Парадокси незалежності

Про парадокси і неподолані комплекси 20 років незалежності колишніх радянських республік: чому, обравши курс на вільний ринок, Україна і Росія прийшли до кланової олігархії і авторитаризму, а також про те, чому українцям небезпечно вступати до Митного союзу, в інтерв’ю «Дню» розповів колишній радник російського президента Володимира Путіна, а зараз науковець Інституту Катона (США), опозиційний економіст Андрій ІЛЛАРІОНОВ.

— Практично все пострадянське співтовариство нещодавно «відзначало» 20-річчя путчу, який, по суті, дав поштовх до розпаду СРСР. Усього за декілька місяців потому 15 союзних республік стали незалежними, і ця незалежність прийшла до них мирно, без кровопролить, з якими розпалася Югославія. Як ви гадаєте, наскільки виправдалися надії (зокрема, економічні очікування) всіх колишніх радянських республік, а особливо — Росії і України, що покладалися на незалежність?

— Якщо тоді й були якісь надії на незалежність, то, швидше за все, не стільки у республік як таких, не стільки у населення, скільки у політичних еліт. З їхньої, елітної точки зору, основні надії на самостійне існування, поза сумнівом, виправдалися. Всі 15 республік, дійсно, формально здобули міжнародний суверенітет.

Проте з «незалежністю» у багатьох громадян тоді асоціювалися надії не просто на самостійне існування в сучасному світі, але і на більш заможне життя, перш за все на вищий рівень добробуту, на інший рівень громадянських свобод і політичних прав. У цих сферах результати минулого 20-річчя у різних республіках виявилися змішаними.

Необхідно також уточнити, що розуміли під терміном «незалежність» тодішні еліти і групи, які боролися за владу? Як вони уявляли незалежність? Як ухвалення самостійних рішень? Незалежно від кого? Від партійної номенклатури? Чи від Москви? Чи від власного народу? Отримані результати істотно різняться у республіках.

Що ж до Росії і України, то в обох наших країнах результати виявилися для багатьох осіб, які рефлексують на цю тему, вельми неоднозначними. Самостійне існування виявилося набагато важчим, ніж це уявлялося 20 років тому. Адже тоді, у 1990-х, існувала дещо наївне уявлення, ніби в результаті здобуття дипломатичного визнання протягом короткого часу, буквально за декілька років, можна досягти західноєвропейського рівня добробуту. Цього ніде не вдалося досягти. У деяких республіках до нього спромоглися наблизитися, а в деяких — віддалитися від нього. Через те ставлення до того, що сталося 20 років тому, в різних республіках різне.

— А в чому конкретно виявлялося це помилково наївне уявлення, про яке ви говорите?

— 20 років назад існувало недостатньо адекватне уявлення про те, що таке ринкова економіка, вільний ринок, демократична політична система, вільне суспільство, самостійне існування у сучасному світі. Тоді мільйони людей жили під враженням двох примітивних уявлень про навколишній світ. З одного боку, багатьох нудило від комуністичної пропаганди, що нав’язувала людям зіставлення соціалізму і капіталізму, згідно з яким при соціалізмі все було чудово, а при капіталізмі — все погано. Радянські люди якщо не розуміли, то здогадувалися, що це було брехнею. Реакцією відторгнення стала наївна ідеалізація становища за кордоном. З брехливої комуністичної пропаганди багато хто робив два висновки. По-перше, що на Заході все чудово, по-друге, що сягнути західних рівнів добробуту і безпеки буде відносно легко. Реальність була і залишається складнішою, ніж спрощена схема. Життя у капіталістичному світі далеко не таке просте, воно вимагає постійної наполегливої праці, яка далеко не завжди одразу ж приносить результати. Але, звичайно ж, жодне найважче життя на Заході не можна порівняти з рабством, нав’язаним комунізмом.

— Ви говорите, що однією з ключових помилок початку незалежного шляху колишніх соціалістичних республік була відсутність адекватного уявлення про ринкову економіку. Але у кого? У населення колишніх радянських республік чи у політичних еліт також?

— І у тих, і в інших. Перехід до більш відкритого суспільства відбувався під впливом і під керівництвом еліт, що мали неповне, спотворене, мінливе уявлення про навколишній світ. Що виражалося і в заявах, і в діях керівників багатьох республік. Це стосується і російського керівництва, і українського також.

«ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ 90-х СПРИЯЛА ЯКЩО НЕ ВИНИКНЕННЮ, ТО НАПЕВНО ЗАКРІПЛЕННЮ КЛАНОВОЇ ОЛІГАРХІЇ»

— Чому після розпаду СРСР на пострадянському просторі не вдалося зберегти в повному об’ємі міжреспубліканські коопераційні зв’язки? Чи не вважаєте ви, що це сталося через те, що політичні мотиви в ті часи переважали над економічною доцільністю? Адже втрата міжреспубліканських коопераційних зв’язків для багатьох колишніх республік, і зокрема для України, обернулася втратою промислових гігантів і навіть цілих галузей.

— Зберегти ті зв’язки, про які ви говорите, в повному об’ємі було неможливо. Більшість з них мали, як ви справедливо відзначили, політичний характер. Розпад багатьох колишніх імперій — Іспанської, Оттоманської, Австро-Угорської, Німецької, Британської, Французької — супроводжувався руйнуванням існуючих усередині них зв’язків. Припинення багатьох зв’язків між колишніми радянськими республіками було неминучим.

Чи було воно бажаним? Частково — так, частково — ні. На місце колишніх, часто політично мотивованих, зв’язків прийшли зв’язки, що базуються на економічному інтересі. Деякою мірою сталася заміна політично мотивованих зв’язків одного роду на політично мотивовані зв’язки іншого роду. Але в цілому, звичайно, політична мотивація нинішніх торгівельних, економічних, фінансових зв’язків колишніх радянських республік радикально скоротилася в порівнянні з тим рівнем, на якому вони перебували два десятиріччя тому. В цілому економічна ефективність взаємодії колишніх радянських республік з навколишнім світом значно виросла. Навіть попри те, що великі промислові підприємства, деякі підгалузі і навіть цілі галузі або істотно скоротили обсяги свого виробництва, або навіть припинили своє існування, в цілому економічна ефективність нинішніх господарських систем помітно вища. Вони набагато більш адаптовані до сучасних вимог світового ринку, внутрішнього і зарубіжного споживача.

— Багато українських економістів, підводячи підсумки 20 років незалежності України, звинувачують у клановій олігархії, з якою сьогодні стикнулася наша країна, неправильні реформи 90-х років. Чи поділяєте Ви цю точку зору? Яка ситуація в Росії в цьому плані?

— І так, і ні. У тому, що як проміжний результат вийшла кланова економіка, кланова політика, кланове суспільство і в Україні, і в Росії, є і суб’єктивні, й об’єктивні причини. Чималу роль зіграло і те, що проводилося в 90-х роках під назвою реформ.

— Чому «під назвою»? Ви хочете сказати, що це були не реформи?

— Судіть самі. Якщо в Україні 1993 року річні темпи інфляції перевищили 4700%, то як можна назвати такі дії реформами? Інфляція в сотні і тисячі відсотків на рік — це абсолютно безвідповідальна політика влади, убивча щодо власних громадян. І мені не хотілося б, аби таке хороше слово, як реформа, якось асоціювалося б із злочинною економічною політикою.

Але саме така інфляція немало сприяла якщо не виникненню, то точно закріпленню тієї самої кланової олігархії, про яку ми говоримо. Бо інфляція, тим більше таких фантастичних розмірів, стала результатом селективної грошової і бюджетної підтримки певних суспільних і політичних груп економіки, яку їм надавала українська влада через уряд, Національний банк, державні кредити, дотації. Це була політика зі створення і зміцнення кланів в українській економіці і українському суспільстві. Деякі з них у стані зародків існували й раніше, але їх зміцнення, розвиток і посилення не могло відбутися без послідовної економічної політики, що проводилася українською владою.

Ситуація в Росії схожа на українську. Її відмінність полягає в тому, що в Україні більше виражена регіональна клановість, а в Росії — організаційно-корпоративна. У Росії величезні економічні ресурси передані членам КССС — корпорації співробітників секретних служб, центральним елементом якої є ФСБ. Тому природа російської олігархії відрізняється від природи української.

— Можна говорити, що в Україні і в Росії відбулося деяке схрещення і монополізація влади і капіталу?

— З’єднання влади з капіталом — так, в обох країнах. Монополізація? У Росії — так, в Україні — ні. В Україні монополізації доки не відбулося, як і раніше зберігаються декілька центрів політико-економічної сили: є чітко виражений Схід країни, не менш чітко визначений Захід країни, є деякі клани, які пов’язані з Півднем і Центром. Кожен з них отримував і отримує економічну, політичну, фінансову підтримку з боку центральної влади. Але через те, що жоден із цих кланів не був монополістом ні в 1990-х роках, ні у 2000-х, ні зараз, у країні продовжується, нехай і в специфічній формі, економічна і політична боротьба, що вносить свій вклад у збереження і навіть розвиток нинішньої напівавторитарної системи. Конкуренція кланів — це все одно конкуренція. У її збереженні — запорука збереження в Україні більш здорового суспільства, більш здорової політичної системи, більш здорової економіки, ніж у Росії.

На відміну від України у Росії економічні, фінансові, політичні, медійні ресурси були монополізовані одним кланом. Ті групи російських олігархів, які намагалися проводити більш-менш самостійну політику, врешті-решт були роздавлені 2000-го року, остання група, «Юкос», — 2003-го. Група співробітників спецслужб монополізувала спочатку владу, потім — капітал.

— А як так сталося, що, орієнтуючись на побудову ринкової економіки, вільного ринку, наші країни через 20 років прийшли до кланової олігархії, а деякі колишні республіки навіть повертаються до тоталітаризму?

— Термін «тоталітаризм» щодо пострадянських країн (за можливим виключенням Туркменістану і Узбекистану), на мій погляд, не зовсім коректний. Те, що ми маємо у багатьох колишніх радянських республіках, — це не тоталітарна, а авторитарна політична система. У тоталітарній системі немає вільного виїзду за кордон, немає вільного доступу до інформації, в тоталітарному суспільстві влада втручається у приватне життя людей. Цього в більшості пострадянських країн немає. Але і в Росії, а останнім часом і в Україні досить швидко закріплюється авторитаризм.

Чому так сталося? Перш за все слід відзначити, що так сталося не у всіх колишніх радянських республіках. До авторитаризму не прийшли Естонія, Латвія, Литва. У Латвії є серйозні проблеми з корупцією, з клановістю, але авторитарної політичної системи там немає. Авторитарної системи немає в Грузії і Молдові. Повномасштабної авторитарної системи доки немає і в Україні. Хоча певні спроби її створити очевидні.

По-друге, на шляху до ринку низка країн повернулася до авторитарного політичного режиму. І тут треба розбиратися — чому? 20 років тому попри важчий, ніж сьогодні, економічний стан і в Росії, і в Україні політичні системи в обох країнах були більш вільні. Інакше кажучи, що стосується економічного розвитку, створення основ ринкової економіки і поліпшення добробуту, прогрес є і в Україні, і в Росії. А щодо політичного розвитку, то вочевидь, що у вас відбулося повернення до того, що було раніше, а у нас стався регрес. Причини цих стагнації і регресу є болючим, але дуже важливим питанням для наших суспільств: чому нехай відносний, але все ж таки прогрес у створенні ринкової економіки супроводжувався регресом політичної системи?

На мій погляд, відповідь на це питання складається з декількох пунктів.

По-перше, створення ринкової економіки само по собі не є синонімом створення демократичної політичної системи. Хоча 20 років тому більшість так це сприймала.

По-друге, виникнення демократичної політичної системи два десятиріччя тому багатьма сприймалося як природний і неминучий результат економічного розвитку. Не лише теоретично, але тепер і експериментально було встановлено, що це не так. У 1990-х багато хто в наших країнах цього не розумів. Зараз це розуміння поступово приходить.

По-третє, якщо створення ринкової економіки не гарантує переходу до демократичної політичної системи, то що потрібно для цього переходу? Який той ключовий елемент, той інгредієнт, що дозволяє в умовах ринкової економіки створювати демократичну політичну систему? Відповідь, яку можна сформулювати сьогодні, очевидна: правопорядок. Англосакси його називають «rule of law», що часто перекладають як «верховенство права». Цей термін і, отже, поняття, яке він позначає, для наших суспільств (як для пересічних громадян, так і для представників політичних еліт) до цих пір залишається до кінця не з’ясованим і, як наслідок, не узятим на озброєння. Це дуже важливе поняття, що має на увазі серед інших складових правову рівність громадян як по відношенню один до одного, так і по відношенню до влади, як і раніше не пустило глибоке коріння в нашій суспільній свідомості і нашій суспільній практиці.

ПОВЕРНЕННЯ ДО АВТОРИТАРИЗМУ — РЕЗУЛЬТАТ ЗБЕРЕЖЕННЯ ПОВНОГО ВЕРХОВЕНСТВА ВЛАДИ, КОЛИ НЕМАЄ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

— Тобто, ви хочете сказати, що, сподіваючись останні 20 років побудувати ринкову економіку і разом з нею — демократичну державу, ми (і росіяни, і українці) повернулися до авторитаризму через те, що, зберігаючи повне верховенство влади, так і не створили верховенства права?

— Так, ви вдало підкреслили цю важливу відмінність. Від себе додам лише, що в Росії, особливо серед юристів, які опинилися на чолі російської держави, часто як синоніми сприймаються влада і закон, влада і право. Це дуже різні поняття. Право є набагато глибшим і ширшим поняттям. Далеко не кожен закон, що приймається владою, є правовим, відповідає праву.

— Як ви вважаєте, той стан, у якому зараз перебувають і Росія, і Україна, був неминучим? Інакше кажучи, чи були ми приречені повернутися до авторитарного політичного режиму і побудувати кланово-олігархічну економіку? Чи це наслідки помилок нашої влади того або іншого періоду, яких можна було уникнути?

— Звичайно, ми не були приречені. Те, до чого ми прийшли зараз, є результатом грубих помилок, яких можна було уникнути.

Якби ви поставили мені це питання років 5—7 тому, то відповісти вам так ствердно, як я це зробив зараз, я навряд чи б зміг. Тому що тоді ще не було переконливих прикладів, які демонстрували альтернативу.

Традиційне посилання на успіх у побудові демократичних суспільств у балтійських республіках зазвичай парирувалося небезпідставним запереченням, згідно з яким, Балтія відносно недовго перебувала у складі і Російської імперії, і Радянського Союзу. Цього часу було недостатньо для тотального руйнування правових, культурних, поведінкових стереотипів, що характерні для протестантських і католицьких суспільств і досить істотно відрізняються від російського і українського суспільств з переважанням православної традиції.

Тому ще років 5—7 тому можна було стверджувати, що наші країни з тривалою православною традицією і довгою історією перебування у складі Російської і Радянської імперій, приречені саме на ту дорогу, якою ми йшли ці роки.

Проте з 2003 року ситуація радикально змінилася. Почався безпрецедентний політичний, економічний, соціальний, але найголовніше — ментальний — експеримент у Грузії, яка є хоча і не слов’янською, але православною країною, причому в деякому відношенні більш православною, ніж і Росія, і Україна. Крім того, в Грузії, як і раніше, відчутна спадщина правових традицій східних деспотій, які на традиційних ментальних картах світу відстають від протестантських лідерів набагато більшою мірою, ніж православні суспільства. На грузинське суспільство протягом декількох століть значний вплив чинили і традиції Оттоманської і Перської імперій, правова спадщина яких з точки зору сьогоднішніх викликів навряд чи є продуктивнішою, ніж спадок Російської імперії. Проте, попри набагато більш проблемний (ніж у Росії й Україні) культурний бекграунд, Грузія за останні сім років здійснила радикальні реформи в багатьох сферах, продемонструвала здатність до динамічної еволюції економічних, політичних і суспільних інститутів, що вважалася до недавнього часу неможливою. За багатьма параметрами інституційного розвитку Грузія стала однією з найбільш розвинених країн не лише пострадянського простору, але і європейського континенту.

Саме приклад сучасної Грузії, що швидко модернізується, є для нас — і для Росії і для України — надзвичайно цінним з точки зору того, чого можна було б досягти і яких помилок можна було б уникнути.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПОВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, БІЛОРУСІ І ГРУЗІЇ — ШАНС РОСІЇ НА ДЕМОКРАТИЗАЦІЮ

— Відомо, що ви є прибічником досить непопулярної теорії розпаду в недалекому майбутньому Росії. Чи допускаєте Ви можливість іншого перебігу подій і за якої умови?

— Цінність теорії визначається не її популярністю, а її відповідністю дійсності. 17 березня 1991 р. теорія про неминучий розпад СРСР теж здавалася не дуже популярною, проте дійсність виявилася не відповідною «популярній теорії».

Наша країна переживає третій етап розпаду того організму, який раніше називався Російською імперією, потім СРСР, залишки якого зараз називаються Російською Федерацією. Наші предки були свідками першого етапу цього розпаду, який припав на 1916—1919 роки, після якого відбувалася реконкіста з 1919 р. до середини 1980-х років. Потім вже ми спостерігали другий етап цього розпаду, пік якого припав на 1988—1991 роки. Потім з боку російських імперців у 1992—94 рр. знову був початий процес реконкісти, що триває до теперішнього часу. Одночасно з цим процесом почався процес підготовки третього етапу розпаду Російської імперії. Він історично зумовлений, не залежить від волі і бажання окремих політичних діячів, які намагаються цьому протидіяти. Що дійсно залежить від волі, бажання, дій окремих політичних діячів, то це — ціна, яку народи Росії, а також деяких сусідніх з нею країн, можуть заплатити своєю власністю і життям за імперські фантоми.

— Одним словом, є ризик того, що прогнозований вами розпад може стати кривавим?

— На жаль, це не виключено. Звичайно, хотілося б, аби він пройшов мирно, але це, на жаль, не гарантовано.

Розпади Іспанської, Австро-Угорської, Британської, Французької імперій, перший етап розпаду Російської імперії супроводжувалися кривавими зіткненнями, загибеллю мільйонів людей.

Другий етап розпаду Російської імперії (1988—1991 рр.) виявився незвично малокровним. Він не був безкровним, але, на щастя, цей етап не призвів до повномасштабних військових зіткнень між великими уламками колишньої імперії. Винятком стали бойові дії між вірменськими і азербайджанськими військами у Нагірному Карабаху. Слава Богу, вдалося уникнути військових зіткнень за Крим між Росією і Україною. Як відомо, влітку 1992 року низка російських політичних діячів не унеможливлювала військових дій між нашими країнами. Треба віддати належне політичній мудрості тодішніх керівників Росії і України — Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука, яким вдалося вирішити шляхом переговорів суперечливі і дуже болючі питання.

— Під час зустрічі з кореспондентами нашої газети в редакції «Дня» відомий російський політолог Лілія Шевцова сказала, що Україна — це лакмусовий індикатор для Росії, який визначає: чи пережила вона «закомплексованість державністю», чи ні. Україна, переконана Шевцова, — це шанс Росії на демократизацію. Що ви думаєте із цього приводу? Чи є взагалі у Росії шанси позбутися імперського комплексу і стати демократичною країною?

— Лілія Шевцова має рацію. Україна дійсно є важливим індикатором позбавлення (або непозбавлення) Росії імперського синдрому. Україна — не єдиний такий індикатор. Іншими двома не менш важливими індикаторами є Білорусь і Грузія. Всі ці три країни близькі до Росії географічно, культурно, ментально. Для частини російського суспільства, що хворіє на імперські комплекси, встановлення контролю у будь-якому вигляді (фінансового, економічного, політичного, у вигляді особистої унії між лідерами) над Білоруссю, Грузією або Україною є найважливішим критерієм торжества імперської ідеї.

Але збереження незалежності Білорусі, України, Грузії важливо не лише для цих країн. Не менш важливо це і для Росії. Лише за умови позбавлення імперських комплексів, за відмови не лише на словах, але й на ділі від імперських намірів щодо своїх сусідів і народів, які проживають на території Росії, у Росії може з’явитися шанс на демократизацію, на демократичний і, отже, сучасний розвиток. До того часу, поки Росія робитиме спроби відродити імперію — у Криму, на грузинській території в Абхазії і Південній Осетії, у Росії немає шансів стати демократичною країною.

МИТНИЙ СОЮЗ ДЕМОНСТРУЄ СИМПТОМИ НОВОЇ ІМПЕРСЬКОЇ РЕКОНКІСТИ

— На ваш погляд, у створенні Митного союзу проявляється імперський комплекс Росії, про який ми зараз говоримо? Чи все ж таки це абсолютно раціональний і здоровий, з точки зору зовнішньої торговельно-економічної політики, крок?

— І так, і ні. Безпосередньо ідея Митного союзу виглядає абсолютно розумною — як природний спосіб економічної інтеграції різних країн, причому багато в чому повторює те, що відбувалося у Західній Європі в останні шість десятиліть. Проте в житті важлива не лише форма процесу, але і його вміст, його цілі, зокрема і публічно неоголошені. Про них можна отримати деяке уявлення з особистостей тих людей, хто став ініціатором такого процесу. Висловлювання організаторів цього процесу проливають деяке світло і накладають на весь процес відповідний відбиток. Оскільки ініціаторами створення Митного союзу є російські діячі, які не приховують своїх імперських поглядів, навіть бравують ними, то недивно, що, здавалося б, сповна мирна ідея такого об’єднання викликає обѓрунтовані підозри у його потенційних учасників. Через те ідея Митного союзу у виконанні імперців разом з елементами нормальної економічної інтеграції набуває симптомів нової імперської реконкісти.

— Як ми вже заговорили про зовнішньоекономічну інтеграцію, цікаво було б почути вашу думку, або може навіть пораду, з приводу вибору вектора зовнішньоекономічного партнерства для України. Дискусії на цю тему у нас не вщухають вже більше півроку. Водночас, чіткої позиції влади, окрім як заяви Президента України Віктора Януковича про варіант «3+1», який одразу ж був розкритикований російською стороною, допоки немає. Зрозуміло, що для України варіант Митного союзу не дуже привабливий, оскільки економічна інтеграція в цьому випадку означає подальшу повну політичну залежність. Зона вільної торгівлі з ЄС — доки досить ризикований крок, враховуючи нинішню ситуацію в країнах ЄС. Деякі вчені радять Україні змінити напрями вектора інтеграції зі «Східно-Західного» на «Південно-Північний»? Як ви розцінюєте подібну ідею? Наскільки перспективною, на ваш погляд, є співпраця по Чорноморсько-Балтійській дузі?

— З суто економічної точки зору, як мені здається, всі три варіанти зовнішньоекономічної інтеграції мають істотний потенціал для України. Небезпеку становлять ризики заполітизовування у варіантах інтеграції, що нав’язуються ззовні, а не добровільно обираних громадянами України

— Ви особисто вірите в те, що Україна у випадку вступу до Митного союзу дійсно може уникнути політичного впливу? З допомогою яких механізмів?

— Лише реальна практика дасть відповідь на це питання. Заздалегідь це передбачити неможливо. Вирішальною мірою це залежить від здатності політичних лідерів України протистояти зовнішньому політичному тиску. Останні ж події показують, що нинішні українські керівники такої здатності доки не демонстрували. Яскравим прикладом іншого підходу є нинішня Грузія. За демографічним потенціалом Грузія поступається Україні удесятеро, за економічним, військовим, політичним потенціалами — напевно разів у 20. Проте принципи і характер грузинського керівництва не дозволяють йому прогинатися перед російським. На відміну від вашого.

— Чи не повинна Україну насторожувати досить агресивна позиція Росії щодо її вибору вектора зовнішньоекономічної інтеграції? Адже свого часу прем’єр-міністр РФ Володимир Путін, радником якого ви, як відомо, були, навіть зробив дещо ультимативну заяву, суть якої полягала в тому, що, якщо Україна вступить у Зону вільних торговельних стосунків з ЄС, дорога в Митний союз для неї буде закрита.

— Погрози і шантаж — достеменні покажчики шляху, яким йти не слід. Інтеграція — справа добровільна. Тільки-но до союзу — називається він Радянським, Незалежних Держав, Митним — починають заганяти палицею, це говорить лише про те, що туди йти не варто.

Велика сила іншого Союзу — Європейського — полягала в тому, що нікого туди палицею не заганяли. Навпаки, країни-кандидати туди прагнули самі, а ЄС зі свого боку створював жорсткі критерії для вступу. Багато кандидатів на вступ протягом довгих років готували своє «домашнє завдання», приводили своє законодавство, державні стандарти й інші інститути до рівня, відповідного вимогам і критеріям Європейського Союзу.

«ТІ, ХТО СЬОГОДНІ КАЖЕ ПРО «КРИЗУ КАПІТАЛІЗМУ», ВИДАЮТЬ БАЖАНЕ ЗА ДІЙСНЕ»

— Яка ваша оцінка нинішньої економічної політики української і російської влади, які помилки чи навпаки досягнення ви відзначаєте?

— Прагну зараз не коментувати економічну політику російської влади. Що ж до економічної політики України в останні півтора року, то я не дуже добре про неї інформований. Скажу лише, що, на мій погляд, переважають бюрократичні методи проведення реформ, що збільшують недовіру українського суспільства до нинішньої влади.

— Рівно 10 років тому за феноменальне вміння «передбачати» хід фінансово-економічних подій ви отримали звання «фінансового оракула року». Чого, за вашими прогнозами, слід чекати на світовому фінансовому майданчику наступного року? Адже 2011-й видався досить насиченим різними економічними потрясіннями: реальна загроза дефолту США, потрясіння в Греції, Італії, Іспанії, протести в Тунісі, Єгипті... До того ж більшість цих країн до цього часу залишаються у зоні ризику.

— Прогноз щодо такого широкого кола питань дати неможливо. У різних країнах спостерігається різна ситуація. Що ж до найбільш значних центрів світової економіки — таких, як США і Євросоюз, — а також Росії, то, швидше за все, у 2012 році вони будуть близькі до економічної стагнації.

— Нещодавно у нас в редакції у гостях побував всесвітньо відомий економіст і громадський діяч Богдан Гаврилишин. На зустрічі він заявив, що сьогодні світ дуже «хворий», і серед інших «вад» і «недуг» він переживає кризу капіталізму. Чи згодні ви з таким діагнозом? І якщо капіталізм себе дійсно не виправдав, то що, на вашу думку, може стати йому альтернативою?

— Не знаю, що таке «криза капіталізму». Може, те небувале процвітання, яке переживає людство в останні два століття, як з’явився капіталізм? Мені здається, що коли хтось каже про «кризу капіталізму» як економіко-політичної системи, то він видає бажане за дійсне.

Сучасний розвинений капіталізм поєднує в собі три ключові елементи, про що ми трохи говорили на самому початку нашої розмови. Це ринкова економіка, правовий порядок і демократична політична система. Схоже, це кращий винахід, створений людством за декілька тисяч років соціального життя. Жодна інша суспільна система доки не змогла забезпечити людині такого ж або порівнянного рівня свободи, процвітання, розвитку, безпеки, здоров’я, тривалості життя, наукових і творчих відкриттів, як сучасний капіталізм, що спирається на згадані три елементи.

Кризи, з якими капіталізм час від часу стикається, часто є проявами відхилень від принципів вільного ринку, правового порядку, демократії, проявами боротьби з капіталізмом, результатом насильства щодо громадян з боку тих осіб, груп або ж цілих держав, які не витримують чесної конкуренції в економіці і політиці.