Пам’ять як ресурс впливу

Історичний процес не зводиться лише до переліку подій, пов’язаних із політичними колізіями та конфліктами, змінами урядів, перерозподілом власності, розвитком матеріального виробництва. Це все, безумовно, важливо, але це — радше «зовнішня» історія. Родієва історія, історія фактів. Окрім неї, існує ще (і є, як мінімум, не менш вагомою) історія «внутрішня» — це еволюція свідомості суспільства, його цінностей та пріоритетів, і, можливо, передовсім, стан та еволюція історичної пам’яті як наріжного каменя сукупного досвіду нації.

Ця історична пам’ять, як переконливо свідчить трагічна спадщина усього ХХ століття, не є чимось матеріальним, проте, часто-густо дуже істотним чином впливає на подальший розвиток великих й малих народів, ба навіть цілих континентів. Особливо це стосується пам’яті про роки величезних, глобальних катастроф (для України це, передовсім, доба Голодомору та Другої світової війни). Адже вдумаємось: якщо, на рівні індивідуальної свідомості, людина, яка тривалий час перебувала на межі, на грані життя й смерті, назавжди і неминуче закарбовує це в своїй пам’яті, то ціла нація, яка протягом майже шести років, з 1939 по 1945-й, піддавалася найжорстокішому випробуванню — іспиту Світовою Війною, тим більше ніколи не зможе забути ті жахливі роки. Бо тоді питання стояло просто нещадно: чи житиме український народ надалі на своїй землі, чи зникне з обличчя планети? Ми відстояли своє право на життя, заплативши за це страшну ціну — життям мільйонів найкращих людей нації. Тепер ясна, твереза і жорстка пам’ять про трагедію є надійною запорукою не- повторення таких лихоліть.

Ця думка була домінантною для фахівців-істориків, філософів, соціологів, психологів, що взяли участь у роботі міжнародної конференції «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні». На цей представницький форум, що відбувався наприкінці минулого тижня в українській столиці, були запрошені науковці з 14 країн — окрім наших співвітчизників, із Польщі, Росії, Австрії, Канади, США, Литви, Естонії, Франції, Словаків та інших держав. Список організаторів й спонсорів заходу є вельми солідним: це Гете-Інститут та Британська рада в Україні, Інститут історії України НАН України, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України, Український інститут національної пам’яті, Національний університет «Києво-Могилянська академія», посольство Польщі в Україні, Програма імені Фулбрайта в Україні, Інститут Кенанна при міжнародному центрі імені Відро Вільсона (список є зовсім не повним). Примітно, що емблемою конференції було обрано квітку маку — в європейських країнах та в Америці це символ скорботи за загиблими в обох світових війнах. Саме ця квітка, як підкреслив співголова оргкомітету конференції Владислав Гриневич, гармонійно об’єднує народні традиції та сучасні наукові інтенції ХХІ століття.

Інший співголова оргкомітету, директор Програми імені Фулбрайта в Україні Мирон Стахів, зауважив у вступному слові, що ми не можемо зрозуміти справжню історію. Другої світової війни без ретельного вивчення цілого комплексу подій, що відбувалися у духовному світі людей, без дослідження процесів пам’яті про ту війну та передачі цієї пам’яті наступним поколінням. У свою чергу, директор Українського інституту національної пам’яті академік Ігор Юхновський підкреслив: «Ми хочемо, щоб у нашому суспільстві ствердились такі риси пам’яті, які консолідували б наш народ. У цій сфері маємо винятково важку спадщину: фактично нашу історію десятиріччями писали окупанти, наші архіви є архівами несвободи — і все ж таки зміни є й будуть». Пан Юхновський нагадав, що деревостави у лісах відроджуються тільки в тому разі, коли кількість пошкоджених дерев не сягає критичної позначки, — теж саме можна сказати про свідомість суспільства й історичну пам’ять народу. В контексті вивчення правдивої історії Другої світової війни, зазначив академік Юхновський, принципове значення має для нас пам’ять про визвольні змагання ОУН-УПА 30 — 50 років ХХ століття — бо це найкраще спростування тези деяких вищих російських посадовців щодо того, що, мовляв «мы независимость Украине даровали». Ми маємо, резюмував Ігор Рафаїлович, увійти з сучасною, модерною історичною пам’яттю до лав демократичних держав Європи так, аби бути гідними партнерами.

Посол Польщі в Україні Яцек Ключковський (до речі, історик за фахом) розповів, що, зокрема, для польської історичної науки притаманне не тільки бажання досліджувати певні документи, періоди історії, але й певний критицизм у ставленні до власного минулого. Цей досвід може бути дуже корисним, ми готові ним поділитися. Щодо трагедії Другої світової війни та її оцінки, то, на думку пана посла, ту можливі два шляхи: перший — це реанімація старого міфотворства або творення нового, зовні «привабливого» міфу; другий — це шлях професіоналізації наших розмов про історію. Лише йдучи цим шляхом ми справді можемо встановити плідний діалог.

Директор Міжнародного центру імені Вудро Вільсона (Вашингтон, США) Блер Рубл заявив, що, на його думку, Україна протягом ХХ століття мала забагато історії і недостатньо пам’яті. У нас, американців, вів далі містер Рубл, є специфічне сприйняття війни: нам розповідають «просту історію» про те, як «хороші хлопці» під час війни, по суті без надмірних зусиль перемогли «поганих хлопців». Цю «просту історію» знає кожен американець. На відміну від американців, сказав Блер Рубл, ви, українці, приречені відроджувати свою реальну пам’ять — і у вас тут просто немає вибору. Якщо використати образи й думки відомої п’єси Генрика Ібсена «Привиди», привиди Другої світової війни завжди з нами. Розв’язавши цей вузол, ми можемо розв’язати проблеми цілої країни. Треба подолати ці привиди, не розірвавши при цьому живоі тканини суспільства й держави, підсумував Блер Рубл.

Слід зауважити, що диспутанти — учасники конференції швидко «розбились» на окремі секції (приміром, «Моделі національної пам’яті про Другу світову війну» , «Аспекти політики пам’яті в Україні», «Конструювання пам’ятей: теорія та практика в Україні та Центрально-Східній Європі»). Модератор першої зі згаданих секцій, доктор історичних наук Юрій Шаповал підкреслив у своєму виступі, що конференція мусить наштовхнути нас до роздумів про парадокси української історії доби Другої світової війни. Справді: українці воювали тоді в різних арміях, по обидва боки барикад. Але вражають цифри — якщо в Червоній Армії зі зброєю в руках воювало близько 6 мільйонів українців, то не дуже великою є кількість українців, які (з формального боку) підтримували нацистську Німеччину — 250 тисяч. Проте радянська пропаганда зуміла зобразити мало не всіх українців як таких, що були колабораціоністами. Взагалі, аналіз реальних фактів руйнує основні підвалини та складові міфу про Велику Вітчизняну війну. До речі, поставив запитання професор Шаповал, коли ,власне, ця війна почалася? Треба уважно придивитись до подій 17 вересня 1939 року. Ще парадокс: під час війни не Гітлер, а Сталін (!) виявив найбільш проукраїнські тенденції, саме він, виходячи, звичайно, не з «любові» до України, а зі специфічних, особистих міркувань санкціонував надання України статусу члена ООН, створення українських Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони. Усе це потребує об’єктивного осмислення.

Соціальний психолог та історик Річард Нед Лейбоу (Дармутський університет, США) наголосив на тому, що пам’ять (й історична в тому числі) є дуже потужним ресурсом впливу. Бо люди нерідко (і в Україні, і за її межами) використовують тлумачення історичних фактів задля інтересів власної кар’єри. Тим часом виникає питання (з точки зору психолога): що таке взагалі історична пам’ять? Річард Лейбоу підкреслив, що існує три рівні пам’яті. Це: а) індивідуальна пам’ять кожної окремої особистості, що жила чи живе в добу історичних потрясінь; б) колективна пам’ять, або пам’ять угруповань (селяни, робітники, інтелігенція, військові, національні меншини тощо); в) офіційна. Інституційна пам’ять. Це пам’ять про минуле, яку санкціонує влада з метою «мобілізувати» патріотичні почуття. Причому тут є своя, дуже цікава динаміка: офіційна пам’ять чинить гранично жорсткий тиск на колективну, а відтак — і на індивідуальну пам’ять. Проте буває й навпаки: індивідуальна пам’ять може перетворювати суть і конфігурацію пам’яті колективної, а згодом — і офіційної. Це — коли опозиція приходить до влади...

Змістовним був виступ українського історика Владислава Гриневича (Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України). Він навів свіжі дані соціологічних опитувань з обговорюваної проблеми. Зокрема, на запитання: «Яку назву останньої світової війни ви вважаєте вірною для використання в Україні?». Відповіді були такі: «Велика Вітчизняна війна — 57,4%; Друга світова війна — 32,3%; зіткнення двох тоталітарних режимів — 12,4%; радянсько-німецька війна — 6,8%. А ось як розподілились відповіді на інше запитання: «Як ви оцінюєте роль Й. В. Сталіна у Другій світовій війні?» 51,3% опитаних вважають, що Сталін «домігся перемоги у війні ціною величезної крові свого народу». 29,8% респондентів відповіли стисло: «Він — переможець у війні».

Як переконаний Владислав Гриневич, ці та інші результати соціологів свідчать про те, що сьогоднішня модель історичної пам’яті в Україні є гібридною. Існує українська національна модель, проте залишається впливовою і модель радянська. Аби зрозуміти чому саме так сталося, зокрема, слід узяти до уваги, що СРСР був єдиною країною серед переможців, яка використала свій успіх у Другій світовій війні для переробки власної ідентичності. А саме: пам’ять про війну стала носієм не демократичних, гуманних цінностей, як на Заході, а ура-патріотичних міфів, густо замішаних на російському націоналізмі та великодержавності. Завданням тут було перекрити негативну інформацію про війну, примусити людей забути, що це була « перемога Сталіна над власним народом» (Василь Гроссман). Зрозуміло, що на Україні — як на складовій СРСР — це не могло не позначитись.

Не треба зайвий раз говорити про актуальність проблеми історичної пам’яті для українського суспільства наших днів. Нація, яка забуває корінні, фундаментальні події своєї історії, приречена «блукати у пітьмі» — вона позбавлена світоглядних, ціннісних, етичних орієнтирів. Це — сліпий, який переможно прямує шляхом у прірву. Сподіваємось, що такі форуми, як той, що про нього йшлося, здатні запобігти цьому.