Орієнтація у просторі: погляд із Москви

— В якому напрямі еволюціонує світовий устрій — до однополярного, багатополярного або якогось іншого світу?

— Полярність світу — поняття складніше, ніж присутність однієї або кількох домінуючих на глобальному рівні держав. Багатополярність світу почала складатися у 1970 роки. Тоді навіть у рамках капіталістичного світу було три центри сили: США, Японія та Західна Європа. Ці центри збереглися, виникають і нові центри тяжіння, наприклад, Китай.

Інша річ — наявність у цих центрів ресурсів. Нині весь їхнiй спектр — від політичних, економічних до ідеологічних ресурсів — мають тільки США. Та ж Японія має потужний економічний вплив, але у неї відсутній військово-стратегічний ресурс. Що стосується Росії, то її можна розглядати як полюс тяжіння за двома параметрами. По-перше, вона має ядерну зброю, по-друге, має інституційний ресурс, закріплений її місцем у Раді Безпеки ООН, а віднедавна — і у вісімці найрозвиненіших держав.

— Якою має бути роль ООН? Чи вважаєте ви за необхідне розширити кількість постійних членів РБ ООН?

— Якби ООН не було, її слід було вигадати. Тому її похорони силами деяких політиків і журналістів передчасні. Державам необхідний світовий майданчик із певними правовими повноваженнями, який би вирішував наявні протиріччя. Тому винаходити щось нове заради самого винаходу я вважаю непотрібним. Що стосується розширення Ради Безпеки ООН, то Росія підтримує цю ідею. З іншого боку, розгляд цього питання не повинен призвести до нового витка політичної напруженості, тим більше в умовах, що сформувалися після 11 вересня 2001 року та іракської кампанії. Тому обговорення цієї проблеми стане актуальним, коли вщухнуть дискусії навколо Іраку, Ірану, КНДР. Думаю, це станеться через рік-два.

— Чи можна стверджувати, що на нинішньому етапі визначальну роль у вирішенні міжнародних криз відіграють короткочасні коаліції держав під егідою США або організацій на кшталт НАТО, які створюються під той або інший проект?

— Унаслідок нинішньої рухливості міжнародних відносин коаліції стали справді модним явищем. Але воно не є новим: у міжнародних відносинах XIX століття також був світ коаліцій. Інша річ, що сучасний світ дуже складний і небезпечний для того, щоб усе довіряти коаліціям, особливо у випадках, коли той або інший конфлікт намагаються врегулювати силою коаліції, як це відбувається в Іраку. Зараз американці дедалі більше апелюють до міжнародної спільноти та її інституційних центрів. Так само було і з конфліктами на пострадянському просторі, де основну роль відігравала Росія, але вона була вимушена апелювати до нейтральних інститутів на кшталт ОБСЄ або ООН. Тому тривожні настрої щодо зменшення ролі міжнародних інститутів усе ж таки перебільшені.

— Які пріоритети у зовнішній політиці будуть актуальними для Росії на близько- та середньострокову перспективу?

— У посланні Володимира Путіна Федеральним зборам чітко виписані тільки два зовнішньополітичних напрями — європейський та СНД. Дещо у тіні залишилися відносини зі США, оскільки на той момент взаємодія з американською адміністрацією була затьмарена іракською кампанією. У зв’язку з цим акцентування уваги громадськості на цьому напрямі затримується.

Іноді відносини зі США конкуруватимуть із європейським напрямом у російській зовнішній політиці. Це багато в чому залежить від кількісного та якісного складу зовнішньополітичної еліти Росії, в якій, як і раніше, велика частка американістів — як політиків, так і дослідників. Така орієнтованість може бути як негативною, оскільки Америка розглядається як головний конкурент, так і позитивною, коли на США вказують як на головного друга Росії. Таким чином, зараз у Російської Федерації є три головнi напрями — Європа, СНД і США.

— Для Москви одним із головних завдань є побудова економічних відносин із Європейським Союзом, що дозволило б РФ скористатися доступом до величезного ринку. Наскільки великою є імовірність, що Росії вдасться створити зону вільної торгівлі з ЄС? Можливо, варто порушити питання про створення ЗВТ, до якої б входили ЄС, Росія, Україна, Казахстан, і у перспективі Білорусь, оскільки між усіма згаданими суб’єктами у тій або іншій формі тривають переговори про створення ЗВТ?

— Мені така ідея видається розумною. З погляду ЄС та Росії, зону вільної торгівлі створювати легше, коли до неї приєднуються транзитні держави. У цьому випадку це Україна та Білорусь. Підключення до ЗВТ Казахстану становить інтерес для Росії та ЄС з погляду наявності енергоресурсів у цій республіці.

Зону вільної торгівлі між Європою та Росією, безсумнівно, буде створено. Інша річ, що вона матиме обмежену номенклатуру товарів, які безмитно продаватимуть у рамках ЗВТ. Передусім, це будуть енергетично-сировинні товари, що становлять основу експорту Росії, Казахстану, і частково України та Білорусі до Європи. Сюди напевно увійде і продукція металургійної промисловості, що цікаво для України, яка є найбільшим гравцем на цьому ринку.

— В Україні триває полеміка щодо входження держави до ЄЕП. Чи вважаєте ви реальною інтеграцію України до Євросоюзу, чи ж Києву необхідно думати про східноєвропейські інтеграційні об’єднання на кшталт ЄЕП?

— Обидва напрями не суперечать одне одному. Інша річ, що участь Росії та України у спільних інтеграційних проектах має бути ретельно співвіднесена з їхніми планами щодо загальноєвропейського економічного простору, де головним партнером для наших країн стає ЄС. Тому може скластися ситуація, коли з боку Росії та України ми спостерігатимемо спроби створення економічних просторів на сході та заході, які будуть певною мірою суперечити одне одному.

Входження України до ЄС, як мені здається, є питанням вельми віддаленої перспективи як з погляду адаптації самої України, так і психологічної та економічної готовності до цього Європейського Союзу, який ще дуже довго «переварюватиме» країни Центральної та Східної Європи.

— Чи можна говорити, що у разі входження України до ЄЕП її подальший діалог із ЄС виходитиме з консолідованої позиції «четвірки»?

— Мені здається, що цього не буде. Кожна із країн четвірки ЄЕП має наміри тіснішої інтеграції з Європейським Союзом.

— Яким чином створення ЄЕП може сприяти розвитку інноваційних економік у країнах-учасницях? Українські експерти кажуть, що інтеграція до ЄЕП небагато дасть Україні для розвитку її промисловості, оскільки інноваційно-технологічно Росія, Казахстан та Білорусь значно поступаються членам Європейського Союзу.

— Певною мірою ці висловлювання мають підстави. Але з іншого боку, створення ЄЕП передбачає загальне поліпшення стану економік країн-учасниць. Результат — збільшення економічних інновацій. Інша річ, що суб’єктом, котрий продукуватиме інноваційні імпульси, у більшості напрямів і для Росії, і для України, все одно буде ЄС. Можливо, винятком будуть технології ВПК, аерокосмічної індустрії. Однак це не проблема ЄЕП, оскільки ніхто не заважає підключитися до інноваційних потоків із Заходу й одночасно мати зону вільної торгівлі у рамках ЄЕП.

— Наскільки сильною в Росії є протидія становленню ЄЕП? В Україні кажуть про протидію з цього питання з боку російського металургійного лобі...

— Справді, російські металурги є серйозними опонентами ЄЕП. Водночас у них відкриваються досить широкі перспективи для отримання своєї частки у металургійній галузі України. Тому тут йдеться швидше про певні побоювання представників металургійного лобі Росії, які не можуть прорахувати, що їм вигідніше — залишатися закритим ринком і конкурувати з Україною зовні, або ж поборотися за українські підприємства у рамках ЄЕП. До речі, це не виключає того, що українські бізнес-структури можуть узяти участь у встановленні контролю над відповідними російськими підприємствами.

Загалом, побоювання щодо ЄЕП не слід перебільшувати. З цього питання набагато більше дискутують в Україні, ніж у Росії. У Росії можна спостерігати навіть певну пасивність щодо ЄЕП у значної кількості представників зовнішньополітичної еліти. Це пов’язано з тим, що колишні інтеграційні ініціативи також супроводжувалися гучними лозунгами і обіцянками, а потім безрезультатно згасали.

В Україні ми спостерігаємо іншу реакцію: вона не проходила через череду «пустих» інтеграцій. Можливо, винятком є ГУУАМ і певною мірою європейська інтеграція. Тому ідея входження України до ЄЕП отримала такий резонанс в її політичному середовищі та мас-медіа.

— Українські аналітики та політики побоюються, що Росія отримає контрольний пакет голосів у наднаціональних органах ЄЕП, оскільки їх формуватимуть пропорційно ВВП у кожній країні-учасниці. Яким чином можна вирішити цю ситуацію, щоб не ущемити інтереси усіх сторін?

— Прив’язка до ВВП існує в рамках ЄврАзЕС, у деяких учасників якого були подібні побоювання. Однак в ЄврАзЕС Росія пішла на свідоме зменшення своєї кількості голосів. Вона може отримати більше нiж 50% голосів тільки у разі, якщо зблокується з кимсь із учасників. Очевидно, подібний формально справедливий розподіл голосів за рахунок ВВП у рамках ЄЕП також не пройде. У Росії розуміють, що такі пропозиції викликають неприйняття України та інших потенційних учасників ЄЕП. Тому Росія буде вимушена встановити для себе планку в 40% голосів у наднаціональному органі.

— Як вплине на долю ГУУАМ створення ЄЕП та закріплення США в Центральній Азії?

— ГУУАМ залишиться альянсом, об’єднаним загальнополітичною логікою, хоч ця логіка дедалі помітніше руйнується. Насамперед тому, що енергетичний стрижень ГУУАМ зруйнувався. Проте чекати його розпуску навряд чи варто, оскільки ГУУАМ залишиться запасним аеродромом, майданчиком тісних контактів між керівництвом її учасників. Що стосується зони вільної торгівлі у рамках ГУУАМ, то навіть безвідносно до ЄЕП її створення більшості спостерігачів видавалося малореальним. Це пов’язано щонайменше з тим, що в ГУУАМ представлені різні за показниками країни. Україна демонструє високу економічну динаміку. Великий темп зростання, але з прив’язкою до одного сектора економіки, демонструє Азербайджан, який, можливо, чекають певні потрясіння у зв’язку з майбутніми президентськими виборами. Додайте сюди економічно провальну Грузію і Молдову, яка, як і раніше, знаходиться в станi стагнацiї, Узбекистан з неясною перспективою членства у цьому альянсі — і ви отримаєте достатньо підстав, щоб засумніватися у динамічності розвитку цього геополітичного утворення.

— За оцінками деяких фахівців, саме країни Центральної та Східної Європи можуть надати нову динаміку трансатлантичним відносинам, чи ви згодні з цим твердженням? Як ви оцінюєте роль України та Польщі у переформатуванні Нової Європи, яке сьогодні здійснюють США?

— Сумніваюся, що Нова Європа здатна привнести нову динаміку в трансатлантичні угоди. Це неможливо внаслідок подвійної орієнтації — на Вашингтон і Брюссель — Польщі та інших потенційних членів ЄС, а також України. Якщо політика США буде спрямована на зниження ролі ЄС у світі, то виникне проблемний вузол навколо країн Центральної та Східної Європи, які коливаються між США і Євросоюзом.

— Як ви оцінюєте заяву помічника президента США з питань національної безпеки Кондоліззи Райс про те, що Ірак слугуватиме плацдармом для широких трансформацій усього близькосхідного майданчика? Як іракська ситуація зачіпає російські інтереси, і чи позначиться вона на співробітництві Росії з Іраном, який є її стратегічним партнером у регіоні?

— Сумніваюся у здатності США здійснити подібний проект: з цього приводу немає єдності навіть у зовнішньополітичних колах самої Америки. Наслідки іракської кризи свідчать, що у США почався розкол щонайменше за партійним принципом. Демократи виступають із жорсткою критикою іракської кампанії. До переформатування Близького Сходу вони ставитимуться із ще більшим скептицизмом. Це призведе до того, що у США розпочнеться дискусія про їхні пріоритети у зовнішній політиці на Середньому та Близькому Сході.

Бажаним результатом таких дебатів для США був би відхід від діючих в американській дипломатії подвійних стандартів на Близькому Сході. Зокрема, можна назвати беззастережну підтримку з боку США Саудівської Аравії — притулку носіїв вахабітської ідеології.

Ситуація навколо Ірану, враховуючи його військово-політичну міць і розвиток протиріч між КНДР та США, залишиться на нинішньому рівні. Загалом збереження статус- кво на Близькому Сході можна очікувати до завершення президентської кампанії 2004 року в США.

— Чи вважаєте ви доцільною присутність українських військових в Іраку?

— Вважаю, що участь українського контингенту в стабілізації Іраку з погляду Києва має кілька виграшних моментів. Передусім, це відпрацювання українськими військовими взаємодії з найрозвиненішими збройними силами — США та Великої Британії. Це вихід у військово-політичному плані в абсолютно новий для України регіон. Якщо брати більш далеку перспективу, то Україна виграє, якщо операція в Іраку стане багатонаціональною під керівництвом ООН. Київ може претендувати на отримання деяких командних висот у цій операції. Мені здається, що для молодої української дипломатії та політики — це виграш.