Парламентська «кардіограма»

Древньоіндійська притча замість епілогу

У горах жив Дракон, який охороняв скарби і вбивав будь-кого, хто до них насмілився наблизитися. Тільки одному великому воїну вдалося перемогти Дракона.

Але він побачив скарби.

І зачарувався ними.

І сам став Драконом...

1. ЗА СПРАВАМИ СУДІТЬ ЇХНІМИ...

Усі спроби політологів визначити «хто є хто» серед провідних партій українського політикуму неминуче в’язнули у хиткій драговині протиріч і розходжень. Декларуючи одне, титани політичного Олімпу без найменшого вагання готові реалізувати на практиці абсолютно протилежне. Збереженню доброї міни за відверто поганої гри допомагає регіональна роз’єднаність українців, низький рівень їхньої політичної культури та економічної грамотності. Це дозволяє талановитим магам від політики, вправно жонглюючи даними, буквально перетворювати чорне в біле. Собі на користь, електорату на здивування. З урахуванням того, що українські виборці «голосують серцем» (а серце частіше вибирає «своїх» за ознакою регіональної приналежності), то ця тактика діє на «ура».

На сторінках «Корреспондента» (Ю. Зущик «Голая правда», №33 від 1 вересня 2007 року) експерти намагалися розібратися з питанням визначення приналежності в ідеологічному спектрі найбільш електорально могутніх партій України. Однак усі наведені статистичні дані активності роботи фракцій, витримки програмних положень партій і спроба їхньої політико-ідеологічної класифікації так і не допомогли чітко дати певну відповідь. Якщо «вірні ленінці» КПУ перебувають на більш-менш зрозумілих позиціях політичного спектру, то як бути з іншими? БЮТ брав за основу своєї програми соціальну справедливість. Щонайпершим завданням лідери НУ-НС вважали вирівнювання в правах громадян шляхом ліквідації депутатських пільг і привілеїв. Регіонали перед виборами стали подібні «рогу достатку», гарантуючи підвищити всі можливі виплати. Особливо легко давалися майбутнім рятувальникам Вітчизни обіцянки виплат за народження дитини. Вони більше нагадували аукціон: «Хто більше, пані й панове?». Але, якщо брати до уваги всі положення виборчих програм за «чисту монету», то соціальний рай на українській землі повинен був настати з першим засіданням нового складу парламенту. І мастодонти української політики до політичної «гробової дошки» вірні ідеалам свободи і рівності, що автоматично перетворює їх у найсправжнісінькі ліві партії.

Кожному громадянинові хотілося б вірити, що принесуть народні обранці своїм виборцям справедливість. Нехай навіть без молочних рік і киселевих берегів. Але, навчені гірким досвідом попередніх скликань, із важким зітханням згадують вони безсмертну фразу класика: «Свежо предание...». Хоча питання відповідальності політиків за свої слова не зняте й вимагає вирішення. Розглядати його на основі загальних домислів і розрізнених фактів — означає знову зав’язнути в «болоті» бездоказовості й голослівності. Пропоную поглянути на діяльність улюбленців електоральної публіки з погляду соціологічного аналізу голосувань парламентаріїв за попередній період їхньої роботи. І саме на основі конкретних результатів робити тверезі політичні прогнози.

2. НАРОД І ПАРТІЇ ЄДИНІ?

Регiональнi олiгархи з нападами «дитячої хвороби лiвизни».

Фракція Партії регіонів як найбільший концентрат найвідоміших (далеко не в найкращому світлі) облич епохи Л. Кучми, завжди уявлялася таким могутнім монстром, що робить ставку не на дипломатію або хитрість, а на грубу, гнітючу силу або величезні ресурсні можливості («не зімнемо, так купимо»). Так би вона й залишалася спадкоємицею почивати в Бозі «Єди» (пропрезидентської фракції «За єдину Україну»), ідентичною їй не тільки за своїм образом і подобою, а й за методами управління й розподілу. Серед її складу було мало пристрасних ораторів і харизматичних особистостей, але завжди вистачало людей, які вміли «повирішувати» питання. Прикладом може бути тактика «Єди» в парламенті: високий рівень підтримки законопроектів у соціальній сфері (тобто ліва позиція) в поєднанні з правими голосуваннями щодо економічних законодавчих актів. Просто, але й ефективно: і маси цілі, й олігархи ситі, й опозиції — вічна пам’ять! За таких результатів політичну силу взагалі неможливо віднести до якої-небудь політичної платформи. «Не мышонок, не лягушка, а неведома [політична] зверушка...». Пушкін би розплакався, бачачи втілення в реальності своїх віршів-казок! А в цьому-то й хитрість, гідна універсальних і вічних «Стратагем» Сунь Цзи. Спробуй розбери, до якого політико-ідеологічного сегменту належить ця партія або блок. І чого від неї чекати в такій плутанині: сьогодні вона така, а завтра — зовсім навпаки. Пенсію на кiлька гривень підняли, проїзд у транспорті гнівно заборонили підвищувати — і на тому дякуємо, годувальники! На те й розрахунок тактичний, та й стратегічний разом із тим (чого там бути дріб’язковими?). Ніщо так не підгодовує вседозволеність еліт, як патерналістські настрої в суспільстві. А в тіні цього солодко- милостивого соціального популізму (або, як я б назвав, зовнішньої лівості ) можна незримо вирішувати питання свого бізнесу. Наприклад, шляхом приватизації або замовлень із держбюджету. Чим поганий підхід? І настільки він здався хорошим політичним небожителям, що фракції багатьох шанованих партій і блоків (деякі навіть перебуваючи в опозиції!) почали його використовувати. Справді, «справа «Єди» живе й перемагає!». Ну як тут не згадати драконів та інших химер, які символізують владу? Але про це пізніше.

А ось Партії регіонів, незважаючи на значний олігархічний сегмент у її складі, довелося пограти в соціально орієнтовану партію. Парадоксально, гротескно, але факт! Перший тривожний «дзвінок» для них прозвучав напередодні президентських виборів-2004. Регіонали, просуваючи свого лідера на вищу посаду, були готові на будь-які жертви. Підвищення зарплат, пенсій, стипендій — без уваги не залишився ніхто. Соціальні законопроекти підтримувалися буквально «пачками» (хоч одночасно й держпідприємства також скупалися «пачками» за негодящою ціною). Але за фактом свого позиціонування Партія регіонів і В. Янукович як соціально орієнтованої партії виявилися, якщо не на рівні комуністів, то дуже близько до них. Також вельми характерна риса для багатьох пострадянських суспільств. Напередодні важливих державних подій (під якими частіше за все розуміються вибори) еліти уподібнюються солодкоголосим птицям-сирин, які потішають слух електорату благозвучними обіцянками. А також (особливо, якщо ця партія знаходиться при владі й розпоряджається бюджетними коштами) обсипають, як із рогу достатку, потенційних виборців всілякими благами: від здачі в експлуатацію стадіонів, шкіл і дитячих майданчиків до прямої видачі грошей або простроченої гречки. Тільки після закінчення чергових «важливих подій» починається період компенсації (причому зі значним лишком) цих ось інвестицій в «електоральне щастя».

Однак «відбити» витрати на створення передвиборчої димової завіси соціального благоденства регіоналам так і не вдалося. Перемогла інша сторона. Попереду маячiв суворий привид опозиції, який, як водиться на пострадянському просторі, нічого хорошого не обіцяв. Розгубленість і пригніченість «владик териконів» була очевидною... і неймовірною. Ефект був настільки приголомшливий, що 46 із 54 депутатів фракції Партії регіонів беззастережно підтримали сходження Ю. Тимошенко на прем’єрську посаду. Очікування репресій гірше самих репресій. Розмірковуючи над віковими питаннями «Хто винен?» і «Що робити?», стрункі колони колишніх регіоналів, есдеків та інших владолюбців потяглися в нові «партії влади», на ходу змінюючи колір і риторику. Привид опозиції на кораблі, який тоне, — що може бути страшніше? Країна переживала останні конвульсії страшного монстра пострадянського авторитаризму.

Усе перше півріччя 2005 року (сьома сесія четвертого парламентського скликання) фракція ПР поводилася, як розвідник на мінному полі. Джентльменський набір політичного «сапера» складався з кількох тактичних прийомів.

* Відсутність різких «рухів тілом» (нейтральна позиція — 0 балів) у прийнятті економічних рішень.

* Легка критика й помірна опозиційність щодо зовнішньополітичних проектів «помаранчевих» (особливо це стосувалося приведення законодавства до норм Світової організації торгівлі й допуску озброєних формувань інших держав для проведення вчень на території України).

* Апеляція до народу. Соціалістична (як уже згадувалося, зовні ліва ) позиція щодо блоку соціальних законопроектів (-63 бали) майже наздогнала позицію фракції СПУ.

* Неявна, але реальна підтримка фракцій-сателітів (СДПУ(О), НДП, Союз тощо).

Бачачи, що нова влада за своєю вдачею не репресивна, а швидше імпульсивно-емоційна й далі гучних заяв не йде, регіонали активізувалися в другому півріччі 2005-го. Кипучу активність стимулювали спроби переділу власності й грядущі парламентські вибори-2006. Партію олігархії південного сходу України було важко впізнати. Комуністи нервово відпочивали збоку, коли проти вступу України у Світову організацію торгівлі стіною встали «антиглобалісти» з ПР. Рівень підтримки соціальних законопроектів дещо знизився в порівнянні з першим півріччям (— 42 бали). Але з лишком був компенсований зовнішньою лівістю під час економічних голосувань (— 29 балів). Узагалі гігантоманія характерна для пострадянської олігархії. Але щоб так зопалу кидатися з крайності в крайність?! Це, добродії олігархи, вже екстремальні види спорту!

Різкий виступ проти економічних ініціатив уряду ознаменувався: зривами голосувань щодо приватизації низки підприємств (проект Постанови про тимчасові обмеження у сфері приватизації — №8274 від 18.10.05; особливо лютий тріск копій, що ламаються, звучав луною з питання реприватизації «Криворіжсталі» — законопроект №8019-9 від 18.10.05), безкомпромісним захистом національного товаровиробника від демпінгового імпорту (особливо, якщо врахувати, що роботодавцями й «кураторами» цих виробників були представники фракції ПР — з/проект №7117 від 01.11.05). Та іншими не менш цікавими ініціативами й контрініціативами. Звичайно ж, говорити про щирість ініціатив акул великого бізнесу в захисті державної власності було б смішно й наївно. Особливо, якщо це підтверджують факти масового ігнорування ситуативними антиприватизаторами проектів законів про повернення майна базових галузей народного господарства, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, у власність Українського народу (№7701- 1 від 07.10.05), про попередження порушень законодавства України під час приватизації підприємств нафтогазового комплексу (№0922 від 08.09.05). Непогана вибірковість у прийнятті рішень. І собі добре, і перед виборцями майже не соромно. Хоча почуттям сорому й розкаяннями совісті наші політичні діячі й раніше не страждали. Хоч би що віщав гарант Конституції про моральність, а як демонструє практика, вона з політикою ну ніяк не сумісна. І в ангела на високій посаді роги пробиваються. Але про це пізніше.

Після зміни напряму примхливого вітру долі, який поніс президентську вертикаль разом зi свіжопідписаним Універсалом у протилежний ідеалам Майдану бік, регіонали випірнули з опозиційного анабіозу. В. Янукович зробив свій «камбек» на прем’єрську посаду. Все повернулося на круги своя. І позиція Партії регіонів також. Звично займаючи зовні ліву позицію щодо соціальних питань (-9 балів — скромно, звичайно, але для пристойності вистачить), регіонали повернулися в звичне русло правих голосувань щодо економічних законопроектів (28 балів). Та й приведення законів України до норм СОТ якось не викликало в них ніяких протиріч. Що й потрібно було довести. Чесно кажучи, вони мені після цього нагадали анекдотичного героя-коханця, який рятуючись у вільному польоті з дев’ятого поверху від розлютованого чоловіка, думає: «Господи! Врятуй мене — дружину любитиму, дітей виховуватиму, і більше ніколи-ніколи...». Впавши в м’яку купу сміття, встає, обтрушується й каже: «Дві секунди летів, а стільки дурощів на думку спало».

ГЛАМУРНИЙ ПСЕВДОМАРКСИЗМ БЮТ

Бурхливе опозиційне минуле «пані серця» Ю. Тимошенко та її зброєносців пройшло під лівими знаменами й лозунгами. Безкомпромісна боротьба з «антинародним режимом» включала в себе всі механізми можливого протистояння: від публічних протестів до зриву голосувань. Будучи контр-елітою до подій помаранчевої революції, Ю. Тимошенко з товаришами були відлучені від «годування» у владі. Відповідно, бійці Блоку Тимошенко ніяк не могли бути зацікавлені в посиленні економічних позицій наближених до влади осіб. У результаті — більшість приватизаційних проектів на знак протесту й незгоди безпощадно «пускалися під ніж» (якщо це дозволяла кількість «багнетів»). Звідси — високий рівень лівості з економічних голосувань, що став предметом чорної заздрості соціалістів (їхні показники зрівнялися й становили -25 балів). Принцип використовувався гранично простий. Як з анекдотичного життя пернатих мешканців птахоферми: «не завалю, так хоч попіарюсь...». У поєднанні з практикою широкої підтримки соціальних законопроектів це створювало ідилічний образ безкомпромісних борців за справедливість і народне щастя, яких веде нова Жанна д’Арк, Долорес Ібаррурі, Олександра Коллонтай (потрібне підкреслити). Тендітна жінка, одягнута в скромний «Луї Віттон», з милою національною косою, що ореолом обрамовує її обличчя, проти підступних босів криміналізованої влади. Та від цього кам’яні серця повинні були здригнутися! І здригнулися! А некам’яні взагалі воском попливли! І причому потік цього розплавленого її чарівливістю воску з острівцями тремтячих каменів посилюється від виборів до виборів. Міста, як говорив Чингiсхан, беруть чарівливістю. Виборців, напевно, також. Наприклад, перед виборами 2007 року 14% прихильників БЮТ обгрунтували свій вибір тим, що «Вона — гарна жінка» (за даними дослідження, проведеного Ukrainian Sociology Service). Коротко й зі смаком (а про них, як відомо, не сперечаються).

Так що ми все про виборців, які бачать лише те, що дозволяють їм бачити з екранів їхніх телевізорів. Бувало, що експерти (до чого ж грамотні люди) входили в тантричний стан надглибокої нірвани й невпинно повторювали ім’я Матері Вітчизни. При цьому, кидаючи в повітря чепчики з відповідною символікою, а разом із тим і статті в провідні ЗМІ. Причому, як і з виборцями, ця тенденція тільки посилюється. Одним з останніх шедеврів експертної творчості стала стаття пана М. Дубінянського «Чому Юля переможе, або Пролетарі Сходу і Заходу, об’єднуйтеся!» в «Українській Правді» (http://pravda.com.ua/news/2007/11 /29/67570.htm). За логікою цього автора виходить, що БЮТ — «стихійний» носій ідей Маркса, які і втілює в життя. А Юлія Володимирівна, завдяки своїй інтуїції та практичній винахідливості, лаконічно й гламурно викладає головну суть усіх чотирьох томів «Капіталу» у своїх програмних тезах. Для «залізної леді» української політики немає різниці між регіональними й мовними групами населення, які вона об’єднує проти олігархічного капіталу. Справді, після таких палких і сміливих висновків автора стає тепло на душі й видно світло в кінці тунелю.

Але ось факти (а це, відомо, вперта штука) суперечать такому ідеальному портрету «рицарів справедливості», за яку потрібно боротися. І це зрозуміло. За загальним фоном епатажних криків виборці й навіть експерти часто можуть не почути тихого, але реальнішого скреготу зубів людей, які борються за власність. А це зовсім інша логіка поведінки у владі.

Повноцінно і впевнено взявши в руки кермо виконавчої влади 2005 року, політична поведінка Юлії Володимирівни та фракції її імені в парламенті змінилася до невпізнання. Замість великомучениці, яка палко віщала, на суспільство з висот кабмінівського Олімпу холодно дивилася повновладна господиня й розпорядниця економічних та інших привабливих ресурсів. Жанна д’Арк вдало трансформувалася в Єлизавету Тюдор. Відповідно й фракція БЮТ, що поповнила свої лави новими «пасажирами», істотно підкоректувала вектор своїх голосувань у стінах Верховної Ради. Перше півріччя 2005 року ознаменувалося не тільки небаченим розквітом пані прем’єр-міністра, яка отримала все (і скандалами, з цим пов’язаними), але й різким відходом фракції БЮТ на праві позиції за результатами їхніх голосувань. Особливо це стосувалося економічних рішень, життєво важливих для будь-якої «партії влади» без усіляких виключень. Економічні голосування БЮТівських депутатів змістилися зі справді соціалістичної платформи (— 25 балів) на впевнено праві позиції (19 балів). Ті, хто клеймив мафіозні клани за розкрадання державної власності (особливо це стосувалося «Криворіжсталі»), самі раптом стали рішучими приватизаторами. Особливо привабливими для БЮТ виявилися питання приватизації майна Федерації профспілок та акціонерної діяльності на ринку землі. А ось питання про мораторії на демонтаж і розукомплектацію цукрових заводів були залишені без уваги. Куди ж поділася соціально орієнтована риторика й послідовність у боротьбі з олігархією? А захист соціальних інтересів населення, який був і залишається улюбленим «коником» для всіх партій? Осідланий фракцією БЮТ у період помаранчевої революції, це й «коник» чомусь виніс своїх вершників із лівої позиції ( 32бали) на правоцентристську (7 балів). Більшу частину фракції БЮТ у цей період не зацікавили питання працевлаштування молоді й підвищення рівня зайнятості сільського населення (незважаючи на те, що саме ці соціальні групи активніше за всіх голосували за БЮТ), соціального статусу ветеранів війни й гарантії їхнього соціального захисту. Перемога в боротьбі за владу зіграла з Юлією Володимирівною злий жарт. «Ефект переможця» ненадовго подарував відчуття необмеженого щастя і вседозволеності. І ця коротка мить дозволила побачити істинне обличчя багатьох майстрів політичного акторського мистецтва. Виборець, наївно жадаючи бачити «личко Гюльчатай», не підозрює, що з-під паранджі інформаційної завіси може абсолютно несподівано виглянути такий собі запеклий Абдулла.

«Ефект переможця» подарував не тільки ейфорію, але й істотно підвищив ліквідність бренду БЮТ на політичному ринку. Ні для кого не буде секретом, що будь-яка партія є товаром, вартість якого визначається її можливостями зайняти позиції у владі. Тільки на нашому політичному ринку купують її зовсім не виборці (це в них ілюзія така на виставці під вивіскою «Вибори»), а серйозні окремі особи, яким ця влада потрібна. Що, власне, і сталося з БЮТ. Його почали купувати, причому дуже активно. Так і утворився прошарок «олігархічного жирку» на тілі колись протестного (і практично лівого) Блоку Ю. Тимошенко. А «жирок» зовсім не допомагає маневрам та іншим різким рухам тіла. Ось так і йдуть із життя революціонери сучасності. З їхнього попелу народжуються практичні бізнесмени або «безжирні» (але від цього не менш практичні) чиновники.

Але потрібно віддати належне Юлії Володимирівні — вона завжди була надзвичайно винахідливою й мобільною. Втрата в гарячому вересні 2005 р. прем’єрської посади та інших переваг «партії влади» повернули фракцію БЮТ у лоно лівоцентристської позиції щодо соціальних голосувань (— 5 балів). Ось уже справді — не було щастя, та нещастя помогло. Причому опозиційне нещастя обрушилося на Юлію Володимирівну та її соратників, лави яких поповнилися «гвардійцями»-олігархами, на довгі два роки. Це нам, смертним, такий період може здатися незначним. А для богів бізнесу і їхніх парламентських херувимів два роки без його інтегрування у владні структури й угамування апетитів із животворящих бюджетних потоків — це подібне смерті. Ось і довелося новим «рицарям справедливості» (хоч «олігархи за справедливість» звучить так само сильно, як «рок проти наркотиків» або «Бен Ладен проти тероризму») грати за новими правилами після виборів 2006 р. Вийшов варіант, цілком очікуваний для сучасного політичного Олімпу. Високі «лівацькі» показники соціальних голосувань (— 46 балів) мирно вживалися з правою позицією БЮТ щодо економічних питань (21 бал). Ну що поробиш — адже серцю не накажеш. А серце Юлії Володимирівни, судячи за результатами голосувань, останнім часом посилює своє калатання під час входження в її фракцію серйозних ділових людей, багато хто з яких до 2004 року були її противниками.

ДОВІДКА

Стаття написана на основі результатів трьох досліджень прийняття рішень у Верховній Раді України: 1) 2002 — 2004 рр.; 2) 2005 р.; 3) 2006 — 2007 рр. Перші два були проведені під керівництвом професора Кембріджського університету Девіда Лейна і за сприяння Leverhulme Trust. Третє — за сприяння Українського центру вивчення проблем громадянського суспільства та його директора Віталія Кулика.

Методика дослідження

Методика дослідження детально описана в науковій статті в журналі «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». — 2007. — №4. У цьому дослідженні були розглянуті процеси й результати прийняття рішень з економічних і соціальних питань.

До переліку тем увійшли:
приватизація;
земельні відносини;
банківська справа;
житлово-комунальне господарство;
приведення економіки до норм і вимог СОТ;
оподаткування;
державне регулювання окремих галузей економіки;
експорт і імпорт;
освіта;
безробіття;
соціальне страхування й захист;
зарплати та пенсії.

Кодувалася позиція кожного депутата з кожного голосування, внаслідок чого були виведені сумарні індекси фракцій за 100-балльною шкалою. Ліва позиція кодувалася «-1»; права — «1»; випадки відсутності, утримання або одиничної відмови від голосування кодувалися як «0». Тобто, чим більше індекс має мінусовий показник, тим більше депутат або фракція має ліву позицію, і навпаки. У тексті для зручності прочитання приведені індекси, округлені до цілого числа. Більш точні результати дивіться в таблицях і графіках.

НА «ЛІВИЙ, ПРАВИЙ» РАХУВАТИ!

Хто такі ліві й праві в політичному спектрі?

Ліві орієнтовані на відстоювання інтересів робочого класу, на курс націоналізації промисловості, нетерпимі до ієрархічної структури суспільства й націоналістичної спрямованості політики.

До правих відносили тих, хто був опозиційний до лівої ідеології (комунізму, соціалізму й соціал-демократії). Ідеології правих політичних партій вміщали в себе елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, а надто правих партій — расизму та фашизму.

Ліві — прихильники соціальної рівності, праві — її противники. Розподіл людей на лівих і правих, як зазначав К. Дойч, залежить від співвідношення прибутку та освіти: люди, в яких освіта значно вища, ніж прибуток, відрізняються лівістю поглядів; ті ж громадяни, прибуток яких набагато перевищує рівень освіти, зазвичай займають праві позиції.