Пам’ять як стратегія
Політика вивчення, популяризації історії, збереження історичних пам’яток має стратегічне, націотворче, навіть геостратегічне і геокультурне значення для кожної держави. Буття кожної нації — це щоденний іспит на право бути (Е. Ренан). У цій тезі видатного французького мислителя закодована не тільки думка про потребу громадянської активності і відповідальності в кожному суспільстві, а й думка про те, що нація повинна постійно стверджувати, поглиблювати, увиразнювати свою самобутність, ідентичність, серцевиною чого є, зрозуміло, національна пам’ять і традиція. Адже майже кожен етап буття кожного народу готує йому нові й нові виклики, що загрожують різноманітними аспектами асиміляції, якщо подивитися на світову історію з універсальної точки зору. Погляньмо на історію Європи: у Середньовіччі народи зникали в безнастанному змаганні феодалів і феодальних союзів за нові терени і власності; у ХVI—ХVIII ст. народи щезали під репресивним тиском кількох великих держав-імперій, які контролювали своїми впливами весь континент (Іспанія, Британія, Франція, Австрія, Прусія, Угорщина, Річ Посполита і євразійські гіганти — Росія та Оттоманська імперія); у ХVIII— ХIХ ст. вирішальним у бутті націй став фактор цивілізаційного, культурно-освітнього і техно-виробничого прогресу: хто не встигав, той щезав або майже щезав, як валлійці, фризи, галісійці, провансальці, бретонці, кашуби, рето-романці, валаки (романізовані нащадки фракійців та іллірійців), численні угро- фінські народи Росії і т. ін. У ХХ ст., коли розгорнулася гігантська боротьба модерних європейських націй під час Першої світової війни, особливого значення набули ідеологічна вправність, вольовитість і динамічність націй. У цій війні катастрофічно програли ті, які цих чинників не створили: боснійці, словенці, хорвати, українці, білоруси, грузини, вірмени, інші кавказькі народи, які все-таки зробили спробу вирватися з обіймів Російської імперії. На сучасному етапі, етапі постіндустріального, телекомунікаційного та інформаційного суспільного розвитку вирішальними стали проекти духовно-культурного, техно- інноваційного, віртуально- пропагандивного спрямування і значення. Тобто презентація, експресивне увиразнення та новоякісне утвердження своєї національно- культурної і цивілізаційної унікальності набули особливої, геостратегічної ваги. Сьогодні дуже нечисельний народ, наприклад, естонці (близько 1 млн.), може бути зразком цивілізаційної мобільності, успішності і міжнародної впливовості, оскільки демонструє високу господарську дисципліну, включеність в технологічні інноваційні процеси, веде вдалу ідейно-інформаційну стратегічну політику.
В українській ситуації, передусім враховуючи оцінки учасників круглого столу на тему «Якою повинна бути політика держави щодо історичної пам’яті». К. Галушка, Т. Коляндрука, О. Шевченка і П. Кралюка («День», № 119 і 120), сьогодні українцям найбільше шкодять такі негативні фактори: розмитість національної свідомості та ідеологічності, психологія пораженства і песимізму, залежність від російських стереотипів та інформаційного тиску, цивілізаційна розщепленість між Сходом і Заходом, Європою і Євразією. Щоб подолати це, на рівень державної політики мали би бути уведені наступні три принципи з формування історичної пам’яті.
1. Націозахисний. Цей принцип означає, що на перше місце при вивченні в школах, популяризації в ЗМІ, увіковіченні має бути поставлено все те з національної історії, що сприяло захистові, зміцненню і поширенню українства. Таким чином вдалося б чітко відмежуватися від, насамперед, радянської ідейної, історичної та культурної спадщини, яка чи не найбільше розмиває українську ідентичність. Адже всі радянські герої, політичні процеси, явища культури мали антиукраїнське або індиферентно-українське значення і звучання. Так само з цих позицій легше можна було б дати точнішу оцінку, наприклад, багатьом постатям з історії українського козацтва і Церкви, де багато визначних і не дуже людей явно служили або московській, або польській національно- державній ідеям. Те ж стосується і політичних процесів ХХ ст.: Н. Махно чи В. Винниченко — це дуже яскраві постаті, але їхня діяльність здебільшого мала деструктивну, антинаціональну спрямованість.
2. Націобудівний. Важливе значення в історії кожного народу має той герой і той політичний процес, які проектують його завтра. «Нація — це спільний погляд в майбутнє» — це сентенція ще одного видатного мислителя, Х. Ортеги-і-Гассета. Тобто пріоритет при формуванні позитивної парадигми національної історії мав би віддаватися тим періодам і постатям, які колись і сьогодні були здатні вдихнути віру, силу і багатобарвність в національне світопереживання. У цьому моменті важко погодитися з думкою професора П. Кралюка, який дещо однозначно зарахував Хмельницького і Мазепу до історичних невдах через поразки в битвах під Берестечком і Полтавою («День», № 120). Так, вони програли, бо фатально для їхньої діяльності розгорталися геополітичні і націотворчі процеси в Україні і довкола неї. Тоді Росія об’єктивно набирала геополітично- імперського розмаху, бо була готова до випробувань завдяки відпрацьованій державній системі і дисциплінованій національній психології. Ці два фактори в Україні діяли явно заслабо, протистояти трьом могутнім імперіям (Російській, Турецькій і Польській) вона не могла. Але ж скільки шляхетності, драматизму, жертовності влили у свою боротьбу Хмельницький і Мазепа та їхні соратники! Їхня боротьба, попри всі поразки і промахи, буде завжди хвилювати і надихати українські серця своїм лицарством, пристрастю, вольовитістю. Ні один «тверезий» по-західному освічений князь чи культурник типу Острозького не викликатиме стільки емоцій, захоплень і нових переосмислень та переживань історії, як боротьба цих трагічних героїв. Жанна д’Арк чи керівники трьох польських національно-визвольних повстань (1830, 1848 і 1863 рр.) теж не всі свої битви виграли, але скільки любові і захоплення вони будять у французьких і польських серцях до нині.
З усіх точок зору і в усіх аспектах найбільшим націотворчим історичним явищем був український націоналістичний рух від 1920-х рр. і збройна боротьба ОУН-УПА в Другій світовій війні, і саме до цих героїв і подій мала б бути уважною програма з вивчення та утвердження національної пам’яті українців.
3. Цивілізаційний. Цей принцип означає геостратегічну спрямованість розвитку національної культури та інформаційно-пропагандивної політики. Україну розколює ментальна, культурна, ідеолого-геополітична розщепленість між Європою і Євразією. Це типово російська проблема, яка через значну русифікацію українського суспільства (приблизно на 50%) захопила й нашу країну. У багатьох культурних, соціологічних, політологічних, геополітичних, економічних прочитаннях переважно російського походження сучасна Україна позиціонується як нібито «маргінальна», «уламкова», «периферійна», «несуттєва» держава і нація. Звідси постійно випливають такі ідеологічні міфологеми, як «спільний постсовєтський простір», «східнослов’янська єдність», «православна цивілізація» тощо. Цьому при формуванні історіософської парадигми нації слід протиставити наступне: Україна є найважливішим осердям прадавньої Причорноморської цивілізації, у якій в I тис. до Р.Х. співдіяли фракійський, еллінський, іранський (скіфо-сарматський) і слов’янський культурні світи і яка вирішально вплинула на подальшу долю Східної Європи, на розвиток слов’янського етногенезу; український геополітичний простір є центральною проблемою для стабільності Східної і Середньої Європи, саме через занепад давньої української держави (Київської Русі) стався дисбаланс геополітичних сил у цьому макрорегіоні, почергові спроби Угорщини і Польщі задомінувати у просторі між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами у ХIII—ХVIII ст. закінчилися загальним фіаском: над простором запанували «зовнішні» імперії — західноєвропейська Австрія, євразійські Туреччина і Росія. Тож цивілізаційною геостратегічною метою сучасної України є органічне входження у цей простір і ствердження тих елементів національної культури і традиції, які твердо моделюють українців як середньо- східноєвропейську націю (на відміну від росіян як євразійської нації). Мислення і політичні дії та програми у таких цивілізаційних параметрах відкриває перспективу для мешканців південних та східних регіонів України, які не мають чіткої етнічної свідомості на відміну від галичан, буковинців, волинян, подолян і поліщуків: у таких вимірах Україна моделюється як цивілізаційна «платформа» цілої Східної Європи і вирішальний співважель для Середньої Європи. Як епіцентр культурного діалогу між Північчю і Півднем Європи, у якому співдіють такі самобутні культурні світи, як Росія, Кавказ, Балкани і Туреччина, як лідер Чорноморського макрорегіону. Відповідно, такі етапи нашої історії, як еллінська культура Причорномор’я, Боспорське царство, причорноморська імперія понтійського царя Мітридата II Евпатора (I ст. до Р. Х.), культурні взаємозвґязки з Балканами (Візантією, Болгарією, Сербією), тема цивілізаційної сутності Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, роль українців і української культури в розбудові Російської імперії і т.ін. мали би отримати нові інтерпретації і прочитання.
Виходячи зі своєї історії «країни-перехрестя», сучасна українська держава мала б стратегічно моделювати свою міжнародну роль як «цивілізаційного посередника». Саме геополітичне розташування України підказує, що вона має стати інформаційним генератором і трансформатором ідейно-культурної співдії слов’янських народів (це передбачав ще І. Франко); головним мостом для якнайширшого діалогу народів Кавказу з Європою, що є неодмінною запорукою надійної стабільності останньої і позитивного впливу на геополітику Росії; лідером чорноморського регіону у плані його консолідації і перетворення в зону особливого цивілізаційного значення з перспективою творення в майбутньому другого вирішального центру єдиної Європи: як співважелів до осі «Франція-Німеччина» мала б постати вісь «Україна-Туреччина» (адже ідея Константинополя як другої вічної столиці Європи нікуди не вивітрилася, тепер лише вона зможе виявитися в інакшій версії: відновлення духовно-культурної місії Південно-Східної Європи). Іншими словами, багатство української історії, її особливість як цивілізаційно межової, відкритої країни (через що Україна довго терпіла) тепер могли б послужити переродженню України в країну особливого геостратегічного і геокультурного звучання. Зараз своє слово має сказати інтелектуальний потенціал нації: державну підтримку, кошти, програмні розрахунки треба «вкладати» в створення надпотужних інформаційних, наукових, інноваційних центрів, які б перехопили і по-своєму спрямували потоки комунікацій між Заходом і Сходом Європи, між Північчю і Півднем. Такі інституції, як Інститут слов’янських народів, Інститут народів Кавказу, Інститут тюркології, Чорноморський комунікаційний центр зі своїми часописами, видавництвами і телеканалами мали б сьогодні бути не «голубою мрією», а наглядною потребою. У майбутньому геостратегічному розвитку Україна може зберегтися не як якась «нейтральна», «другорядна» держава, а тільки як держава з наднаціональним значенням і цивілізаційною місією, хоч яким би фантастичним це сьогодні нам не здавалося.
