Передумови «українського дива»

Знаменитий американський філософ Френсіс Фукуяма у своїй книзі «Кінець історії і остання людина» згадує працю Платона «Держава», в якій наводиться розмова між філософом Сократом і двома молодими афінськими аристократами Глауконом і Адеймантосом. Молоді люди намагаються змалювати облаштування справедливого міста, яке, на їхню думку, в першу чергу має бути забезпечене класом сторожів або воїнів для захисту від зовнішнього ворога. Сократ цього не заперечує, але наголошує: головною властивістю, визначальною якістю цих воїнів має бути «тімос» — грецьке слово, яке перекладається як «одухотвореність» або «духовність».

Френсіс Фукуяма далеко не випадково згадав про цю таємничу особливість людської душі під назвою «тімос», бо для нього це важливий фактор, який суттєво впливає на процес засвоєння тим чи іншим суспільством ринково орієнтованої економіки.

Ми в Україні вирішальним чинником економічних реформ вважаємо традиційно політику, тоді як політика є необхідною, але не визначальною передумовою досягнення високих темпів зростання. Фукуяма стверджує: «Ірраціональні» форми тімоса — релігія, націоналізм, здатність ремесел і професій підтримувати стандарти роботи і гордість від праці, — все це продовжує позначатися на економічній поведінці багаточисельними спробами, які роблять свій внесок в багатство або злиденність країни.

Очевидною на сьогодні є істина, що міжнародні відносини формують не ідеології, які хоча й конкурують між собою, але не визначають температуру планетарного політичного клімату. Конкуренція в міжнародному житті перейшла на рівень культур, які в процесі індустріалізації суспільств і глобалізації залишаються чи не єдиним форпостом, який охороняє народ від асиміляційної корозії.

Сучасна наука детермінує процеси індустріалізації, стимулює виникнення інформаційного суспільства, а отже, неминуче активізує формування суспільства знань. Очевидно, що національна освітянська і наукова сфера має бути найважливішим адресатом довгострокових капіталовкладень. І це далеко не економічна проблема — це барометр морального самопочуття суспільства. Не випадково видатний реформатор прусської шкільної системи Вільгельм фон Гумбольдт стверджував, що вищі наукові заклади не лише верхівка освітньої системи, але й «вершина моральної культури нації».

Чому ж сучасне українське суспільство доволі скептично і без ентузіазму ставиться до науки? Чому для пересічної української людини проблема освіти не на першому плані? Як свідчать соціологічні дослідження, проведені Центром Разумкова з 18 по 24 квітня 2002 р., серед 33 проблем, які постали перед громадянами України, неспроможність родини дати дитині спеціальну або вищу освіту посідає 15-е місце (15,3%).

Про яку підтримку інноваційних проектів, особливо в науковій сфері, з боку українського суспільства можна говорити, коли частка населення, що перебуває за межею бідності, сягає 26%, а в сільській місцевості перевищує 31%. Уся біда в тому, що економічні проблеми, проблеми елементарного виживання для пересічного громадянина є сьогодні головними, бо найбільшою проблемою є низький рівень зарплат і пенсій, яку серед найважливіших вказали 73% дорослого населення України.

Тому на фоні низької заробітної плати, мізерних пенсій, високого безробіття, злочинності та ряду інших соціально-економічних проблем проблеми гуманітарного значення, передусім освіти, науки, культури сприймаються не так гостро.

Та й не вважається престижною професія вчителя, викладача вузу, вченого, працівника культури — людина освіти, науки, культури не належить до найбільш соціально захищеної і забезпеченої частини суспільства.

Ситуація тривожна, бо українська людина байдужіє до опанування нових ідей, нових технологій, а отже — до нових — передусім інформаційного, техногенного характеру — перспектив розвитку України. Понижується катастрофічно інтелектуальний і морально-духовний тонус суспільства, у сучасній політичній і державній номенклатурі нема, по суті, місця для аристократії духу.

Владарює сьогодні політична і фінансово бізнесова еліти, які, по суті, зрощені взаємовигідними зобов’язаннями та інтересами, тому в суспільній свідомості домінує переконання, що туди, у «верхи» потрапити майже неможливо. На запитання «Чи матимуть можливість ваші діти увійти до складу правлячої еліти України?» відповідь тривожна, бо 62,0% опитаних громадян відповіли «ні», і «тільки за певних умов» 21,4% вважають, що могли б туди прорватися. Скоріш за все, мають шанс улитися в ряди правлячої еліти лише 1,5%.

Ні для кого не є секретом, що основні рішення, які приймає правляча еліта, продукують фінансово-промислові групи. Опитані Центром ім. О.Разумкова експерти вважають, що саме олігархи впливають на прийняття владою рішень — 80,7%, а це є серйозним сигналом, який свідчить про дискредитацію в суспільстві правлячої еліти. Їй довіряє лише 6% населення, а 53% повністю не довіряє.

На формування суспільних настроїв і переконань не працюють моральні авторитети — їх не викликають на діалог із суспільством. Погляньмо на українське телебачення, яке українським, себто національним, назвати не можна, і ви легко переконаєтеся, що голосу моральних авторитетів нації, суспільства не чути, наукові проблеми там не розглядаються. В інтересах Української держави повсякчасно і аргументовано, вустами справжніх аристократів духу необхідно пояснювати і обґрунтовувати, що основою прогресу українського суспільства є консолідація українського суспільства, згуртування нації, інакше не забезпечити державотворчої єдності політичних сил, влади і народу, що в глобалізаційних процесах наш потенціал буде визначати рівень освіченості нації, її здатність реалізовувати і розвивати прогресивні технології. Необхідно гостро ставити питання про відповідальність системи освіти і науки, а ці сфери взаємозалежні, невіддільні, перед українським суспільством, і відповідальність суспільства й держави за динамічний розвиток цієї сфери.

І тут зринає необхідність наголосити на проблемі формування національної еліти — передусім інтелектуальної, духовної, яка має формувати певну атмосферу суспільного почування й переживання, яка заряджає суспільство енергією державного самоздійснення.

Духовний і моральний тонус нації, народу залежить від розуміння, від усвідомлення перспектив розвитку суспільства. Люди повинні мати надію і відчувати обнадійливі перспективи свого особистого життя і життя суспільства, держави. Їх повинна об’єднувати спільна ідея, національна ідея, віра в кращий день і надія на щасливе майбутнє своїх дітей. Здавалося б, нічого особливого. Усе так просто, але чомусь цього найважче досягти. А, передусім, тому, що ми не домоглися підтримки й активної участі суспільства в реалізації проекту довготривалого суспільного розвитку та модернізації, не зуміли досягти консенсусу між усіма політичними та громадськими силами задля успішного проведення реформ. Тому проблема соціальної консолідації, базованої на національних цінностях і пріоритетах, залишається актуальною. Чи треба зараз нагадувати, що «японське чудо» народилося внаслідок післявоєнної реформи освіти, яка була спрямована на виховання патріота, людини, яка любить свою країну, історію, родину, свій народ і може мобільно реагувати на засвоєння спочатку запозичених, а згодом власних сучасних технологій і методів управління.

Світ сьогодні говорить про японську, південнокорейську, чилійську, сінгапурську моделі управління суспільним розвитком саме тому, що ці країни свої стратегії виробляли на основі культурно-історичних традицій та національних базових цінностей.

Економічні проблеми не розв’язуються економістами, державний чиновник здебільшого не патріотичний, хоча відомо, що дух нації, який базується на національних цінностях і пріоритетах, здатний творити необхідну сприятливу атмосферу для здійснення економічних перетворень. Не випадково вчені Гарвардського університету дійшли висновку, що стрімкі успіхи Китаю слід шукати у конфуціанстві, що ті країни, які підключали для економічних реформ, мовлячи словами Фукуями, «ірраціональні» форми тімоса — культурно-релігійні чинники, досягали вражаючих успіхів.

У цьому плані значення має все: патріотичний чинник, стан освіти, її національний характер і національне виховання, безперервна мовна освіта державною мовою, суспільний статус учителя, ученого, розвиток культури і духовності та багато інших чинників, які передбачені в «національній доктрині розвитку освіти», затвердженій Указом Президента України № 347 від 17 квітня 2002 року.

Зрозуміло, реалізація національної доктрини освіти — справа не одного дня, не одного року, але це проблема, яку слід вважати ядром стратегії розвитку України. Йдеться про відтворення найголовнішого капіталу — людського потенціалу на новій основі. Тільки інтелектуально розвинене, інформаційно забезпечене, патріотично налаштоване, з почуттям національної гідності та гордості за свій народ, за свою історію, мову, культуру, духовність, здорове освічене суспільство здатне сприймати і підтримувати науку. Ми вже сьогодні повинні мобільно включитися в «глобальні мережі знань», активно продукувати, набувати, поширювати і ефективно використовувати знання.

Основу людських знань створює фундаментальна наука, і тому слід пам’ятати і владі, і суспільству: її розвиток слід забезпечувати винятково з державних коштів. Держава має дорого платити за те, щоб можна було гідно організувати та забезпечити свободу освіти і свободу наукових досліджень. На це розраховують і університети, і галузеві академії наук, і Національна академія наук, яка пам’ятає слова Вільгельма фон Гумбольдта: «...Академія — це спільнота, для якої принцип єдності — найважливіший. Її наукові інтереси стоять поза буденними інтересами держави».