Перечитуючи Чаадаєва

Після вищенаведених слів одного зі стовпів імперії, який намагався порятувати конаюче російське самодержавство, а він, до речі, посідає друге місце в рейтингу «Имя России», наведемо світовий взірець епістолярного тележанру початку ХХІ століття — маю на увазі звернення президента Росії Дмитра Медведєва до Віктора Ющенка, в якому з патетичним пафосом стверджується: «Для России украинцы испокон веков были и остаются не просто соседями, а братским народом, к которому мы всегда будем питать самые добрые чувства, с которым нас роднит общая история, культура и религия, объединяют тесное экономическое сотрудничество, прочные родственные, человеческие связи».

Прочитавши це, так і хочеться відповісти президенту відомим висловом з твору О. Грибоєдова: «Свежо предание, да верится с трудом!». Але і цього зробити не можу! Скажу відверто і прямо: «Не вірю!».

Не вірю, що для Росії Петра І, Катерини ІІ, Миколи І, Олександра ІІ, Йосипа Сталіна українці були братнім народом! Для офіційної Росії, для її правлячої верхівки українці ніколи не були братнім народом. Для таких росіян, як Карл Брюллов, Олексій Венеціанов, які визволяли Тараса Шевченка із кріпосницького ярма, — так, українці дійсно були братнім народом! Для російського письменника Івана Буніна, який з тонким ліризмом писав про Україну, — українці були братнім народом! Для мільйонів росіян, які віддали своє життя в боях за визволення України від коричневої чуми в роки Великої Вітчизняної війни, — українці були братнім народом! Для росіян — ліквідаторів Чорнобильської трагедії — українці були братнім народом!

Але повірити в те, що для нинішнього керівництва Росії українці є братнім народом, — вибачте, але це велика... неправда, бо події останніх років — і навколо Тузли, і в газовому питанні, яке доведено Росією до абсурду (маю на увазі істеричну газову блокаду нас і Європи на початку 2008 року), і «цінні» вказівки російського керівництва, яким чином висвітлювати нам нашу історію і кого з українських історичних діячів героїзувати, а кого піддавати анафемі, та низка інших «дружніх» дій братньої країни — не дають підстав вірити в щирість цих слів.

Можливо, президенту Медведєву можна було б повірити, якби він приїхав до Києва 22 листопада 2008-го, щоб вшанувати пам’ять жертв сталінського геноциду, а якщо і не приїхав, то видав би указ про вшанування пам’яті жертв Голодомору серед російського населення, адже кількість цих жертв у самій Російській Федерації визначається семизначними цифрами. Судячи з його позиції — він цього ніколи не зробить...

Від того осіннього вечора, коли українці запалили свічки в пам’ять про мільйони зморених голодом співвітчизників, минуло дев’ять місяців. Саме такий термін потрібний, щоб в лоні матері сформувалося і з’явилося на світ немовля. І це символічно, бо літнього вечора 23 серпня, народи Європейського Союзу вперше запалили на вікнах своїх осель поминальні свічки в пам’ять про жертви людиноненависницьких нацистського і сталінського режимів.

На підвіконні моєї кімнати знову пломеніє свічка. Тихий літній вечір. Вікно розчинене навстіж. У шибках віддзеркалюється свічка, і здається, що їх — п’ять. Виходжу на терасу. Лагідний серпневий вечір поволі оповиває землю. На західному небокраї, за річкою — видніється тонесенький серп молодика. На південному сході засяяла яскрава зірка, яка першою з’являється на вечірньому небі. Темніє. На небосхилі все більше і більше висівається зірок. Молодик зник за виднокраєм. Нарешті, з північного до південного небосхилу пролягла зоряна дорога Чумацького Шляху.

Настала ніч. У світлі свічки, на тлі темного листя, видніються світлі цятки — це плоди ранету Симиренко. Айва, непомітна серед інших дерев. Її плодам визрівати ще до глибокої осені. Від Яблучного Спаса до Покрови триває моя найулюбленіша пора, яку називаю Святом антонівських яблук. Щороку о цій порі перечитую оповідання Івана Буніна «Антоновские яблоки».

Тисячоголосий хор цвіркунів співає в саду свою чарівну мелодію, і здається, що нею наповнений весь Всесвіт. І таке враження, що ти розчинився і пливеш в океані цієї однотонної, але воістину космічної музики. Саме цієї пори року, коли найкрасивіше нічне небо, а душа поєднується з гармонією Всесвіту, розумієш суєтність людського життя, відчуваєш швидкоплинність часу і сутність буття...

Вдивляючись у глибини космічної безодні, де проліг Чумацький Шлях, пригадуються бунінські слова: «А черное небо чертят огнистыми полосками падающие звезды. Долго глядишь в его темно-синюю глубину, переполненную созвездиями, пока не поплывет земля под ногами. Тогда встрепенешься и, пряча руки в рукава, быстро побежишь по аллее сада к дому... Как холодно, росисто, и как хорошо жить на свете!»

Як добре жити на світі! Хіба можна заперечити цій простій, а насправді святій істині. Та були й такі, що заперечували... Творці тисячолітнього рейху і комуністичного «третього Риму» не поділяли цих поглядів на життя, а холоднокровно, не обтяжуючи себе моральними сентиментами, мільйонами знищували людей, яким:А жить так, Господи, хотілось!
Хотілось любити,
Хоч годочок, хоч часочок
На світ подивитись.

Переконаний, що цього вечора, коли європейці запалили свічки в пам’ять про жертви нацистського і сталінського режимів, свічки скорботи горітимуть в оселях небагатьох росіян, але впевнений — вони пломенітимуть у Юрія Афанасьєва та інших представників демократично мислячої Росії.

А чи зажевріють поминальні вогники у президента і прем’єр-міністра Російської Федерації, у членів «Комісії при президентові у протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» та патріарха Російської православної церкви — це під великим питанням...«Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В Россию можно только верить.»

Цей чотиривірш Федора Тютчева є блискучою характеристикою і Російської держави, і ментальності росіян, і їхньої ірраціональної поведінки та історичного поступу. Саме ці рядки освятили міф про романтичну і непідвладну раціональному поясненню «загадковість російської душі» і про загадкового «російського сфінкса».

За три десятиліття до написання цих рядків «таїну» російської душі зрозумів молодий чоловік, який приїхав у Росію, а точніше, у її столицю — Санкт-Петербург, якому судилося вивести російську літературу на верстовий шлях, по якому вона йде і понині. Саме йому, не росіянину, а представнику гнобленої нації, вдалося спочатку на рівні півсвідомості, а згодом і розумом, усвідомити сутність Росії. І це усвідомлення — стало у подальшому драмою його життя і передчасної смерті.

Микола Гоголь, саме він, син «презираемого» Катериною ІІ народу, стане носієм українського впливу на російську культуру в ХІХ столітті і продовжувачем української культурної експансії, яка розпочалася на «третій Рим» у сімнадцятому столітті і тривала все вісімнадцяте. І ніяке обвинувачення у гріхах проти російської літератури: в «отступлении от устава вкуса и законов изящного», в «ошибках против правописания» — обвинувачення з боку М.Полєвого та багатьох інших недоброзичливців — не могли зупинити подальшої тріумфальної ходи творчості Гоголя, що переступила кордони імперії та стала явищем вселенського масштабу.

Про таємницю російської душі, яка є сутністю Росії, М.Гоголь пише у «Выбранных местах из переписки с друзьями»: «Мертвые души» не потому так испугали Россию и произвели такой шум внутри ее, чтобы они раскрыли какие-нибудь ее раны или внутренние болезни, и не потому, также, чтобы представили потрясающие картины торжествующего зла и страждущей невинности. Ничуть не бывало... Мне бы скорей простили, если бы я выставил картинных извергов; но пошлости не простили мне. Русского человека испугала его ничтожность более, чем все его пороки и недостатки... Когда я начал читать Пушкину первые главы из «Мертвых душ»... он начал становиться все сумрачней и сумрачней, и наконец, сделался совершенно мрачен. Когда же чтение кончилось, он произнес голосом тоски: «Боже, как грустна наша Россия!»... С этих пор я уже стал думать только о том, как бы смягчить то тягостное впечатление, которое могли произвести «Мертвые души».

«Пошлость» і «ничтожность» — саме ці слова, за визначенням Миколи Гоголя, є ключем до розгадки так званої таємниці «загадкової російської душі» і самої суті її багатовікової історії.

Аморальність влади до своїх підданих, до зовнішнього світу, аморальність підданих до самих себе, своїх ближніх і самої влади, а також до пам’яті тих, кого знищувала аморальна злочинна влада впродовж усього часу свого панування, є тим порочним колом, яке Росія не може розірвати впродовж століть. Правомірно виникає питання: а чи хоче вона це зробити?...

Спостерігаючи за перебігом подій у сьогоднішній Росії, можна із впевненістю сказати, що цього не хочуть а ні верхи, а ні низи. Правда, є окремі поодинокі представники російського етносу з демократично орієнтованою свідомістю, які б хотіли розірвати це коло, але це їм не під силу, бо цього не хочуть самі росіяни.

Про правоту Гоголя, щодо аморальності російської влади красномовно говорить і той факт, що після смерті письменника петербурзька цензура заборонила Івану Тургенєву друкувати навіть некролог, а коли той опублікував його у «Московских ведомостях», то його арештували і вислали із столиці.

Усі спроби Гоголя змалювати у другому томі «Мертвих душ» ідеальний образ Росії завершилися повним крахом, бо створити те, чого не існує у природі, — не під силу навіть геніальному письменнику. До честі Миколи Васильовича, він вчинив високоморально, спаливши другий том «Мертвих душ».

Єдине, на що спромігся письменник у намаганнях показати іншу Росію, — це широковідомий ліричний фінал у першому томі про «птицю-тройку», яка летить невідомо куди, наводячи жах на народи і держави, які, скоса поглядаючи, уступають і дають їй дорогу. Але в цих незнаних світом конях, що, напружуючи мідні груди, летять у повітрі, вбачається інший образ — образ Змія Горинича, який є теж трійкою, схожою на птицю, адже він має крила, пазурі та вогнедихаючі голови, які й пояснюють, що означає той жахом проймаючий рух і чому димом димиться під ним дорога. Саме міфічний образ Змія Горинича, запряженого в цей, за словами письменника, нехитрий дорожній снаряд, пояснює трагічну історію самої Росії та народів, що пов’язані з нею своєю долею. Жертвою цього монстра став і сам Микола Васильович, і мільйони його співвітчизників за часи нашої спільної з Росією історії.

Російські «Змії Гориничі» за століття свого панування, за словами нашого національного поета Тараса Шевченка: Добра чимало
Вони творили на землі,
Ріками сльози проливали,
А кров морями...

Охоплюючи подумки весь період нашої спільної з Росією історії, знаючи про ті жахливі трагедії, що творилися з вини російських самодержців династії Романових та «ефективного менеджера» товариша Сталіна, які нищили і підвладний їм російський народ, і інородців, якими були українці, не можеш усвідомити і дати раціональне пояснення, чому цей, як він себе величає, великий народ такий зашорений, що й сьогодні продовжує обожнювати своїх тиранів, а з особливим раболєпієм поклоняється Сталіну?

Часткову відповідь на цей «феномен» російської ментальності можна знайти у Петра Яковича Чаадаєва: «...все в России носит на себе печать рабства — нравы, стремления, образование и вплоть до самой свободы — поскольку о ней может идти речь в этой стране». Але первооснова пояснення цього «феномену» знаходиться не в соціальній площині російського суспільства, а глибше, ймовірно, на рівні генетичному.

«...Пора бросить ясный взгляд на наше прошлое, и не за тем, чтобы извлечь из него старое, старые истлевшие реликвии, старые идеи, поглощенные временем, старые антипатии, с которыми давно покончил здравый смысл наших государей и самого народа, но для того, чтобы узнать, как мы должны относиться к нашему прошлому». Цей заклик Петра Чаадаєва, на жаль, скоро майже два століття залишається для російського суспільства голосом волаючого у пустелі. А чи потрібно це країні, де «правят бал» сучасні політичні «Хлестакови» і «Чичикови», які намагаються продовжити політику своїх попередників, що жахали світ, а народ, як не дивно, пишався цим.

Серед низки чинників, які були визначальними у формуванні ментальності росіян і у їхньому історичному поступі, на думку того ж Петра Чаадаєва, є особливий чинник, про який він так переконливо говорить: «Есть один факт, который властно господствует над нашим историческим движением, который красной нитью проходит через всю нашу историю, который содержит в себе, так сказать, всю философию, который проявляется во все эпохи нашей общественной жизни и определяет их характер, который является в одно и то же время и существенным элементом нашего политического величия, и истинной причиной нашего умственного бессилия: это — факт географический».

Так, Петро Якович, безперечно, має рацію, говорячи про цей чинник. Саме він був домінуючим у минулому, і у наш час продовжує визначати підвалини, як життя самого російського етносу, так і його зовнішньополітичну стратегію. Щодо «умственного бессилия», яке спричиняє географічний чинник, то це є аксіомою, бо що можуть заперечить росіяни, якщо вони впродовж всієї своєї історії, використовуючи гуманітарні, наукові, технічні надбання європейської цивілізації, так і не спромоглися дати хоч якусь собі раду. Наприклад, маючи величезні площі сільгоспугідь, — не здатні забезпечити себе продуктами харчування. Саме географічний чинник, у прямому розумінні цього слова, годує росіян. Якби Росія не мала цього географічного чинника, якими є колоніальні території, — починаючи від Казані і до Тихоокеанського узбережжя, а завдяки цим землям приростають багатства російських олігархів та «власть предержащих», та і деякі крихти дістаються великому російському народу, — то цей би народ, народ небезталанний, думав, як жити, і достойно жити, за рахунок лише «исконно русских территорий», які нині перебувають у занепаді.

Географічний чинник — він і благо, і зло для Росії. Скільки людських жертв приніс російський народ за століття завойовницьких війн, що вели його самодержці? Весь світ ладні були захопити. Про це мріяли і імператори, і «ефективні менеджери», та захопивши лише 1/6 частину світу, і ту не змогли втримати. Територіальні загарбання Петра І, Катерини ІІ, Миколи І та трьох Олександрів зникли, як мильна бульбашка, а залишилося лише те, що завойовувалось лише малою кров’ю (Казань, Астрахань, Сибірське ханство) та зусиллями землепрохідців, які за століття дійшли до великого океану.

Географічний чинник російської історії і сьогодні залишається домінуючим і у суспільній свідомості, і у зовнішній політиці російського уряду. Кавказькі війни тривають, недружелюбна політика проводиться по відношенню до України і деяких країн Прибалтики. Географічний чинник продовжує в Росії свою руйнівну дію...

Саме про один із географічних чинників, і про шляхи вирішення цього питання думав в останні хвилини свого життя один із тих, хто намагався всіма силами і всіма доступними засобами врятувати монархію від неминучого краху. Волею долі цьому стовпу російського самодержавства судилося закінчити свій життєвий шлях і знайти свій останній прихисток в країні, яку він не любив, не визнавав і намагався зробити все, щоб народ цієї країни ніколи не здобув незалежність.

Це був Столипін. За свідченням його сина, останніми словами, які той вимовив, були: «Сейчас главный неразрешимый вопрос — это Финляндия». Так, фінська проблема справді стояла у довжелезному списку проблем імперії, але вона була не головною. Фінське питання через шість років після смерті Столипіна вирішить революція, фінський парламент, який 6 грудня 1917 року прийняв декларацію про незалежність, і радянський уряд на чолі з Леніним, якому не було іншої альтернативи, як визнати це.

Правда, «ефективний менеджер» і вірний учень і соратник Володимира Ілліча під час другої світової війни намагався вирішити фінське питання по-своєму, але він не зміг це зробити. Тож у повоєнні роки, як знаємо, відносини між Радянським Союзом і Фінляндією набули цивілізованого характеру, і «фінського» питання не існує і для нинішньої Росії. І президент Російської Федерації не звертається з телезвинуваченнями до свого фінського колеги. А от українське питання, як бачимо, кісткою стоїть поперек горла росіянам і до сьогодні.

Ймовірно, і це питання не стояло, якщо б Ленін вчинив з Україною так, як із Фінляндією, а не посилав головорізів Муравйова нищити Українську Народну Республіку.

Помилявся Столипін у тому, що головним невирішеним питанням для імперії була Фінляндія. Росіянам потрібно нарешті усвідомити, що з часів Переяславської ради для них було, є і, на жаль, поки що залишається головним — українське питання.

А щоб це питання закрити, то є наочний приклад — Фінляндія. З цією країною у Росії цивілізовані партнерські відносини і, здається, немає непорозумінь.

Мені шкода тебе, Росіє!

Мені шкода тебе, російський народе, що ти впродовж століть нашої спільної історії був слухняним знаряддям у руках твоїх правителів у гнобленні й нищенні нашого народу, що ти і у ХХІ столітті так і не усвідомив перевагу загальнолюдських цінностей над тим віковим приниженням, якого ти сам зазнавав і від своїх імператорів, і від вождів радянської епохи. Мені шкода тебе, що ти донині не позбавився хибної імперської ідеї месіанства і віддаєш шану не тим, хто справді уособлює собою славу Росії, а тим, хто був її ганьбою. Мені шкода тебе, російський народе, що ти, будучи верховним носієм найвищої влади, дозволяєш ошукувати себе своїм політичним «Хлєстаковим», які сіють розбрат між нашими народами.

Імперська політика, що проводилася відносно України твоїми зверхниками впродовж століть і має такі ж тенденції й сьогодні, є шляхом у нікуди.

Наш народ нищили і духовно, і фізично впродовж століть, а після здобуття Україною незалежності «яструби» Єльцина погрожували нам превентивним ядерним ударом, але ми вижили і існуємо. На думку вашого керівництва, ми як народ і наша держава — ніщо. Доля правди є в цих словах, але це не тільки провина нашого народу, а у великій мірі провина тобою обожнюваних зверхників і тебе самого, народе Росії.

Мені шкода, тебе, Росіє, що і твій народ, і твоя панівна верхівка, на жаль, не змогли усвідомити істину, яку висловив один із палких твоїх патріотів — Петро Чаадаєв: «Россия — целый особый мир, покорный воле, произволению, фантазии одного человека, — именуется ли он Петром или Иваном, не в том дело: во всех случаях одинаково это — олицетворение произвола. В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов. И потому, было бы полезно не только в интересах других народов, а в ее собственных интересах — заставить ее перейти на новые пути».

Вторований тобою «имперский большак» не веде до Храму! Чи підеш ти, Росіє, у ХХІ столітті новою дорогою? Питання залишається відкритим...