Операція «Овід»

25 років Україна бігає по замкненому колу невитравлених пороків, набуваючи нові букети хвороб. Загальносистемна криза, тупик, цугцванг — всі ці визначення вкотре виносять приговор існуючому ладу. Замість утворення владного хребта з державницькими векторами за чверть століття ми розгубили по шляху блукань новітньої історії навіть залишки того, що могло стати стовбуром країни. Під галас про «очищення влади» почалась люстрація професіоналів. Під заклики про боротьбу з корупцією були породжені корупціонери нового ґатунку — тепер є ті, хто системно заробляє на крові. «Копанки» виявились не лише сумною «візитівкою» Донбасу, а й коростою, що розповзлась по всій країні («бурштинова лихоманка» на Волині, яка поставила край на межу екологічної катастрофи). Остання стала доказом того, що країна потребує переливання крові, що уражена вірусом корупції, клановості та політичної імпотенції. Сторінка 90-х була не те що не перегорнута (як це пропонував один з олігархів), а й доповнилась томом злочинів тих, хто є вже «свіжими» гілками гнилого дерева кланово-олігархічної системи. Деякі з тих, хто називав себе проєвропейськими свіжими паростками, виявилися зручними проектами для відволікання уваги суспільства від необхідності демонтажу згаданого гнилого стовбура. Якщо ж його своєчасно не демонтувати, то чи не привалить він рано чи пізно і українську державність?

Чи залишились в нашому суспільстві та у владі «живі острівки» тих, хто міг би  сформувати якісну альтернативу існуючому безладу? І які маячки треба виставляти суспільству для фільтрації популістської та корупційної полови?

«СУСПІЛЬСТВО МАЄ НАВЧИТИСЯ ПРИСКІПЛИВО Й ВІДПОВІДАЛЬНО СТАВИТИСЬ ДО АНАЛІЗУ СИТУАЦІЇ»

Віктор ШИШКIН, суддя Конституційного Суду України (2006—2015):

— Я вважаю, що у наших керманичів і можновладців не залишилось жодної державницької позиції. Немає концепції та бачення, як має відбудовуватися країна в економічному, організаційному, правовому та інших секторах. Інтереси у цих людей зовсім інші і зовсім інші пріоритети. Тому нагальне питання того, як будувати країну затерте. Все фокусується на локальних темах, які в інформаційному просторі часто змінюють одна одну поза системного втілення. Немає ні політичної доктрини, ні політичної волі. А політична воля може з’явитись лише у тої людини, яка сама по собі має каркас цінностей і бачень. Якщо існує воля у наших політиків, то лише на користь власних підприємств. Не більше того. Все що пов’язано з власним гаманцем та кріслом стимулює в них хватку. Все, що торкається загальнонаціональних питань використовується ними лише як спекулятивна риторика під час виборів або тоді, коли треба виправдати власні невдачі.

На жаль, деяка молодь, яка нещодавно прийшла до влади і фактично злилась з кланово-олігархічними проектами в особистих інтересах, просто не мала державницької позиції. Позиціонувати можна себе з ким завгодно, але питання залишаються в стрижні самої людини. Ми не маємо орієнтуватись на те, як себе позиціонує людина, а повинні дивитись на контекст. І це торкається не лише молоді, а й всього іншого вікового спектру. Наприклад, під час виборчої президентської кампанії хто згадував, що він є одним із засновників Партії регіонів, проти якої повстав народ? Хто згадував про те, що в парламент він прийшов, уже будучи бізнесменом? Хто згадував про те, що він був в тих комітетах, де виторговував преференції для себе, а не займався державним будівництвом? Хто згадував про те, що він був кілька разів міністром в тих урядах, які ми називаємо злочинними?

На жаль, у молоді немає відповідного досвіду і в загалу немає інформації для відповідного аналізу. Цікаві вислови, гарні промови, а як тільки перетнув поріг парламенту, то бачимо, що і голосує кількома картками, і робить багато чого такого, з чим до того начебто боровся на словах. Людина має набиратись досвіду, а не втручатися в такі відповідальні сфери, де потрібне розуміння механізмів.

Система має бути побудована за принципом відбору і залучення кращих. Також треба зважати, що ми існуємо в умовах домінації кланово-олігархічної системи, яка може розбестити нові покоління під виглядом начебто альтернативних проектів. на це треба також зважати. Але ж кланові системи існують в інших країнах. Тож суспільство зрештою має брати відповідальність на себе в прискіпливості до кандидатів. Доки суспільство не навчиться мислити і вимагати, а не змірятись та епізодично проявляти непокору, доти ми будемо маятись в колах безвиході. У нас чиновники не соромляться демонструвати власні автомобілі, купувати шикарні квартири і будувати особняки. При цьому вони записують майно на родичів, а офіційно оприлюднюють якісь мізерні доходи. Чому суспільство на це дивиться крізь пальці? Чому ніхто не займається аналізом персоналій з точки зору клановості?

В Америці є таке поняття — розумна підозра в неморальності. Цього досить, щоб, наприклад, суддю звільнити з посади. То чому б нам не запровадити такий підхід і до суддів, і до інших чиновників?

«ЧИННА СИСТЕМА ЗМУШУЄ МОЛОДИХ І ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЕЙ ГРАТИ ПО СВОЇХ ПРАВИЛАХ»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, екс-перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України:

— Система здійснення української влади і правила в ній, нажаль, не змінилися. Нібито змінюється законодавство, бюрократія подвоїла генерування папірців великих і малих, але на практиці помінялася лише її формальна, фасадна сторона. Більше того, ця стагнуюча система під різними гаслами активно позбавляється усіх, хто хоче і може її змінити в позитивному вимірі. Причини цього дежавю банальні: влада в Україні продовжує використовуватися для задоволення кланових інтересів та персонального збагачення, а не задля служіння українському народові. Часто кажуть про подвійні стандарти української влади. У цих стандартах існує два бюрократичних кола: одне — мале і швидке, для своїх, друге — велике і дуже довге, для усіх інших. Ви можете бути талановитою людиною і зробити найкращий, проривний для України і її безпеки продукт світового рівня, але якщо ви не в клані, тоді вас запустять по великому колу і після усіх митарств скоріше всього вас запросять... працювати не в Україні. Риторичне запитання: це задля України чи проти неї? Взагалі, існуючий формат здійснення української влади якісь гібридний: говориться і показується одне, лунають такі собі правильні слова, а у прихованому вимірі відбувається зовсім інше, від влади нас переконують, що йдуть якісь реформи, але життя пересічного громадянина лише погіршується. Чи спроможна еволюційно змінити цю систему конструктивна громадська активність? Важко сказати, бо реакція на це з боку різних гілок влади м’яко кажучи не зовсім адекватна. Але, без відходу від кланово-олігархічної державної системи у напряму суспільно-орієнтованої зі зменшенням владної відстані і формуванням максимально прозорої інноваційної конкурентної економіки, а також відмови від подвійних стандартів державної бюрократії вижити буде важко. Не лише кожному з нас. Україні в цілому.

В нашій державі є величезна кількість талановитих людей, які поєднують в собі високі професійні якості, любов до України та бажання змінити її на краще. Чинна система постійно змушує їх грати по своїх правилах, але вони не торгують принципами тому залишаються поза системою. Насправді, саме вони є будівниками майбутнього України, живуть і працюють не заради фанфар та нагород. Наприклад, зібралися талановиті інженери з метою технологічно допомогти нашому війську і за декілька місяців та мінімальні ресурси створили фантастичні високотехнологічні вироби, на що в інших країнах йдуть роки і величезні затрати. І хоча в Міноборони їм кажуть «це потрібно», водночас... роками тягнуть зі взяттям на озброєння і не закуповують для задоволення потреб оборони, вони знаходять можливості передати бійцям виготовлені зразки чи провести апгрейд існуючих систем і їхні очі світяться від слів хлопців з передової: «це супер, дякуємо». Чи команда громадської організації «Сила права», яка на волонтерських засадах ефективно допомагає переселенцями з Криму та Донбасу, сім’ям покалічених і загиблих військових. Згадую, яку неоцінну допомогу в галузі тактичної медицини вже надали нашим військовим і продовжують надавати хлопці і дівчата з громадської організації «Захист патріотів». Таких людей у різних вікових категоріях, мудрих роками і досвідом та молодих прагматичних і енергійних, в нашій країні багато. Вони давно зробили свідомий вибір, для них «Україна — європейська держава» — не пусті слова в респектабельному виконанні. Це сенс їхнього життя. Саме ці люди є цінністю нації. Бо вони в непрості часи взяли на себе суспільно значимі зобов’язання і обмеження, мають волю, бажання і професійні якості будувати сильну і заможну державу. Кажуть, що в Україні криза еліт. Може, це криза вибору еліт? Може, нашому громадянському суспільству пора навчитися вибирати і обирати?

«ПОТРІБНА АМБІЦІЯ ДОЛУЧЕННЯ ДО ЗМІН, А НЕ ПЕРЕБУВАННЯ В СТАНІ ПАСИВНОГО СПОСТЕРІГАЧА»

Ганна ГОПКО, народний депутат:

— Коли Україна здобула незалежність 25 років тому, то за плечима нам дістались 70 років репресій. Зауважу — ми є народом, який досі перетравлює в собі наслідки постгеноцидності. Голодомори, розстріли, переслідування, заслання — це той вал, який пройшовся по українцям. Цвіт української нації, справжня інтелігенція і моральні авторитети були або ліквідовані, або відсунуті. Це не могло не відбитись на загальнонаціональних рефлексіях. Сама радянська система була побудована за принципами вертикалі та підлеглих «гвинтиків», де людині були надані певні гарантії її існування, але при цьому відповідальність за курс країни цілком полягав на низці персоналій. Людей фактично відучили приймати самостійні, відповідальні рішення, з одного боку, а з іншого — система влади була чітко вибудувана за принципів своїх і чужих.

На початку 90-х років були патріотичні рухи, яким не вистачило сили і системності для того, щоб отримати реальну владу або підтримати відповідну альтернативу. Адже у нас були і чесні, і моральні професіонали, які долучились до розбудови нашої країни. На жаль, сформована на посткомуністичному тлі з середини 90-х років кланово-олігархічна система фактично відлучила їх від керма. Тоді відбулась так звана «прихватизація» і справжні власники народного майна стали жебраками, в той час як окрема купка людей неймовірно збагатилась. Останні зрештою і зцементували власну владу через кланові, корупційні зв’язки. Ця система в реальності не допускала появу якісної альтернативи.

Були монополізовані цілі галузі, в тому числі і медійні ресурси, які вгвинчували в мізки людей потрібні цим кланам імперативи. Наприкінці 1990-х років влада була остаточно узурпована, а люди надані самі собі. Лише зараз ми бачимо появу певних паростків, коли почали з»являтись ті хто намагається змінити правила гри та систему в цілому, а не окремих облич. Нам потрібні сильні інституції, агенції запобіганню і боротьби з корупцією, реально ідеологічні партії, як інструменти змін в країні.

На жаль, зараз Революцією Гідності скористалися ті, хто змарнували шанс змінити країну під час помаранчевої революції. Саме тому ми бачимо, що країна ходить по колу замість того, щоб зробити квантовий стрибок вперед. А це неможливо без виривання її з лап олігархів і провальної системи управління державою.

На Майдані так і не було створено партії активістів, людей з досвідом, які могли б об’єднатися в нову політичну силу. Вона мала б діяти за абсолютно новим зразком. Таким чином, багато хороших і перспективних людей змушені були йти в інші політичні проекти. Тому яскравий приклад — мій досвід із «Самопоміччю». Політик повинен мати амбіцію долучатись до змін, а не бути пасивним спостережником чи виконавцем чиєїсь волі. Так мають мислити і журналісти чи експерти, які прагнуть потрапити до парламенту.

Безумовно, багато старих політичних фігур скористалися довірою людей до того покоління тих, хто прагнув реалізовувати зміни. Їхніми іменами закрили декого в списках, яких народ просто не сприйняв. Списки ці формувалися не за ідейними ознаками, а за фінансово-комерційними «договорняками». Парламент — це хороша школа життя, яка ставить багато екзаменів. Тут або ти як збережеш свої принципи і світогляд, або його пороки тебе поглинуть, і просто наступиш на граблі, як це робили інші. Марнославство, гроші, влада й багато інших спокус чекають в цих стінах на кожного. І до цього треба бути готовим. Без виховання власної позиції до виборів легко в цьому болоті розчинитись. Чим більше людей таким чином вціліють, тим більше шансів на формування сили для згаданого квантового стрибка.