Переяслав у кадрі історії,
або Прощання з міфологією
Iсторичні міфи недарма порівнюють з «солодкою» отрутою. З плином часу (особливо якщо ці міфи насаджуються силою тоталітарної влади) нація потрапляє в підсвідому, але непереборну залежність від них — неначе сама сідає на страшну наркотичну «голку». Міф про Переяславську раду 1654 року про те, що український народ (як це нібито доводили переяславські події) тільки й мріяв впродовж багатьох століть, аби возз’єднатись з великим російським народом, — цей міф систематично й продумано підживлювався царською та комуністичною імперіями не одну сотню років.
Доки ми, українці, не досягнемо розкріпачення історичної свідомості народу, не спроможемося деміфологізувати таку «віхову» подію нашого минулого, як Переяслав — годі вести мову про національне відродження. Шлях до цієї мети один-єдиний — правда фактів історії, мова документів. Ось чому вихід у світ фундаментальної праці колективу істориків «Переяславська рада 1654 року» (видавництво «Смолоскип»), презентація якої відбулася у Києві 1 грудня — непересічна подія в суспільному житті України.
Вартість книги, підготовленої редколегією на чолі з членом-кореспондентом НАН України Павлом Соханем і затвердженої до друку вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (за сприяння канадського Інституту українських студій та наукового товариства імені Шевченка в Америці) — в тому, що вперше на справді найвищому науковому рівні опрацьовані та зібрані «під однією обкладинкою» маловідомі, а то й зовсім невідомі широкому загалові роботи видатних вчених-класиків та наших сучасників про Переяслав (Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Михайло Брайчевський, Франк Сисин, Олександр Оглоблiн; обсяг тому — 870 сторінок!).
Як відзначав головуючий презентаційних зборів, народний депутат України академік Микола Жулинський, зараз, напередодні 350-ї річниці Переяславської ради, мислячі українці шукають відповіді на непрості запитання: а що ж, власне, відбулося три з половиною століття тому? Що саме ми будемо відзначати згідно з відомим Указом Президента (ставлення до цього документа, відверто кажучи, залишається вкрай неоднозначним)? Правильна відповідь можлива лише в контексті загальноєвропейської (зокрема дипломатичної) історії тих років, контактів Богдана Хмельницького зі Швецією, Кримом, Трансільванією, німецькими князівствами... Слід ще мати на увазі, що первісний текст договору в Переяславі, складений українцями, не зберігся, а московські «редактори», як відомо, не раз «підправляли» його не на нашу користь; найменші ж сумніви знищували батогом...
Щодо «возз’єднання двох братніх народів» в Переяславі, варто наголосити на несумісності політичного менталітету тодішніх українців і московитів. У цьому сенсі доречним буде звернути увагу на той фрагмент статті М.Грушевського, що включена до книги, де видатний український історик пише: «Коли говориться тепер про Переяславську умову, або договір Богдана Хмельницького з Москвою, уявляється зараз трактат, такий, до яких ми привикли в теперішніх обставинах міжнародного чи державного життя — конвенція, яка нормує становище двох самостійних, незалежних держав, що входять в умову між собою, конституційна хартія, яка уставляє відносини між Україною, що піддається під зверхність московського царя, і царем як зверхником щодо гарантованих їй прав і вольностей. Але в тих часах і обставинах умови укладалися в формах інших. Козаччина привикла більш цінити реальний факт, ніж букву привілею. В своїх відносинах до польського правительства вона посилалася на вольності і права, признані їй королями, але сі вольності і права в дійсності не були закріплені якимись сеймовими постановами чи королівськими привілеями, а були витвором практики, козацької займанщини. З другого боку, московське правительство, відповідно до прийнятих в московських кругах традицій, в зносинах з новими підданцями царя передусім силкувалося можливо піднести його престиж — прищепити їм те, на чім стояв московський лад: поняття, що цар стоїть понад правом, що кожний акт його — се ласка, пожалування, що в зносинах його з людьми, які піддаються йому, не може бути відносин рівного з рівним. В українську свідомість, виховану в порядках західноєвропейських, конституційних, такі поняття не містилися, і на сім ґрунті трохи не розбилася справа, коли московські посли не згодилися зложити іменем царя присягу Україні на заховання її прав, перше ніж військо присягне йому на послух і покору».
Виступаючі — а це, зокрема, народні депутати Іван Драч, Павло Мовчан, директор видавництва «Смолоскип» Осип Зинкевич, відомі історики Франк Сисин (Канада), Віктор Брехуненко, Юрій Мицик, Станіслав Кульчицький, Ігор Гирич — відзначали, що книга винятково важлива, бо в ній, по суті, вперше так системно подано саме український погляд на Переяслав. До речі, багато промовців відзначали високу цінність історичних матеріалів і газети «День», присвячених Переяславській раді (особливо лекцію професора Валерія Степанкова), як і українській історії взагалі. Настрій присутніх яскраво виразив професор історії отець Юрій Мицик: «Гасло «Воскресне Україна!» має бути написано в серці кожного. Отже, віримо, що ця книга далеко не остання!»
