Парламенте, мова на часі!

Жодних формальних перепон не залишилося: нинішнє скликання депутатів має всі законні підстави врешті-решт ухвалити закон про підтримку державної мови. Якщо чинний парламент цього не зробить, він припуститься дуже важкої та непростимої помилки й заплямує себе великою ганьбою. Депутатам варто бути свідомими того, що змарнувати нагоду не можна, адже наступний слушний момент може, на жаль, трапитись не скоро.

Па-па, «ЗАКОН Ка-Ка»

Закон «Про засади державної мовної політики», відомий як «закон Ка-Ка» (або «закон Колесніченка — Ківалова»), був ухвалений влітку 2012 року. Формально закон залишав за українською мовою статус єдиної державної, проте по суті був покликаний поновити активну русифікацію України. Хоча російську мову в «законі Ка-Ка» було названо «регіональною», місцеві органи влади, тим не менше, набули повноважень не тільки користуватися нею нарівні з державною, а й цілком витісняти останню з усіх сфер суспільства. Чим одразу ж і скористалися в низці обласних та міських рад, де засіли «регіонали» та комуністи. Шлях до дискримінації української мови було відкрито.

Важливо додати, що обурливим був не лише зміст закону, а й процедура його ухвалення. Намагаючись будь-що догодити Путіну, «регіонали» та комуністи, дириговані Чечетовим, порушили всі мислимі та немислимі регламентні норми, вдались до бійок та численних маніпуляцій. Певно, ще брутальнішим було хіба що затвердження зрадницьких Харківських угод навесні 2010 року. Українофоби знехтували навіть голодувальниками під Українським домом, які в такий спосіб протестували проти русифікації.

Першу (невдалу) спробу позбутись «закону Ка-Ка» український парламент зробив через декілька днів після перемоги Революції Гідності і втечі «регіоналів» у лютому 2014 року. На жаль, постанову Верховної Ради про скасування закону не наважився підписати в. о. президента Турчинов — і, вочевидь, тоді це було слушне рішення. Нагадаю: не тільки в Криму, а й у Донецьку, Луганську, Одесі, Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Миколаєві та Дніпрі, починаючи з 1 березня, розпочались провокації, підбурювання до сепаратизму та прямі заклики до інтервенції («Путин, введи войска!»). Саме під приводом захисту російськомовного населення від «українських фашистів» Путін загарбав Крим і частину Донбасу. Відтак скасування «закону Ка-Ка» довелося відтермінувати аж на цілих чотири роки — аж доки 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України не визнав його неконституційним і таким, що втратив чинність.

Втім, навіть цей час можна до певної міри занести парламенту до активу. Адже, тимчасово знявши з порядку денного ухвалення комплексного закону про державну мову (який, зрештою, потрібно було написати й доопрацювати), парламентарі спромоглися ухвалити три-чотири вкрай важливих галузевих закони. Тих самих, які вже тепер встигли помітно посилити становище української мови в радіоефірі, кінематографії, державній службі, а в осяжному майбутньому також посилять її позиції на телебаченні і в середній освіті.

Однак постає запитання: чи можуть нас задовольнити ці половинчасті заходи? Звісно ж, ні!

5670-д

Історія цього законопроекту розпочалася 2015 року, коли в Києві сформувалась і стала збиратися ініціативна група з підготовки всеосяжного закону про державну мову. До складу групи ввійшли депутати, мовознавці, юристи, активісти, громадські діячі. В результаті копіткої роботи на початку 2017 року проект закону «Про державну мову» був зареєстрований у парламенті 32-ма народними депутатами під номером 5670. Позаяк на той момент існували два альтернативних законопроекти про мову (№№5556 і 5669), навесні 2017 року в профільному комітеті розгорнулися дискусії, які завершилися в червні повторною реєстрацією громадського законопроекту під новою назвою («Про забезпечення функціонування української мови як державної») і дещо зміненим номером — 5670-д. Цього разу законопроект підписали 76 депутатів.

Нагадаю кількома тезами зміст цього важливого законопроекту.

Найперше, він визнає українську єдиною державною мовою в Україні, визначає її невід’ємним елементом конституційного ладу і прирівнює публічне приниження чи зневажання української мови до наруги над державними символами (ст. 1).

По-друге, законопроект зобов’язує всіх громадян України володіти державною мовою і покликаний забезпечити кожному громадянинові можливості для оволодіння державною мовою (ст. 4). Для обіймання державних посад і працевлаштування у сфері юриспруденції, медицини, в навчальних закладах тощо від претендента вимагається вільно володіти державною мовою (ст. 7).

По-третє, в статтях 9 — 34 законопроекту надзвичайно детально прописано застосування державної мови в усіх найважливіших сферах суспільства, як-от: у діловодстві (ст. 10) і судочинстві (ст. 11), у Збройних силах (ст. 12) та органах правопорядку (ст. 13), в освіті (ст. 17) й науці (ст. 18), у телебаченні, радіомовленні (ст. 20) і друкованих медіа (ст. 21), у сфері обслуговування споживачів (ст. 26) і рекламі (ст. 28). У кожній із названих сфер використання державної мови є обов’язковим, хоча в частині сфер (приміром, в обслуговуванні споживачів) можуть — поряд з українською, а не замість — використовуватися й інші мови.

Вкрай важливо, що законопроект передбачає створення двох державних органів — Національної комісії зі стандартів державної мови та Центру української мови. Національна комісія зі стандартів державної мови визначає правопис та всі без винятку стандарти української мови (ст. 40). Центр української мови проводить іспити з державної мови й видає державні сертифікати про рівень володіння державною мовою (ст. 45 — 46).

Нарешті, законопроект містить дієвий запобіжник проти невиконання закону. Він пропонує створення посади Уповноваженого із захисту державної мови (ст. 48 — 49), а також Служби мовних інспекторів Уповноваженого, яка складається із 27 інспекторів (ст. 51). До завдань Уповноваженого та Служби мовних інспекторів належить контроль за виконанням закону та дотриманням мовних прав громадян.

ЧАС Х НАСТАВ: ЗАРАЗ АБО НІКОЛИ

Визнання неконституційним «закону Ка-Ка» фактично призвело до того, що в мовній сфері держави утворився вакуум: сьогодні не є чинним жоден рамковий закон, який регламентував би функціонування державної мови та інших мов в Україні. Втім, це не єдина причина, яка вимагає від Верховної Ради рішучості терміново схвалити законопроект № 5670-д. І навіть не головна.

Судячи з поточних соціологічних опитувань, якість наступного скликання депутатів може бути істотно нижчою. Дев’яте скликання, імовірно, буде перенасичене популістами різних мастей; також, вочевидь, значно посилять свою присутність проросійські проекти. Ухвалити законопроект на підтримку державної української мови такому складові Ради буде не реально. Понад те, неможливими стануть навіть малесенькі кроки на галузевому рівні, які стикатимуться з шаленим опором опортуністів.

За цих умов перед чинним парламентом восьмого скликання постає таки справді завдання державницької ваги. Він одержує добру нагоду увійти в історію як парламент, який схвалив безпрецедентний закон про підтримку державної мови. Закон, який покликаний захистити її й відродити після століть лінгвоциду. Або ж — у разі провалу законопроекту — увійти в історію як парламент, який змарнував історичну нагоду. Що оберуть депутати?

Деякі, поки що несміливі сигнали дають певні підстави думати, що шанс є. Тиждень тому керівник фракції «Народний фронт» Максим Бурбак заявив, що парламент уже під час поточної сесії має розглянути в першому читанні проект закону № 5670-д. Раніше Микола Княжицький та спікер Верховної Ради Андрій Парубій також висловлювали переконання, що народ не простить цьому складу парламенту, якщо він не ухвалить закону на підтримку державної мови. Побачимо, яким буде подальший перебіг подій. Утім, я переконаний, що ухвалювати цей закон у цілому потрібно ще навесні — на початку літа. Як відомо, восени стартують передвиборчі перегони, і тоді ухвалити подібні дражливі закони буде вкрай важко.

Отже, час Х настав: зараз або ніколи. Мова на часі, парламенте!