Патріарх ФIЛАРЕТ: «...Неможливо їсти свій хліб у оточенні голодних»

— Для початку хотілось би знати, яким чином Ваша Святість визначає ознаки духовності в суспільстві.

— Існують різні підходи для визначення духовності. Дехто вважає, що суспільство може бути духовним і без віри в Бога, а просто на засадах культурних та етичних цінностей. Церква думає інакше. Жодна філософія чи мистецтво не можуть відповісти на вічне питання — у чому сенс людського життя? Який сенс у смерті, у людських стражданнях? «Культуральна» духовність не дає ні втіхи, ні надії, залишає людину сам на сам у цьому, іноді такому страшному, світі. Тільки духовність, що базується на вірі в Бога, надає змісту всьому в нашому житті, навіть стражданням. Адже вони можуть бути або випробуванням віри, або покаранням за гріхи.

Нещодавно я був на панахиді по трагічно загиблому Вадиму Гетьману. Зібралося багато його друзів, серед яких були віруючі й невіруючі. Для невіруючих смерть Вадима Гетьмана була тільки жахом, катастрофою, символом хаосу в цьому світі, від якого не можна ні врятуватися, ні захиститися. А віруючі завжди мають надію й навіть упевненість у майбутньому — як на землі, так і після смерті. Віра в те, що будь-яке зло кінець кінцем буде покаране Богом, а добро винагороджене — основа людської моралі, а значить і духовності. Як страждання, так і добрі справи мають невмирущу ціну, збагачують безсмертну душу, записуються, так би мовити, в актив людині.

— Чи стан духовності суспільства змінюється в часі? Якщо так, то в які епохи історії, на Вашу думку, суспільне життя України відзначалося особливою духовністю?

— Я відзначив би перші віки християнства в Київській Русі. Прийняття християнства стало могутнім поштовхом до становлення нової духовності — духовності Нового Завіту. «Руська правда» Ярослава віддзеркалює стан тодішнього суспільства і говорить про такі вічні речі, як гріх, права жінки, про стабільність сім’ї, заснованої на законах любові.

Ще відзначив би стиль життя українського села, скажімо, в ХІХ столітті. Жили тоді досить благочестиво. Люди знали одне одного, допомагали одне одному, зводили громадою хати. Тяжко працювали, але свято шанували неділю, всі християнські свята. Вміли й веселитися — скільки пісень тоді було створено! Проблеми «батьків і дітей» не існувало, а старі люди завжди користувалися повагою. Такого неподобства, щоб лаяти бабу чи діда, або піднімати голос на батьків, і нечувано. Селяни боялися Бога, вірили, що він бачить кожен наш крок і знає кожну думку. Тому злочини, навіть приховані, були рідкістю. Та й людський осуд був суттєвим стримуючим фактором.

— Як Ви вважаєте, чи можна бути порядною, чесною людиною, не вірячи в Бога? Зустрічали Ви таких людей? І навпаки, чи приналежність до духовенства, щира віра в Бога завжди є запорукою дійсно доброчесного життя?

— На перше запитання відповідь «так», на друге — «ні». Я добре знав і знаю тепер багатьох невіруючих, але дуже пристойних людей. Особливо багато таких людей було за недавніх атеїстичних часів. Деякі з них навіть обіймали високі посади. Я був знайомий із можновладцями, які, хоча були переконаними атеїстами, намагалися зменшувати насилля над церквою або пом’якшувати розмах антинаціоналістичних кампаній в Україні. В цьому немає нічого дивного, адже людина створена за образом і подобою Бога, тому її вчинками, навіть несвідомо для неї, керує голос Бога — совість.

Щодо віруючих, але недобрих людей, то на жаль, таких також немало. Зовнішні ознаки говорять про приналежність до церкви, а життя свідчить про зовсім інше. За прикладами недалеко ходити. Так, у протистоянні Київського й Московського патріархатів ієрархи УПЦ МП відкидають всі наші «мирні пропозиції», не приймають простягненої руки. Це суперечить як духу, так і букві вчення Христа, його заповідям.

— Нині в нашому суспільстві можна почути багато розмов про те, що в наш скрутний час недоречно, а може, навіть злочинно вкладати великі кошти в будівництво та реставрацію церков. Справді, чи не є це бенкетом під час чуми? Чи можна говорити великі слова «Не хлібом єдиним» тим людям, у яких хліба немає?

— Я категорично не згоден із подібними запереченнями. До Бога найчастіше звертається саме несита людина, люди в біді. Яскравим прикладом протилежного може служити Захід, де матеріальна забезпеченість так і не привела до високої духовності.

— То чи повинні ми, Ваша Святосте, аби похвалятися особливою духовністю, навіки залишатись у злиднях?

— Впевнений, що нормальним життя стане тільки в умовах, коли духовні цінності стоятимуть на першому плані. Тоді люди, через благодатну духовність, будуть дбати не тільки про себе, а й про інших. Бо для справді віруючої людини неможливо їсти свій хліб у оточенні голодних. І вона намагається допомагати, робить зусилля, щоб змінити стан речей. Пам’ятаю, яке враження на мене, тоді ще хлопчика, справило перше читання житія Святого Миколи. Особливо те, як він таємно допомагав бідним і стражденним людям. Я тоді жив із батьками в окупованому німцями донбаському селі, у якому багато людей потерпало від нестачі харчів, навіть хліба. Тому я вночі крадькома брав клуночок зерна у батьківській коморі і кидав його через паркан у двір сусідів, яким було тяжче, ніж нам. Засинав щасливим.

Сьогодні багато людей страждає, бо держава неспроможна дати їм належне. Шахтарі, вчителі, вчені. Але ж у країні є достатньо багатих людей і ще більше грошей на закордонних рахунках, щоб допомогти лиху. Дійсно духовні люди вкладали б ці гроші у вітчизняні підприємства, сприяли б реанімації економіки — хоча б заради того, щоб ближні жили нормально.

Ще хотів би відзначити, що відродження християнської церкви приносить свої плоди. Буває, що в скриньку Володимирського собору «На ремонт храму» кидають сотні й навіть тисячі доларів. Зверніть увагу — повністю анонімний благодійницький акт. Є також люди, які підходять після богослужіння й питають поради — кому надати допомогу, яка людина чи сім’я перебуває в найбільшій скруті. Таких людей сьогодні небагато, але вони є. І поступово стає більше — людей із оновленою в храмі душею. Тепер багато хто, у тому числі й дуже відомі в країні люди, приймають також анонімно хрещення, бо не хочуть, щоб це було на показ, за модою чи кон’юнктурою. Я ціную такі почуття і вбачаю в цьому гарний знак — суспільство таки видужує.

А храми хочуть будувати самі люди — подивіться, скільки їх зведено в селах, за бажанням та на кошти парафіян. Їх ніхто не примушує, просто кожен знає, що в селі має бути Святе місце.

— І останнє запитання, дещо іншого плану. Маємо всі підстави вважати, що до 2000-ліття Різдва Христового Святоуспенський собор Києво-Печерської лаври буде піднято з руїн. Очевидно також, що міська влада налаштована передати його Київському патріархату. Чи не думаєте, Ваша Святосте, що це може спровокувати серйозний конфлікт із УПЦ МП?

— Я оптиміст і, попри все, вірю, що Божим промислом, ще до 2000 року, може статися об’єднання всіх православних церков у одну. Неможливо? Не вірогідно? Так. Але хто б міг подумати в тридцяті роки, коли Михайлівський собор було підірвано вибухівкою, що прийде час його відновлення? Ще більш разючим прикладом є історичний розпад Радянського Союзу та благодатне безкровне утворення незалежної України. Ніякі довгострокові прогнози не передбачали цих подій, для них нібито не було найменших підстав. Так що будемо молитися й надіятися.