Олександра КУЖЕЛЬ: «За закон треба платити. Я лобіювала безкоштовно»

Парадокс: ми хочемо приймати гарні закони, але не платимо людям, які їх пишуть. Безкоштовно фахівці не працюють, і, взагалі, безкоштовним буває лише сир у мишоловці

Наша гостя — «свіжопризначена» на посаду голови Державного комітету з питань розвитку підприємництва Олександра Кужель, переступивши поріг конференц-залу «Дня», заспівала. І, як яскраво виражений холерик, розпочала діалог лише після того, як піймала захоплені погляди присутніх. Але розмова була, звісно ж, не тільки про авторську пісню.

— Олександро Володимирівно, вас щойно призначили головою Держкомітету з питань розвитку підприємництва, а трохи раніше Президент видав укази про податковий закон і про передоплату ПДВ. Дозволить а чи зашкодить вам ваша нова посада критикувати за це Президента, оскільки зачеплено інтереси підприємців і порушено закони і Конституцію?

— Укази було прийнято до мого призначення, і перше, що я зробила, написала листа Президентові з повною їх юридичною оцінкою. У результаті відбулось робоче засідання у віце-прем’єра Сергія Тигипка. Наше обурення було викликане тим, що обидва укази не були завізовані комітетом, тобто вони готувалися без урахування думки підприємців. Ми обговорили положення цих документів, які дискредитували поставлені перед комітетом завдання стосовно дерегуляції економіки. Уже створено робочу групу для приведення цих указів у відповідність із чинним законодавством.

— Можна уточнити, про що свідчила сама поява такого указу Президента, що його, як відомо, не візував навіть прем’єр-міністр?

— З’ясувалося, що він його таки візував. Але треба ще розуміти і прем’єра, і Президента, тому що їм подавали однобоку інформацію. На жаль, проблема чиновників (а я дуже не хотіла б ним стати) в тому, що свою думку вони залишають при собі. А вони просто зобов’язані чесно говорити і прем’єрові, і Президентові про можливі наслідки. Моя ж думка (і підприємців також): люди, котрі готували ці укази, зіграли проти Президента. Адже можна було зробити те ж саме, але меншою «кров’ю» тих людей, які сьогодні забезпечують дохід.

— Це результат. І про що ж подібне свідчить? Про якусь політичну гру чи про некомпетентність президентського оточення?

— Я мала на увазі, що вони зіграли не прямо проти нього, а опосередковано. Буває, що не хочеш, а шкодиш. Що стосується політичної гри, то в такому випадку ця справа мала б якусь перспективність. Тут — від безвиході приймаються швидкі рішення, спрямовані на бажаний результат. Тобто ти бачиш, як ідуть шахтарі, і починаєш забувати, що треба думати не про те, як це зам’яти. Словом, ті люди, які приймають такі рішення, думають лише про сьогоднішній день.

— Із часу роботи прем’єра Леоніда Кучми люди, які працюють із ним на економічних постах, досить відомі. Образно кажучи, до походу шахтарів на Київ ми йшли чотири роки. Те, що немає реформ, і є поясненням того, що підприємці не є прибічниками влади.

— Поясню. Тут є частина і моєї провини як депутата ВР. Найстрашніша біда в тому, що немає єдиної команди. До речі, у парламенті я від цього жахливо страждала. Адже лідерство може доставляти задоволення тільки мазохістам, нормальні ж люди отримують насолоду лише від командної гри. Тому урядові необхідно консолідуватися на розв’язанні однієї якоїсь проблеми. Наприклад, іде реструктуризація вугільних шахт, при цьому вважається, що розв’язанням цієї проблеми повинна займатися тільки вугільна промисловість, а питання невиплати заробітної плати вирішуються окремо, нам же доручають проблеми малого бізнесу... Я вважаю, якщо йде реструктуризація, то весь уряд мусить працювати на одну проблему. Виходить інакше: наш комітет тягне підприємництво, податкова — наповнення бюджету, Фонд держмайна — приватизацію. Загального завдання фактично немає. Будь-якому президентові потрібна єдина команда, і призначення керівником ФДМ Володимира Ланового показало, що людей, котрі люблять тільки себе і грають лише у свою гру, в команду брати не можна.

— Не так давно ви заявляли, що ви — людина неспокійна й усім ворогам підприємництва буде з вами складно... Хотілося б почути конкретні прізвища.

— Ворогів багато. Причому вони частіше за все або «не мають» прізвищ, або про них ніхто не знає. Наприклад, міністр не може нашкодити — просто не встигне. Грає завжди група чиновників, причому чим нижчий їхній ранг, тим більший вплив вони мають. Не можна ж звинувачувати Миколу Азарова в тому, що за допомогою податкової борються з конкурентами на ринку. Це ж не сам Азаров робить, а хтось, скажімо, в Донецькому регіоні. От, наприклад, сьогодні одержала телеграму, де кілька слів: «Податкова служба зробила мене банкрутом, SOS!» Я посилаю своїх людей — подивитися, розібратися. Хоча я не збираюся стати швидкою допомогою для підприємців, я хочу зрозуміти сьогоднішню загальну тенденцію. Моя ж «незручність» на цій посаді — факт. Не підписала я дві постанови (про запровадження експериментальних зон і про спрощення платежів), віце-прем’єрові довелося зібрати представників міністерств, аби мене «проробити». Уже подали до Кабміну документи стосовно припинення сертифікації станцій технічного обслуговування, і тут же почав сперечання з нами Комітет з питань стандартизації. У принципі я розумію всі ці комітети і міністерства, тому що практично сама в такій же ситуації: бюджет грошей нам не надає і ці органи кошти, одержані від ліцензій і дозволів, залишають на свої потреби. Тобто вони, відчувши смак грошей, передусім зацікавлені у вигадуванні нових ліцензій. Щоб це змінити, треба всі виручені кошти перераховувати до бюджету.

— Ви говорили про командну гру. Ви самі людина команди і в якій команді будете тепер грати?

— Я зі своєю командою весь час. Iз нею прийшла і до комітету. У парламенті була в команді — у фракції «Соціально-ринковий вибір». Я ніколи б не відбулася, якби не було команди. Приємно, що сьогодні в комітеті є люди, котрі за всіма критеріями підходять моїй команді. Ціную розум і порядність.

— У вас є досвід роботи в парламенті. Як ви ставитеся до лобіювання?

— Я була і залишаюся прихильником закону про лобіювання, тобто в кожного закону повинен бути свій автор. Мені соромно було, коли в період виборів люди говорили абсолютно протилежне тому, що робили чотири роки в парламенті. Тобто реформаторами вони були лише в залі... Я ж, коли говорю про інститут лобіювання і про те, що за закон треба платити, маю на увазі, що платити треба не народному обранцеві, котрий обстоює закон, а тому, хто готує сам закон і пояснювальний матеріал до нього. Через те абсолютно серйозно заявляю: якщо якийсь із «моїх законів» не буде прийнято, беру провину на себе. Отже, я не донесла депутатам інформацію в доступній формі. Я була депутатом і знаю: якщо ти цим законом живеш, то думаєш, що все в ньому логічно і зрозуміло. А депутат пропускає через себе 150 законів за сесію. Практично 80% законів депутатами не читаються. Звідси — треба добре попрацювати, щоб сенс закону став зрозумілим і доступним. Тому лобізм повинен бути. Особисто я лобіювала питання про зону «Сиваш», закон про бухгалтерський облік, закон про аудит, зміни до закону про ПДВ. І, на жаль, робила це безкоштовно. Парадокс: ми хочемо приймати гарні закони, але не платимо людям, які їх пишуть. Безкоштовно фахівці не працюють, і, взагалі, безкоштовним буває лише сир у мишоловці. Уявіть собі, в Комісії ВР з економічної політики працювало близько десяти чоловік на 150 законів... Ці закони можуть бути гарними? Ніколи.

— Під час роботи в названій комісії ви тісно співробітничали з Наталею Вітренко. Ваші враження про неї як про людину, депутата, економіста?

— Я її люблю і ми з нею товаришуємо. Я взагалі сприймаю людей такими, які вони є, бо найбільш невдячна справа — намагатися людей змінити. «Стань таким, как я хочу» — це не для мене. Тому можу сказати: вона надійна. Коли ми говорили про економічні закони, вона ніколи не лізла на рожен, а як фахівець завжди вислуховувала і працювала. Коли мене оперували, і в той же час я повинна була представити закон про аудит, вона вийшла і доповіла цей закон замість мене. Потім її буквально розривали друзі по партії, писали, що вона продалася капіталістці Кужель. Вона фактично відстояла мою позицію: закон про аудит повинен бути в державі. Я ціную людей, котрі мають свою позицію та поділяють ідеї інших. Сіру ж масу боюся.

— А чи порозумілися б ви зі Славою Стецько?

— Я завжди знаходила з нею спільну мову. У принципі, хоч я до феміністок і не належу, у мене не було проблем із жінками-парламентаріями. Дуже люблю Катерину Ващук, Лілечку Григорович, товаришую з комуністкою Самойлик.

— Ви були в парламенті представником від УСПП. Сьогодні Анатолій Кінах один із кандидатів на пост спікера. Як ви оцінюєте його шанси?

— Я сказала б, що це вдала кандидатура. У нього слово не розходиться з ділом, а я дуже боюся людей, які обіцяють одне, а роблять інше. І ще він страшний трудоголік. Через нього в парламенті не можна було б протягнути такі законопроекти (як це робиться зараз), як скасування ПДВ на критичний імпорт. Проте, на жаль, я думаю, що шансів стати спікером у Анатолія Кириловича дуже мало. Такі «зважені» люди там не потрібні. Там потрібно амбіційності більше...

— В одній iз своїх поїздок Президент сказав про Кужель, що «вона хоч і критикує уряд, але стоїть на правильному шляху»...

— Ця замітка — чиста брехня. Я можу в точності повторити те, що сказав Президент. Коли його спитали, кого із запорізьких депутатів він міг би відзначити, він сказав: «Онде сидить Кужель у першому ряду — вічно мене смикає». Але коли мені кажуть: пам’ятаєш, Президент тебе похвалив, то я з цим погоджуюся. Для мене це, дійсно, похвала.

— Олександро Володимирівно, Маркс, як відомо, був просто економіст, Адам Сміт також, а ви от заслужений. Як вам носити це звання в сьогоднішніх умовах, коли в нас така економіка?

— Абсолютно не важко, бо жінка завжди носить прикраси для власної краси. Вони мене абсолютно не обтяжують. Для мене ця нагорода дуже важлива. Це навіть не був аванс, бо я тоді дуже багато працювала, хоч я не можу сказати, що сьогодні це державою цінується. А ось я хочу вигадати нагороду для тих, хто працює, для підприємців.

— Яке звання ви б присвоїли нашому Президентові: заслужений економіст, народний чи ще якесь?

— По-перше, він для мене Президент. Я не належу до людей, які не поважають владу. Я можу зробити зауваження — він сказав, що я його дістаю. При всьому тому, що він несе відповідальність за нашу ситуацію (як і я за свою роботу в парламенті), але ви потім згадаєте, що Президент дуже людяний. Не було випадку, щоб він відмовився мене прийняти. І повірте, я ніколи не говорила приємних речей. Проте жодного разу не мала ніяких неприємностей. І сьогодні навіть призначена головою Державного комітету. Проте під час напутнього слова, і я присягаюся в правдивості, жодного слова не було сказано про майбутні президентські вибори. Єдине, що він сказав: «Постарайся повернути державі повагу підприємців».

— І все-таки, яке звання?

— Я вже сказала, саме людяний. От мій син одержав у школі медаль «Містер справедливість». А Кучмі я б дала медаль «Містер людяність».

— Колись ви говорили, що хотіли б заспівати дуетом з Президентом і навіть знаєте його улюблену пісню «Белой акации гроздья душистые». Чи вдалося? І взагалі, чи спрацювалися ви з ним?

— Ви знаєте, ні. Не було радісних моментів спілкування. Частіше за все до Президента я бігла з бідою. Проте, природно, не своєю. Йшлося про якийсь закон або документ, наслідки прийняття якого позначилися б на всій Україні. Не вдалося заспівати, бо я й сама вже забула, коли брала до рук гітару. Йду з дому о восьмій і о дев’ятій повертаюся. Я навіть книг уже останнім часом не читаю. А дуже хочеться якогось позитиву. Жахливо втомилася від усієї цієї чорнухи в газетах.

— Вас вважають однією з найелегантніших жінок парламенту. У кого ви шиєте?

— Я зараз поміняла стиль. Мені дуже подобається Том Клайн. Я себе знайшла в ньому. Купила собі кілька костюмів. Вони для мене дешеві. Не мнуться. Зручні в експлуатації. Елегантні. Я дуже непостійна. Два дні поношу один костюм і мучуся від цього. А нещодавно прочитала «Етику хорошої поведінки ділової жінки». Виявляється не можна двічі приходити на роботу в одному костюмі. Я цього не знала, але робила інтуїтивно. За чотири роки я змінила безліч зачісок. Починаючи від короткої, рудої, білої, сірої, з хвостом. Це — я. І не тому, що хотіла виділятися саме в політиці. Завтра я ніким не буду або стану домогосподаркою, але такою ж і залишуся.

— З моменту нашої останньої зустрічі ви дуже схудли і вам це личить. Проте водночас вам було нелегко піднятися до нас сходами на четвертий поверх. Ставлю запитання за дорученням відділу спорту: чи збираєтеся ви ще і в цьому плані над собою працювати?

— На жаль, у мене затяжний бронхіт. Це пов’язано з тим, що я вибори пройшла «на повному голосі». Зустрічалася з людьми в неопалюваних приміщеннях і говорила з ними без мікрофона. Проводила за день у таких умовах по вісім-дев’ять зустрічей. Я принципово тримала весь зал тільки голосом, без будь-яких технічних засобів, які створюють безодню між людьми. Це навантаження позначилося на бронхах, і я третій місяць не можу позбутися кашлю. Почала було посилено займатися гімнастикою, але лікарі заборонили... У мене є тренажер і ранками, коли до роботи мені всі телефонують, я даю собі невелике навантаження. Чекаю літа, коли зможу виїжджати на дачу з чоловіком і сім’єю. Плавання — це найбільше задоволення.

— Олександро Володимирівно, на виборах ви були другим номером у якійсь дивній Партії захисників вітчизни. Однак мали б бути у списку Ліберальної партії. Кажуть, ЛПУ вас відкинула, оскільки ви з так званого «марчуківського оточення».

— Мене не могли відкинути, тому що я себе їм не пропонувала. Ви знаєте, що я вийшла з Ліберальної партії разом із усією своєю командою. Я хотіла бути в партії, а не у фірмі Володимира Щербаня. Тому розмови про списки Ліберальної партії не було. Я не поділяю її ідеології. Марчуківськими нас може хтось і називав. Я цього не боюся.

Що стосується «захисників вітчизни», то я знала, що ця партія без грошей. Я розуміла, куди йду. Я й тепер буду їх підтримувати. Це державна проблема. Одна велика людина сказала: коли держава не годує власну армію, їй доведеться годувати чужу.

— Ви дуже близько займалися сім’єю загиблого Євгена Щербаня. Чи не пов’язуєте ви це вбивство зi вбивством Вадима Гетьмана, принаймні мотиви?

— Ні. Я й зараз товаришую із сім’єю Щербаня, його дітьми, віддаватиму честь пам’яті людям, яких любила — і Євгену, й Надії. Ви знаєте, їхній третій син вчиться в Америці, та дітям не дають зустрітися. Я зверталася й до посольства, й до конгресу. Намагався допомогти і Володимир Горбулін, та до цього дня безрезультатно. Як можна назвати демократичною державу, котра так вчиняє. Допомагав нам і Президент, який зупинив розрив фірм Щербаня.

— Президент трохи розгубив деякі свої кадри — дехто з них сьогодні навіть у опозиції до нього. Хто головні втрати, й чи не пов’язано це з його непередбачуваним характером, про що сьогодні все частіше говорять?

— У нього немає такої риси. Він дуже вірний. Я слабую на те ж саме. Мене страшенно за це карають. Я щоразу собі говорю: не довіряй, не можна довіряти. Проте, коли не довіряєш, як можна жити. Я вважаю дуже великою втратою Дмитра Табачника. Він був одним із найвідданіших людей команди. Грав дуже професійно й весь негатив брав на себе, відтіняючи Президента. Вважаю неправильним призначення Ланового. Мені дуже подобається у команді Володимир Яцуба. Схвалюю призначення Бєлова. Та вважаю дуже довгою тяганину із запорізькою облдержадміністрацією. Похвальського давно треба було знімати й ставити молодого, перспективного... Навіть на рівні директорів заводів слід було б виключити якісь там зобов’язання дружби.  Член команди та друг — це частіше за все далеко не одне й те ж. Зняття Гальчинського й Разумкова, а потім їхнє повернення я також вважаю неправильним. Треба відстоювати свою команду, але якщо вже зняв когось — не повертати. Бо в цій людині живе образа, і вона думає: можуть знову зняти.