Першотравень і клоуни

Щороку в Україні на 1 травня у столиці та в інших великих містах відбувається парад клоунів. Щоправда, гумор їхній розрахований не на широку аудиторію, а на фахівців-істориків та політологів, і є відверто чорним. Хоча й маскується червоним, а тепер іще й синім кольорами.

Ідеться, як ви вже зрозуміли, про першотравневі маніфестації так званих лівих сил і приєднавшихся до них офіційних профспілок в особі ФПУ. Тобто клоунів політичних, репертуар яких за минулі два десятиліття вже встиг приїстися пересічним українцям. Про цю політклоунаду, яка нівелює справжній зміст Дня солідарності трудящих, я писав у «Дні» у статті «Кому насправді належить свято 1 Травня?» (див. №77—78 від 30 квітня — 1 травня). Проте змушений покаятися: не вистачило мені фантазії, щоб уявити всі ті нові репризи, які з’явилися цього року в репертуарі «червоних» та «синіх». Репризи, у порівнянні з якими виступи «телекварталів» чи «Юкрейно-Раш» відчутно програють.

Отже, у Києві, як повідомили інформагенції, попереду червонопрапорної колони промарширували дівчатка-барабанщиці в жовтих спідницях та блакитних блузах. Очевидно, це мало продемонструвати всім критично налаштованим персонажам незламну державницько-патріотичну відданість «лівих сил». Утім, фокус не вдався: майже одразу за барабанщицями забовваніли портрети товариша Сталіна (незмінного учасника всіх першотравневих маніфестацій), чиї погляди були органічно несумісні з усім жовто-блакитним.

Звісно, суть справи в іншому. В тому, скажімо, що депутати парламенту незалежної України покладали квіти до пам’ятника Ульянову-Леніну, який в ім’я світової революції ліквідував було цю саму незалежну Україну. Щоправда, наприкінці життя вождь більшовиків чесно визнав: «Ми провалилися», — але ЦК партії негайно розіслав циркуляр, що Володимир Ілліч перевтомився і... теє-то, як його... дещо не в собі. Але «ліві сили» вшановують зовсім не того Леніна, який в останні роки життя став вважати своїм головним ворогом російський великодержавний шовінізм, а того, який нищив Українську державу, — одержуючи за свою невтомну працю депутатську платню від Української держави!

Ну, а далі нам продемонстрували знання комуністами буржуйських мов плакати на кшталт «Back to the Future! Back to the USSR!». Іншими словами, має місце чи то антидержавний заклик до ліквідації незалежної України, чи то просто заклик йти в совєтський зад...

А на майдані Незалежності до колони «лівих сил» приєдналися представники згаданої вже Федерації профспілок. Клоунада тривала: воно, звичайно, лідер ФПУ Василь Хара — член парламентської фракції Партії регіонів, а ця фракція разом з фракцією Компартії сформувала відверто більшовицькими методами, із повною зневагою до законів нинішню правлячу коаліції. Але ж далеко не всі члени ФПУ погодяться, як то кажуть, сісти із «лівими» на одному полі — не те що вийти на один майдан. Щонайменше половина членів ФПУ дотримується інших політичних поглядів, ніж члени владної коаліції. Проте ці «дрібниці» не хвилюють ані Хару, ані Симоненка.

А вінцем київської частини політклоунади став виступ Петра Симоненка: «Перемога над «помаранчевими» олігархами ще не означає, що народ відразу став жити краще. Наступний рік нам треба присвятити тому, щоб, подолавши «помаранчевих», об’єднатися і жорстко контролювати владу... Робити тиск на владу, щоб вона була послідовною».

Якщо у когось було запитання, чому автор цієї статті постійно ставить слова «ліві сили» у лапки, то, сподіваюся, Петро Миколайович чітко відповів на нього: для КПУ і Ко метою політичної боротьби є не перемога над олігархами як такими, не скинення кланово-олігархічного ладу, а усунення «неправильних» олігархів. «Правильні» ж олігархи, які зосередилися у союзниці КПУ — Партії регіонів, не є ворогами трудящого народу. Цирк та й годі, якщо керуватися ідеями Маркса —Леніна. Але ж щось подібне вже було в історії ХХ століття, тільки тоді йшлося про перемогу не над «помаранчевими», а над «єврейськими олігархами» і про підтримку «істинно арійського капіталу»... Вірним шляхом ідете, геноссе Симоненку!

А як вам реприза про потребу «жорстко контролювати владу» та «робити тиск на владу», висловлена одним із чільних представників цієї самої влади? Це як — у дні пленарних засідань Верховної Ради Петро Симоненко керує країною, у вихідні відпочиває із сім’єю, а решту часу жорстко контролює сам себе та тисне (цікаво, чим саме?) на себе? І робить це дуетом — а може, по черзі — із регіонально-профспілковим Василем Харою?

Ну а на завершення мітингу «ліві» зробили те, чого від них і чекали знавці та шанувальники їхніх талантів: дружно схвалили перші кроки нової влади, себто уряду «міністрів-капіталістів», який тільки й мріє, як хапонути позику десь так на 20 мільярдів доларів у головного фінансового імперіаліста планети Земля — Міжнародного валютного фонду...

В інших містах України відбувалися не менш веселі події. Скажімо, у Севастополі на мітинг винесли транспарант «Російській мові — статус державної» (поряд з написом на червоному тлі там був портрет Леніна — того самого, який ініціював свого часу українізацію 1920-х). А ще там був плакат, що символізував глибоке розуміння комуністами об’єктивних економічних процесів: «Ні — інфляції» (бідолашний Маркс...).

У Луганську було не менш весело. Мітингувальники прийшли з плакатами, написи на яких гідні того, щоб їх відтворити мовою оригіналу: «Ни пяди русской земли евроинтеграторам!», «За союз с Россией и Беларусью, за русский язык, достойную жизнь!», «Рабочим — винтовку, буржуям — бечевку!». Народний депутат від КПУ Спиридон Кілінкаров закінчив свій виступ по-майданівськи: «Бандитам — тюрми!» І після всього цього вибуху революційної енергії одностайно ухвалена резолюція мітингу зафіксувала повну підтримку чинної влади. Воно й справді: Луганськ — «русская земля», в Росії, союз із якою порятує Україну, панує пролетаріат, а в нинішній владі та навколо неї немає жодного буржуя, самі тільки робітники.

Першотравнева демонстрація у Сімферополі теж не пасла задніх: тут винесли транспаранти «Захистимо своє право на російську мову!», «Вимагаємо позбавити Бандеру і Шухевича звання Героїв України!», «НАТО — ні!» тощо. Ясна річ, супроводжувалася ця хода скандуванням гасла: «Ро-сі-я!». Позиція КПУ і Ко зрозуміла. Але ж незрозуміло, при чому тут День міжнародної солідарності трудящих, яким, до речі, у державах-членах НАТО живеться значно краще, ніж у Росії.

Втім, саме в Сімферополі знайшлися люди, які цілком адекватно зреагували на першотравневу клоунаду по-українському: до колони прилаштувалася молодь із плакатами на кшталт: «Абир абирвалг», «Активуй вугілля», «Зате у мене красиві очі». Що ж, хай живе солідарність людей із почуттям гумору!

Втім, якщо серйозно, то першотравневі клоунади починають набридати, навіть попри цьогорічні новації. Повторю написане у статті «Кому насправді належить 1 Травня?»: в Україні є десятки мільйонів найманих працівників, селян і дрібних підприємців зі своїми правами, які часто-густо залишаються тільки на папері; їхня солідарність у боротьбі за власні права та інтереси — те, що може змінити на краще соціальний і політичний ландшафт усієї країни. І ще одне: без потужного лівого (без лапок, отже, без Сталіна-Путіна і без холуйства щодо влади) та водночас справді українського руху вітчизняний політикум є неповноцінним.

Але сьогодні для того, щоб побачити справжніх лівих, а не політклоунів, слід вмикати 1 травня Euronews і заздрісно спостерігати, як на різних континентах трудящі захищають свої права, часом у зіткненнях з поліцією, часом домагаючись виходу до себе міністрів, часом спокійно демонструючи свою силу. А ще можна побачити, як у деяких країнах на 1 Травня охочі просто збираються у дворах робітничих кварталів, накривають столи, п’ють пиво і співають пісень. Бо ж свято! Що ж, Україна, на превеликий жаль, — не Європа. І не Азія. І навіть не Латинська Америка...