«Перемога духу»

16 липня 1990 року Верховна Рада Української PCP прийняла документ щодо проголошення державного суверенітету України. У декларації було зроблено значний крок у напрямку проголошення незалежності України, хоча про остаточний суверенітет держави та вихід із СРСР в документі навіть не йшлося. Серед основних вимог — створення власних Збройних Сил, впровадження національної грошової одиниці, самостійність у питаннях зносин з іншими країнами тощо. Фактично, відповідна Декларація стала своєрідною програмою побудови незалежної України. Через рік, як відомо, був прийнятий Акт проголошення незалежності України.

«Базуючись на принципах, проголошених у Декларації, ми будуємо модернізовану демократичну правову країну, в якій буде забезпечено гідне майбутнє кожному громадянинові. Ухвалення Декларації є яскравим проявом волі українців до свободи, рішучим кроком на шляху здобуття нашою державою незалежності», — йдеться у зверненні президента Віктора Януковича з нагоди 23-ї річниці від дня прийняття Декларації. Разом з тим, міжнародна правозахисна організації Freedom house констатує, що Україна за рівнем свободи за минулий рік поділила 131—133-тє місця з Замбією і Південним Суданом.

Чому такий жорсткий відкат від задекларований на почату 90-х прагнень? Система (олігархізація, корупція, бідність тощо), в якій сьогодні живе Україна була закладена ще в 90-ті роки, зокрема, під час президентства Леоніда Кучми. Адже саме на час його керування країною припало 10 років незалежності України і саме тоді формувався заділ на майбутнє. Певні надії з’явилися у 2004 році. Проте сподівання на зміни не виправдались. Під час помаранчевого періоду Віктора Ющенка, по суті, все залишилося на своїх місцях. А як результат — головний суперник Ющенка у 2004 році — Віктор Янукович переміг на виборах у 2010-му. Проте президентство останнього теж не дає підстав говорити про модернізацію країни, про яку так багато заявляють. Підтвердженням цьому слугують розмови, що посилилися останнім часом, про можливий референдум про зближенням із східним сусідом, звідки Україна так довго «виповзала». В якому стані знаходиться Україна сьогодні? Говоримо з експертами.

КОМЕНТАРI

«ПРОГОЛОШЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ МАЄ ПІДЖИВЛЮВАТИ ДУХ НАСТУПНИХ ПОКОЛІНЬ»

Євген СВЕРСТЮК, дисидент, колишній політв’язень, громадський діяч:

— Узагалі, кожен політичний акт того часу приймався з великим зусиллям і меншості доводилося долати значний опір зблокованих комуністів. Останні були залякані, але, в той же час, мали, вироблену за 70 років, навичку триматися разом. Отже, прийняття Декларації про державний суверенітет давалося дуже важко, тому я б назвав таку перемогу — перемогою духу. Перемога духу насамперед тих людей, які мали національний етос і глибоку віру у виконання своєї правди.

Тому, безперечно, події 16 липня 1990 року треба оцінювати, перш за все, з боку психологічних факторів і того глухого опору більшості, який, між іншим, продовжується й понині. Останні не змінилися, вони й досі діють так, як їх виховала комуністична партія: неадекватні люди, які не орієнтуються в іншому світі, ба більше — намагаються стримати інших і підігнати їх під свою інерцію і свій стандарт мислення. Тут ми можемо згадати людей, які без честі та сорому можуть звертатися до сусідньої держави з метою ганьбити борців українського національного опору. Ці 148 людей звернулися до польського Сейму з таким ганебним листом, що поляки навіть соромляться показувати цей документ.

Люди, які є прихильниками комуністичної партії, не розуміють важливості проголошення Декларації про державний суверенітет. Утім, якщо говорити про людей покоління незалежної України, то я думаю, що вони або розуміють, або, принаймні, прагнуть розуміти історичну вагу дати 16 липня 1990 року. Тому, коли говорити про нас як представників українського народу в цілому, то ми не повертаємося в часи СРСР.

Я переконаний, що мова йде не так про те, щоб люди розуміли згадану подію як якийсь історичний, державницький акт, як про те, щоб вони переживали свою історію, знали важливі віхи становлення свого народу та щоб вони жили більше інтересами спільноти, аніж своїми власними, особистими інтересами. Отже, ми зараз, по суті, говоримо про виховання справжнього українського громадянина. Це треба робити на кожному кроці і всіма засобами. Це — головний клопіт нашого суспільства, бо без такого громадянина держава немає опори.

Я вважаю, що проголошення Декларації про державний суверенітет не може бути державним святом. Але ця подія має відзначатися, висвітлюватися в засобах масової інформації як дуже важливий елемент становлення української державності. Тобто ця дата не повинна забуватися і має якоюсь мірою підживлювати дух наступних поколінь.

«ТРЕБА ПОСТІЙНО НАПОВНЮВАТИ ЗМІСТОМ ПОНЯТТЯ «ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ» ТА «ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ»

Віктор МУСІЯКА, професор права:

— Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити — це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття «Декларація про незалежність», «державний суверенітет». Це значить демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави. Перш за все, це людський ресурс, показати, що держава — для людей. По суті, за ці 23 роки поняття «державного суверенітету» у нас залишається в тіні, оскільки на перший план виходять зовсім інші проблеми. Свідченням наявності суверенітету є те, наскільки ми самі здатні вирішувати проблеми самостійно. Виходить так, що в економічному сенсі ми значною мірою втратили цей державний суверенітет, так як ми надто залежні від того, що відбувається за межами України, а власної економіки по сьогоднішній день так і не розвиваємо.

Якщо ж казати про «відкати» від Декларації про незалежність, то це Закон «Всеукраїнський референдум», який збираються використовувати як механізм закріплення того всього, що було зроблено в 2010 році, оголосити легітимність, по суті, антиконституційних змін, та ще й іменем народу. Президент України, який є гарантом виконання Конституції, його підписав. Тому сьогодні опозиції треба наполягати, щоб Конституційний Суд хоча б висловився з цієї тем і його роль у цих процесах стала зрозумілою для пересічного громадянина держави.

Так що в цьому сенсі я не маю абсолютно ніяких сумнівів у тому, що будь-який референдум, який намагатимуться проводити найближчим часом по своїй суті буде антиконституційним, так як буде таким, що не передбачатиме нормального вираження і фіксації волі народу.

«ВІДКАТІВ» ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ 1990 РОКУ Є БАГАТО»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик:

— Проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року є однією з перших перемог демократичного національного руху. І це попри те, що тоді він був у абсолютній меншості в парламенті: лише близько 120 депутатів були опозиційними до правлячої комуністичної партії. Тим не менше, ця опозиція зуміла досить динамічно зорганізуватися і нав’язати свій порядок денний комуністичній владі. Власне, Декларація, яка була проголошена 23 роки тому стала однією з перших і найзначніших перемог цього руху. Я думаю, що це стало можливим завдяки тому, що люди, які представляли цю опозицію дуже чітко знали чого вони хочуть, розуміли те, що вони знаходяться у меншості в парламенті, але при цьому представляють більшість країни.

Однак, на жаль, на 22-му році незалежності України, ми бачимо чимало таких кроків з боку теперішньої влади, які навряд чи можна розцінити як такі, що сприяють розвитку країни. На жаль, сучасна демократична опозиція не є настільки енергійною як їхні попередники в 1990 році. І це попри те, що їхнє представництво у парламенті є значно більшим.

Взяти хоча б ЗУ «Про всеукраїнський референдум». Його можуть застосувати в необхідний момент, по суті, супроти української держави. Опозиція має перешкодити політичним силам на кшталт комуністів використати референдум для інтеграції України в Митний Союз чи ще якісь наднаціональні структури, які шкодять національному суверенітету України. Тобто таких «відкатів» від Декларації 1990-го року є багато і якщо опозиція і далі на них не реагуватиме, їх буде значно більше.