Патріотичних проявів над Дніпром якраз і не вистачає

Резолюція Європарламенту щодо ситуації в Україні, проголошена 13 грудня, уже традиційно стала предметом жвавих дискусій в експертному й журналістському середовищах. Як перші, так і другі звертали увагу на обнадійливі записи щодо можливості підписання Угоди про асоціацію наступного року. Однак варто зупинитися й на поправці запропонованій болгарським соціалістом Крістіаном Вігеніном, у якій висловлено занепокоєння «зростанням націоналістичних настроїв в Україні, що вилилося в підтримку партії ВО «Свобода» (ВОС)».

Перш ніж оцінювати зазначене вище, варто нагадати, чим є резолюції ЄП. Активність, із якою майже щоразу їх обговорюють в Україні, доводить: далеко не всі знають, що резолюції мають лише рекомендаційний характер. Наприклад, уже в березні 2001 року ЄП рекомендував іншим органам ЄС надати перспективу членства в цій організації. Потім ще кілька разів повторював схожий заклик. Як відомо, нічого такого не сталося. Незважаючи на це, не варто недооцінювати їхнього значення. Резолюції ЄП можна вважати відображенням настроїв еліт у ЄС, але головне — вони надсилають зовнішньому світу сигнал щодо позиції з того чи того питання.

Не можна не погодитися, що ВОС дала багато приводів сприймати її неоднозначно. Неозброєним оком видно її націоналістичний і популістський характер. Разом із тим великі сумніви чи поодинокі приклади ксенофобських або ж антисемітських дій можуть давати право оцінювати її так, як це було зроблено в резолюції. Навряд чи націоналізм «Свободи» відрізняється від націоналізму відоміших і потужніших у Західній Європі партій, як, наприклад, польської «Право і справедливість». Або якщо припустити, що в Україні зростають націоналістичні настрої, як тоді оцінювати події дня незалежності Польщі, який уже другий рік поспіль перетворюється в масові заворушення? Які висновки щодо тенденцій у польському суспільстві можна зробити, дивлячись на безлад безпосередньо перед футбольним матчем збірних Польщі та Росії під час Євро-2012? Або чи вчинок Брейвіка означає, що перед Норвегією постала «націоналістична загроза»? Очевидно, що ні.

Аналітики, експерти, журналісти, добре обізнані в українських реаліях і ті, які щиро вболівають за утвердження України як незалежної держави та за її інтеграцію з об’єднаною Європою, підкреслюють, що патріотичних проявів і постав над Дніпром якраз і не вистачає. Варто нагадати, що у ВРУ є фракція КПУ, яка недавно ставила і захищала пам’ятник Сталінові. Один з її лідерів (перший заступник голови парламенту) не захотів зректися слів свого партійного колеги, який публічно глорифікував репресивний апарат НКВД. Інтереси українського суспільства у ВРУ репрезентує політик-бізнесмен, який відкрито визнає пріоритет президента Росії над главою Української держави. Чому за таких обставин європарламентарів турбує акцентування «Свободи» на націоналістичних гаслах? Якщо спробувати перенести лозунги ВОС на французьку, німецьку чи польську політичну сцену, вони справді виглядатимуть недоречно, навіть смішно. Але це тому, що порядок денний України кардинально відрізняється від порядку денного країн-членів ЄС.

У жодному разі не збираюся бути адвокатом ВОС — список її недоліків чималий. Починаючи від невиважених заяв і закінчуючи тим, що офіційна підтримка «Свободою» курсу на євроінтеграцію навряд чи принесе результати у вигляді реформ, пов’язаних із цим курсом: неозброєним оком видно, що партія Тягнибока професійно не підготовлена до їхнього проведення. Зрештою, усе сказане вище насправді має другорядне значення. Також найважливішим не варто вважати некоректність, із якою ЄП вказує опозиції, із ким співпрацювати, а з ким — ні, чи те, що, за даними соціологів, суттєва частина виборців «Свободи» далека від націоналізму. Головним є те, що згадані слова резолюції не враховують ширшого контексту ситуації в Україні.

Якщо європарламентарі досі думають, що в Україні ближчим часом можливі реформи і ривок у бік ЄС, вони глибоко помиляються. Принаймні до 2015 року Україна стоятиме перед вибором: зберігати теперішній імітаційний, але все ж таки європейський курс чи починати інтеграцію з Митним союзом Білорусі, Казахстану та Росії? Іншими словами, Україна й надалі боляче вчитиметься демократії чи авторитарні тенденції набиратимуть обертів? Якщо взяти до уваги ці процеси, оцінка «Свободи» набуде дещо інших кольорів.

Варто нагадати, що під час засідання ЄП виникла ідея аналогічного засудження КПУ, але вона не здобула потрібної кількості голосів. І це на тлі минулотижневої заяви КПУ про ініціювання процедури референдуму щодо вступу України в МС і ЄС. Як за таких обставин розуміти сигнал від ЄП тій немаленькій частині українського суспільства, яка вагається зі своїм баченням зовнішньої політики України? Необхідно підкреслити, що це сам Київ повинен визначитися зі своїм вибором. Але якщо Брюссель реально дивиться на українську ситуацію і справді зацікавлений у поглибленні відносин з Україною, ЄП не повинен підтримувати ініціатив політиків, які не дуже добре орієнтуються в цій проблемі (зважаючи на офіційну інформацію про Вігеніна, українська тематика ніколи не була для нього пріоритетною). І не може дозволяти собі навіть таких на перший погляд несуттєвих помилок.

На цьому тлі цікаво виглядають кроки Польщі. Показовий у цьому контексті приклад члена комітету ЄП із зовнішніх питань — Павла Залевського. З одного боку, Залевський, імовірно, усвідомлюючи згадані вище ризики, відповідально утримався від підтримки поправки болгарського колеги. Але з другого, публічно висловив те ж занепокоєння «націоналістичними та ксенофобськими настроями в Західній Україні, часткову відповідальність за які несе ВОС». Згадка про Бандеру й Волинь не залишає сумнівів, що польський євродепутат зробив це з розрахунку на вітчизняного споживача в очікуванні на дискусію щодо річниці трагічних подій 1943 року. На жаль, 2013-й має шанс запам’ятатися в польсько-українських взаєминах як рік історичних перепалок. Такі тенденції тільки збільшуватимуть імовірність поразки спільного пріоритету наступного року, яким повинно бути підписання Угоди про асоціацію. Залишається сподіватися, що вистачить відповідальності не піддатися спокусі й не піти найпростішим, але точно неправильним шляхом.