«Парламентська більшість» для Президента
Але, схоже, надії на успішне вирішення парламентської ситуації Леонід Кучма не втратив. Інакше важко пояснити доцільність і необхідність появи декларації про співробітництво депутатських груп і фракцій нелівого напрямку з відверто «ненапруженим» змістом.
З пропозицією поділитися версіями про істинний сенс президентської заяви кореспондент «Дня» звернувся до народних депутатів Сергія Терьохіна, який працював з Президентом з 1990 року, і Артура Білоуса, радника Президента і члена тепер уже падчерки Банкової НДП. Обидва політики відразу ж почали коректувати постановку питання. На їхню думку, Президент не може формувати або не формувати парламентську більшість, оскільки вона, як сказав А.Білоус, «залежить від результатів парламентських виборів» і, на думку С.Терьохіна, «формується політичними партіями та мажоритарними депутатами, котрі приєдналися до них, яких обрав народ, а не Президент».
«Можна, звичайно, в теорії уявити собі, — продовжує С.Терьохін, — що Президент знайде мотивації для партій, щоб створити парламентську більшість. Це може бути створення уряду, в якому ключові пости будуть запропоновані політичним партіям, за це останні утворять коаліцію в парламенті. Але Леонід Данилович не питає парламент, коли призначає міністрів, отже, досі ні у депутатів, ні у Президента не було мотивації щось подібне робити. Якщо ж розглядати політичну логіку цієї заяви Президента, то вона означає, що відразу ж після виборів, якщо Кучма їх виграє, він повинен буде відправити у відставку нинішній уряд, провести консультації з депутатами, призначити прем'єра, який задовольняв би 226 депутатів і віддати пости цим депутатам і партіям, які підтримають такого прем'єра». Сергій Терьохін додав, що сумнівається в тому, що це буде зроблено, оскільки дуже добре знає Леоніда Даниловича, який «формує уряд, виходячи зі ступеню особистої лояльності до нього, а не професіоналізму чи пошуку політичного компромісу».
Політолог Володимир Фесенко (Харків) також упевнений в тому, що стабільну парламентську більшість сформувати не вдасться. І річ тут, на його думку, не тільки в особистості Президента, а й у тому, що «нинішня структура політичних сил в Україні і структура політичних сил у парламенті є біполярною — це протистояння політиків лівої орієнтації і, умовно кажучи, нелівих політиків. Подібна політична структура не дозволяє створити стійку політичну більшість, оскільки ці сили приблизно рівні. І якщо виникає якась більшість, то вона є ситуативною — виникає з конкретних політичних проблем або виходячи з конкретних політичних цілей на даний момент». На його думку, «якщо Президенту не вдалося створити політичну більшість зараз, не вдасться створити її і після виборів. Така заява Президента майже безпідставна. Її не треба розглядати серйозно, і можна сприймати лише як зроблену в контексті виборчої кампанії».
Такої ж думки і політолог Євген Акимович (Одеса): «Це суто передвиборний трюк, бо Президент своєю політикою не міг сформувати ту політичну більшість, яка могла б служити в інтересах України. Вся його політика направлена лише на створення «більшості» народу, яка перебуває в стані між бідністю і злиднями».
«Для стабільної більшості необхідна перемога тієї чи іншої партії або коаліції, — говорить Артур Білоус, — а Україна до цього ще не прийшла. Президент, не будучи представником якоїсь партії і будучи до того ж виборним главою держави, за умови, що жодна політична партія не здобула внаслідок виборів більшості, може лише опосередковано впливати на формування ситуативної більшості, що час від часу і відбувалося». Напевно, саме це Президент назвав спробами формування парламентської більшості, які не знайшли підтримки. «Винуватити в цьому Леоніду Даниловичу треба лише власну адміністрацію», — вважає А. Білоус і наводить у приклад так звану «тактику розмитого центру», яку Президенту підказали його ж радники. Створення штучних політичних структур типу «Трудова Україна» чи «Партія регіонального відродження» замість розмиття лівого спектра призвело до абсолютно протилежного результату, і «не менше 8% голосів, які в результаті неподолання бар'єра отримали центристські партії, перейшли до лівих».
А ліві зараз потрібні Кучмі більше, аніж будь-хто інший. Вони і загрозливе тло, і виправдання, і «єдина надія» у другому турі. Намагаючись сформувати міцний політичний центр «під себе», Кучма систематично знищує весь правий спектр. Комуністи даремно говорять, що він не виправдав їхніх надій. Про таку, як сьогодні, можливість реваншу в 1994 році вони могли тільки мріяти. «Комунізація» всієї країни є, напевно, єдиною очевидною «заслугою» п'ятирічної діяльності Президента. І якщо Кучма отримає-таки право зробити «другий дубль», то парламентську більшість він все ж «сформує» — комуністичну.
