу Софіївського національного музею. І Андріївська церква не може без Софії, а тим більше з Софією, поміняти форму власності або бути надана комусь в оренду. Місто не має права розпоряджатися цією церквою. До речі, Софійський заповідник знаходиться зараз не в найкращому стані. Я вже три роки веду листування з прем’єрами — дайте мені в управління на 3—5 років (підкреслюю, не у власність) для того, щоб я відремонтував, відреставрував Святу Софію, бо цього заповідник не може зробити. А відповідь одна — неможливо. Коли Віктор Андрійович Ющенко побував у Софії, йому поставили багато питань щодо стану Заповідника, дуже непростих запитань. Він сказав, що можна наводити порядок за допомогою «суботників» студентів. Але ж не такі питання ставились! Питання полягали в тому, щоб врятувати Софію, тому що вона має багато тяжких проблем. Також я писав і Президенту стосовно того, щоб мені надали певні повноваження... Досі справа не зрушилася.

Статус Михайлівського храму має визначати державна комісія, яка ще не створювалася. Освячення храму Київським патріархатом не виключає можливості для духовенства інших православних церков виконувати там богослужіння. Можливо, почергово. Але цей храм, як і Святоуспенський, не буде власністю тієї чи іншої церкви. Кошти на реставрацію надійшли із державного бюджету та з бюджету столиці. Якби відбудову було зроблено за рахунок патріарха Філарета, або його прихожан, або зарубіжних інвесторів, тоді була б інша справа. А вийшло так, що українська діаспора коштів зібрала хіба що на один дзвін. Те саме стосується УПЦ Московського патріархату. Тому і Успенська, і Михайлівська церкви залишаться у власності держави, охоронятимуться як музейні пам’ятки.

Щодо взаємних претензій між Київським та Московським патріархатами, то хочу нагадати, що 9—10 років назад не ми з вами, а представники цих церков (з ними радились також Кравчук і Плющ) територіально поділили київські храми. Володимирський собор — патріарху Філарету, а Успенський — митрополиту Володимиру Сабодану. Те саме стосується Михайлівського монастиря та церков Подолу — Іллінської та Покровської. А по Україні вони ділили за принципом — хто де має більше впливу. Повторюю, не ми з вами це зробили.

Але ми з вами їх об’єднаємо, — я в це вірю. Прийдемо до того, що у нас буде єдина церква. Не маючи єдиної вищої духовності, ми не можемо говорити про нашу національну гідність і про наші майбутнє. І тому на День дев’ятої річниці незалежності України буде передано Успенський собор під оздоблення інтер’єру. У наступному році 28 серпня на свято Успіння можна буде його освятити. Це якраз буде 950-ліття собору. Але це не значить, що ми видамо УПЦ МП на руки ключі.

— Ще одне запитання: чи не піднімається проблема перепоховання патріарха Володимира?

— Останнім часом люди церкви говорять: може те, що сталося, і є найкращим рішенням — захоронити у святому місці, перед входом у Святу Софію. Звичайно, якби ми не зробили відповідне оздоблення могили, була б інша справа. До того ж, перепоховання треба робити тільки при наявності згоди родичів.

ПАРТИЗАНСЬКА ТАКТИКА У БЮДЖЕТНІЙ ВІЙНІ: «БОМБЛЮ ВОРОГА» НА ВЛАСНІЙ ТЕРИТОРІЇ

— Ви казали, що максимум через п’ять років Київ можна буде назвати європейським містом. Але для цього треба вирішити не тільки дуже багато проблем, а й вкласти багато коштів. Звідки їх взяти? За рахунок чого буде розвиватися місто — за рахунок держави, інвесторів, розвитку приватного бізнесу?

— У Києві залишається лише половина коштів, які зароблені киянами. Споконвічно, і навіть при незалежній Україні другу половину забирає держава. Безпідставно. Причина? Тому що не працює сьогодні закон про місцеве самоврядування, за яким бюджет повинен формуватися знизу вверх, а не навпаки — зверху вниз, щоб потім вручну керувати Україною.

Після того, як був прийнятий закон про місто Київ як столицю, столичний бюджет, затверджений Київрадою, став мати первинне значення. Ми прийняли бюджет 26 грудня 1999 року. Верховна Рада не зуміла прийняти державний бюджет у грудні, прийняла лише 17 лютого. І порушуючи Конституцію, затвердила такі цифри, які сама хотіла, а не такі, як вирішила Київрада. Ми не погодилися з тим, що нам серйозно урізали міський бюджет. І ось вже скоро півроку, як я відстоюю право міста жити за законом. На мене новий прем’єр-міністр Ющенко написав скаргу Президентові. А міністр фінансів Мітюков — Генеральному прокурору, нібито міський голова в першому кварталі порушує законний бюджет і не перераховує гроші. То Генеральний прокурор розібрався і відповідь дав Мітюкову, що міський голова виконує Конституцію, бо його бюджет первинний, згідно з законом про Київ і документи всі є.

Отже, Верховна Рада і уряд порушили закон і Конституцію щодо Києва. І не тому що вони не знали, що не можна порушувати, а — свідомо.

— Виходить, можна домогтися правди?

— Можна. Тричі бюджетний комітет Верховної Ради визнавав, що 225 мільйонів, які у нас забрали, — це київські гроші, а уряд опротестовує, виносить на Верховну Раду. Голосів то вистачало, то не вистачало, потім, махнули-голоснули і 225 мільйонів залишили собі в централізованому бюджеті. Це навіть не крадіжка, крадіжка — це коли ти прийшов до квартири, тебе обікрали, ти не знаєш хто і коли. А от коли на тебе напали у відкриту — це грабіж.

Оцих більш як 200 мільйонів, а за п’ять років це вже був би мільярд, вистачило б не тільки на те, що ми хотіли зробити для міста. Я вам відверто кажу, що можна було б через п’ять років подати заявку на проведення в Києві у 2008 році літньої або зимової Олімпіади. Все було б: стадіони, транспорт, вулиці, зв’язок, готелі, туризм. Я такий масштаб маю. І це реальні гроші. В минулому році 180 мільйонів, в цьому році 225 мільйонів забрали у державний бюджет. Порахуйте, за два роки, коли вже працює Закон про Київ, — 400 мільйонів забрали у міста незаконно.

— І де ж вихід?

— Якщо я тільки не вирішу це питання до 1 липня — подам на уряд і Верховну Раду у Конституційний суд. Я ж півроку дію, як партизан, тобто правильно дію: бомблю ворога на власній території. І я вже знаю відповідь: міський голова правий, бо ніхто не в праві переглядати бюджет міста, якщо він прийнятий за Законом.

А знаєте, як мені пояснюють, чому вони у Києва забирають кошти? А ми, кажуть, винні Міжнародному Валютному Фонду. А я говорю: а я не брав тих коштів, хіба не знаєте, що у Києва боргів немає? Ви брали, то куди поділи? Мовчать.

Це я розповідаю вам про мої відносини з міністрами. Ви повинні мене зрозуміти. Все дістається в боротьбі. Я питаю всіх два місяці: чому не дається до виконання проголосована Верховною Радою мінімальна пенсія у 118 грн? Київ був готовий ще з 1 січня платити мінімальну пенсію 118. На багато питань нема відповідей.

— А Київ дійсно не має боргів?

— 6 червня буде чотири роки, як я головую: на три роки призначався Президентом і рік як обраний киянами. І не мав боргів, і не брав. Ви думаєте, не приходили інвестори, банкіри, не було листів уряду? Все було, і зустрічей — десятки. Але ж умови... Починаєш торгуватися з 12% річних. Починають розповідати про свої закони світового рівня — 14,8%. Закінчується 17% річних. А віддавати хто буде?

...Всі країни, які мали справу з МВФ, закінчили повною катастрофою, дефолтом економіки. Росія це зрозуміла раніше нас, в минулому році. І поставила умови валютному фонду: давайте нам гроші, але куди ми будемо їх дівати, то справа наша. Не довіряєте нам — не треба. Валютний фонд як каже Україні: ви корумповані, мафіозні, тому ми вам даємо гроші, але купіть за наші гроші у нас те, що нам не потрібно і вам не потрібно, але ви купіть, бо гроші наші. Така формула. Це хіба можна себе вважати нормальними, щоб з ними мати справу на таких умовах протягом останніх 4—5 років? Це просто неповага до себе і до народу. Така моя оцінка.

Ми ще побачимо з вами: якщо в 10—15 числах червня МВФ не продовжить фінансувати програми, то це означає, що вони переконалися — наш банк, м’яко кажучи, вкрав 200 мільйонів. Я думаю, що в таких випадках у всіх цивілізованих країнах світу не треба чекати, щоб в народу урвався терпець...

ЧЕРЕЗ СИЛЬНІ РЕГІОНИ — ДО СИЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

— Як ви вважаєте, за яких умов і повноважень створення другої палати парламенту надасть місту важелі, щоб, приміром, у вас, як у мера міста, була б можливість впливати хоча б і на бюджетну політику?

— Сьогодні є різні приклади: як живуть країни з двопалатними парламентами. Японія, наприклад, живе і здрастує. Росія — так собі, напівживе, напівздрастує. Моя думка така: там, де структурно стабільне суспільство і де в парламенті та в уряді волю народу представляють одна, дві, три сильні партії або коаліція, там достатньо було б і однієї палати.

Враховуючи, що в нас, я так бачу, більше як на десять років збережеться багатопартійність, потрібен і в нас двопалатний парламент. Добре, що Президент створив комісію, яка має наробляти базу для таких змін, отже, вони не будуть вводитися похапцем. Як формувати? В минулому році в документах я читав, що це можуть бути і губернатори назначені, і голови обласних рад, вибрані депутатами, і міські голови в містах, вибрані всім населенням. Такий вінегрет не може вважатися тією палатою, на яку покладається захист місцевого та регіонального самоврядування.

В чому ж смисл другої палати? Сильні регіони — сильна і багата держава. Політика, яка проводиться в Україні, не може привести до економічно сильної держави, а якщо вона економічно слабка, то вона ще більш залежна, ніж колоніальна. Тільки через регіони треба будувати політику економічну і фінансову, починаючи з місцевого самоврядування, з низів до верхів. Тому позиція в мене така — виважено вивчити, яку форму прийняти, скільки повинно бути депутатів у другій палаті. І вже у Конституції має бути зазначено, що палата регіонів має право вето на рішення нижньої палати.

— Ви вважаєте, сенатори повинні обиратися чи призначатися?

— Тільки обиратися. Якщо до неї будуть входити губернатори, які призначаються Президентом, тоді чому б і не міністри? Яка різниця між ними? Якщо це регіональна палата, то у ній мають бути тільки ті, кого вибрав народ. Оце, який я, такий і середній киянин. Прийде час і середній киянин скаже, що такий міський голова, як я, йому не потрібний.

Як можна формувати палату не на виборній системі? Інша справа, що частина з них може працювати не на постійній основі, бо вони міські голови або вибрані населенням обласні губернатори. Хто тоді? Віце-губернатор, віце-мер. Бо от на мера треба йти вдвох. Так як у Росії — на мера і віце-мера. Тоді віце-мер може на постійній працювати у другій палаті, а мер наїздом.

«ГУБЕРНАТОРИ МЕНІ ЗАЗДРЯТЬ...»

— У Росії є певні протиріччя: Москва здається багатьом росіянам несправедливо багатою, часом докоряють, що там осідає левова частка коштів. Виглядає так, ніби Росія проводить протекціоністську політику по відношенню до столиці. А як в Україні? Як би ви порівняли місце Москви в Росії і Києва в Україні?

— Київ сьогодні має права ні більше, ні менше, як будь- який обласний центр. Інша справа, що обласні центри мають гірші показники в роботі по промисловому, економічному потенціалу. Але щодо структури формування бюджету, Київ має рівні умови з Житомиром, Вінницею, Львовом. А Москва, крім того, що використовує своє право як столиця, використовує і своє право як суб’єкт федерації. Москва має свій уряд. І рішення Думи Москви не підлягає ані підтвердженню, ані перегляду Думою Росії.

Право суб’єкту федерації дійсно робить Москву у два рази економічно, фінансово забезпеченішою, ніж, скажімо, Володимир, Тулу, Пітер. І регіони там ображені. А наші регіони, ну, в них є до мене трошки заздрості, але не зі злоби, а жартома, ти, мовляв, там живеш і здрастуєш, бо ти поруч із Президентом.

От приміром, їде Президент у якійсь регіон, так туди телефонують з адміністрації і попереджають, щоб не зганьбитися перед Президентом: там підфарбували, там підасфальтували і зберегли того голову адміністрації. Я сьогодні переконаний, якби Президент вилетів без попередження в будь-який регіон, то знайшлося б за що зняти губернатора. А в мене Президент їздить містом без попереджень адміністрації...

— Така близькість до влади — перевага чи проблема?

— Для мого здоров’я — це недолік, бо не можна розслаблятися. А для всіх інших киян — це перевага. Знаєте, що говорять губернатори, я ж з усіма ними в чудових стосунках: «Сан Саничу, тепер два тижні відпочиваємо. — Чого? — Президента прийняли на два дні. Зустріли з хлібом-сіллю, в готель поселили, зустріч відбули, так втомились за три дні, сил немає. А полетів, то хоч по-людськи відпочинемо». Я з вами відвертий, тому що раніше мене ніхто в Києві на роботу не приїжджає і пізніше не від’їжджає. Я не хвалюсь. Це давня директорська звичка.

ДЛЯ МОЇХ ПЛАНІВ НЕ ВИСТАЧАЄ ОДНОГО РОКУ

— Олександре Олександровичу, може, трохи торкнемось проблем екології. Хотілося б, щоб ви розповіли про основні напрямки екологічної політики в Києві, зокрема, про проблему питної води, проблему утилізації відходів, зокрема, сміттєспалювальний завод, який отруює природне середовище, проблема Пирогова, яка досі, як відомо, не вирішена.

— Стан Дніпра і Десни добрий, наша очищена вода відповідає всім нормативним актам, крім того, вона краща, ніж у всіх інших містах на побережжі Дніпра. Проте це не значить, що вона краща, ніж у Парижі, Лондоні або в Гельсінкі, бо приміром, у Парижі воду з-під крану подають для пиття навіть у дорогому ресторані.

І те, що ми почали будувати бювети з артезіанською водою, в нас іншого виходу не було. Повірте, я працював і з Патоном, і з директорами інституту хімії води, і сам дещо вивчав, і прийшов до цього висновку. Якщо колись йому дадуть негативну оцінку, то винним буду один я, бо це рішення було прийняте мною.

Поки будуть черги, поки люди просять, щоб було поближче до дому, ми будемо продовжувати будувати артезіанські колодязі. А через 10 років, коли всі стануть багаті і зможуть воду купувати, ми бювети затампуємо. А не дай Бог якогось природного лиха — у киян буде вода.

Тепер по сміттю: перше, ставимо ще одну установку на 12 мільйонів гривень в Обухові, і за 4 роки забезпечимо ідеальну чистоту. А щодо Пирогова, то наприкінці цього року 168 сімей одержать квартири.

Сміттєспалювальний завод, що в Києві на березі озера Вирлиця, переробимо на завод підготовки сміття, спалювати не будемо, бо йде шкідливий дим. Сьогодні у нас є проект договору з австрійцями на 200 млн. доларів. Тиждень тому я був у Відні і думаю, що ми в червні підпишемо угоду про це. У Відні у центрі стоїть сміттєспалювальний завод і архітектори так розмалювали фасад, що той, хто проїжджає, ніколи не подумає, що тут спалюють сміття. А витяжної труби не видно, архітектор на ній посадив мідний шар, а на даху посадив дерева. Це є архітектурною окрасою міста. І якщо ми з австрійцями підпишемо контракт, то, дасть Бог, ми за 3—4 роки побудували такий комплекс у Києві.

— До речі, щодо архітектурних окрас. Чи задоволені Ви тим, як в цьому плані розвивається Київ, який завжди був містом парків, а, наприклад, зараз площа Софіївська схожа трохи на Сенатську через ті ланцюги навколо пам’ятника Богдану?..

— Я можу сказати таким чином: там, де два архітектори, там три думки, а там, де три архітектори, там ще більше думок, бо він уже як вперся, то його побороти неможливо. Саме через це у всьому світі є архітектурні ради. Я не задоволений тим, що «посадили» ланцюги на Софіївський і на Михайлівських площах, але це вирішувала художня і архітектурна рада, які голосували більшістю. Я воюю з ними теж, бо я ж не лікар, не вчений, і в своєму житті за 40 років я дещо побудував. Я прибічник того, щоб старовинну, історичну архітектурну частину міста зберегти. І не все, що проводиться через рішення архітектурної ради, мені подобається: і на розі Пушкінської і бульварі Шевченка, і не дуже мені подобається те, що на Червоноармійській. А те, що зробили на Садовій з Верховною Радою, то я довів це до Президента, хоч і нажив собі ворогів... Нові масиви, ви бачите, ми сьогодні міняємо. Тобто іде покращання. Але задоволення, мабуть, не може бути, тому що ми так влаштовані, що повинно бути все краще і краще.

Наприклад, зараз універмаг «Україна» поставлений на капітальний ремонт; готель «Либідь» уже дав свої пропозиції; переробимо трошки цирк. Але те, що «посаджено» на площі Перемоги, як його зняти? Для того, щоб сьогодні мати історичну площу Перемоги, треба було 40 років назад не будувати цирк, готель «Либідь» і універмаг «Україна» і залишити той єврейський базар. Отоді це була б дійсно площа.

— Олександре Олександровичу, у нас нещодавно була нова посол Ізраїлю і вона сказала, що її дивує, що таке красиве місто, як Київ, не включено в європейський туристичний пакет. Чи є ці плани?

— Є. Для цього треба мати 3—4 готелі п’ятизіркових, і ми це з вами зробимо. Ми матимемо «Лейпціг» в цьому році, готель «Театральна» та готель «Свята Софія» в кінці наступного року, і з червня власними силами приступаємо до Бессарабки. Ми не можемо більше чекати. За 2,5 роки зробимо Бессарабку. Плюс те, що ми повинні зробити в місті: дороги, зв’язок, паркові зони. Думаю, що через три роки туризм буде одним із основних поповнювачів бюджету.

Для здійснення всіх моїх планів не вистачає одного року. Коли ВР приймала закон про Київ, закон про вибори міського голови, вони додали, не голосуючи, що я вибираюсь на термін, який завершується разом з депутатами всіх рівнів. Фактично я буду три роки міським головою, хоча за законом мав би обиратися на чотири роки. Тобто рік в мене вкрали. А якби він у мене був, то я ще встиг би перенести міліцію, суд та пожежних з Софіївської та Михайлівської площ. Ото стала б справжня, історична площа! Ну, якщо не я, то хтось інший буде це робить.

ФУТБОЛЬНІ ПЛАНИ — НЕ «В ПІКУ»?

— Який ваш прогноз на матч Україна—Англія?

— Якщо англійці поставляться серйозно і пришлють основний склад команди, то, звичайно, сьогодні порівнювати футбол англійської національної збірної з нашою — є різниця в класі. Тому треба серйозно боротися. Якщо у мене буде можливість створити київську команду, а напрацювання є, скажімо, називалася б вона «Арсенал» або «Авангард», то ми б це зробили. І не «в піку», як дехто вже говорить, а заради майбутнього національного футболу.