Підірвані міфи

Дуже шкода людей, які загинули або були поранені внаслідок вибухів у московському метро. За що вони постраждали? За невміння або небажання влади дійсно боротися з тероризмом. За це, але здебільшого вони виявилися жертвами загального небажання реконструювати країну. Усе, що робиться в Росії, — не більше ніж імітація такої реконструкції. І це відбувається в усьому. Від профанації із впровадженням нанотехнологій і створенням наукоміст до рапортів про знищення керівників бойовиків. Дивно навіть. По останніх завдають, якщо вірити владі, нищівних ударів, а в метро вибухають бомби. І байдуже, заздалегідь закладені чи пронесені туди шахідками. Для порівняння. Після теракту 11 вересня 2001 р. у США їх не було. У липні 2005 р. у лондонському метро терористи влаштували вибух. І англійці серйозно зайнялися системою безпеки на транспорті. У результаті їм вдалося створити досить ефективний механізм захисту людей. У Мадриді в березні 2004 р. — вибух у вагоні приміського електропоїзда. Подія вразила Іспанію, але влада не словами, а справами боролася з тероризмом. У результаті вдалося настільки зруйнувати інфраструктуру терору, що навіть баскська організація ЕТА перейшла до політичних методів боротьби.

Як повідомив начальник управління інформації та громадських зв’язків ГУВС Москви Віктор Бірюков, вони отримали сигнал про підготовку терактів у метро. У неділю обстежували вестибуль станції «Коньково». У суботу, 27 березня, кореспондент ІА REGNUM став свідком масштабних перевірок станцій московського метро на Сокольницькій лінії — від «Сокольників» до «Луб’янки». На ній стався в понеділок уранці перший вибух. У ефірі радіостанції «Эхо Москвы» жителі столиці розповіли, що в неділю в метро було багато міліціонерів, зокрема й на станції «Парк Культури», де стався другий вибух.

Зараз обговорюється лише версія чеченського походження. Яка є цілком ймовірною, але можливими є й інші. Скороспішні виводи, коли бракує фактів і доказів, зазвичай бувають неправильними. Після вибуху 11 березня 2004 р. у Мадриді дуже багато людей звинувачували в цьому організацію ЕТА, після багаторічного протистояння з іспанською владою версія виглядала цілком логічною. Але виявилася помилковою. Баскські терористи в цьому випадку були не при чому. Після вибуху в метро «Ризька» в Москві 31 серпня 2004 р. причетними виявилися не чеченці, а група Миколи Кіпкєєва із так званого карачаївського джамаату. Слідство лише збирає та аналізує факти, а двох мусульманок, які в хустках увійшли до вагону поїзда на станції «Автозаводська», побив один із пасажирів. Він буквально викинув жінок з вагону на станції «Павелецька». Пасажири не відреагували на те, що відбувається. Працівників міліції на станції не виявилося. І це при тому, що запроваджено режим посиленого патрулювання, всілякі плани перехоплень і так далі. Терористів іще не знайшли, а цунамі ксенофобії вже почало котитися Росією.

Московські вибухи висвітили певну грань в українсько-російських відносинах. Які, на наш погляд, мають стратегічний характер. При цьому вкрай міфологізованих.

У Києві друге дихання отримали уявлення, що тепер, за нової влади, нічого не заважає активізувати процес так званої інтеграції трьох країн: Росії, України та Білорусі. Як на замовлення, таку ідею в черговий раз підкинули із сусідньої столиці. Якось навіть дивно. Мінськ дедалі більше дистанціюється від великого сусіда, а в Москві вдають, що нічого в союзних російсько-білоруських відносинах не відбувається. Бацько Лукашенко демонстративно виїжджає на зустріч з Уго Чавесом, демонструючи небажання зустрічатися з Володимиром Путіним. А нас по телемосту закликають до потрійної інтеграції й столицю спільною держави пропонують облаштувати в Києві. І листи пишуть нашим депутатам із цього приводу. А як бути з третім Римом? Київ буде четвертим? Але ж четвертому не бувати! І чому саме Київ? «Мать городов русских». Але в Повісті минулих літ Мінськ згадується 1067 р., коли Москва була маленьким селом боярина Кучки. Судячи з вельми красномовного мовчання в білоруській столиці з приводу ініціативи московських парламентарів там аж ніяк не в захваті від такої ідеї. У російській столиці це ігнорують, демонструючи, як у майбутньому ставитимуться й до нашої думки.

Для підтримки цієї безглуздої ідеї активно поширюється міф про зразковий порядок і стабільність у державі російській на противагу анархії в Україні. Багато хто вже намагається збудувати владну вертикаль за прикладом сусідів, абсолютно ігноруючи реальність як на берегах Дніпра, так і Москви-ріки.

Вибухи в Москві в черговий раз показали, що, по-перше, жодної стабільності в Росії немає й у найближчий період не передбачається. Більше того, країна перебуває в стані перманентної громадянської війни, хоча й в особливій формі. Американці для її позначення використовують термін куди Fourth Generation War — війна четвертого покоління. Свого часу колишній білий офіцер і відомий військовий теоретик Євгеній Месснер висунув концепцію «заколот-війни», заколотовійни в сучасній термінології. Уже багато років Росія веде цю війну на Північному Кавказі, й нам пропонують приєднатися до такої країни. Не зрозуміло, для чого? Аби брати участь у цій битві без фронтів і флангів. Хто гарантує, що така заколотовійна не буде перенесена і на нашу територію. Напевно, ті, хто голосніше за всіх кричить про інтеграцію трьох країн, просто не розуміють, куди саме вони нас кличуть. А якщо розуміють, то постають абсолютно інші запитання. Мало нам власних проблем, то діждемося, страшно навіть подумати, аналогічного в наших містах.

По-друге. Якщо в Росії такий порядок, а в Україні корупція, то чому, за визнанням Медведєва й Путіна, вона процвітає на безмежних просторах від Калінінграда до Владивостока. Начебто не повинно так бути. Зважаючи на російські розміри, масштаби та фінансові потоки, вона там така, що нашим корумпованим чиновникам і не снилося. Якщо комусь хочеться такого ж, то мусимо таких прудких дуже розчарувати. Ніхто з ними ділитися не збирається. І в разі такого об’єднання наші хабарники нічого не отримають, їх просто викинуть, а пришлють своїх або триматимуть для дрібних і найбрудніших справ, аби в разі чого вішати на них всіх собак. Забули, як це вже було в нашій, поки що не настільки далекій історії. Слід було б освіжити пам’ять пігулками гінкго білоби. Реклама говорить, що допомагає. Хоча провали історичної пам’яті, часто вельми вибіркові, у наших політиків мають не медичний, а політичний характер. І ліки від цього слід шукати в абсолютно інших сферах.

До міфу про російський порядок і вибудовану вертикаль примикає й інший. На наш погляд, ще живучіший і тому неабияк експлуатований. Йдеться про легенду, що в спільній державі газ та інші енергоресурси коштуватимуть набагато дешевше. При цьому якось сором’язливо не згадується, що внутрішні ціни на них у Росії постійно збільшуються. Поки вони менші за наші, але все одно зростають. Річ навіть не в абсолютних цифрах. У Німеччині газ для населення в декілька разів дорожчий, ніж у нас, але ніхто інтегруватися з Росією не збирається. Більше того, об’єднуються з тими, в кого газу теж немає. Проблема не в цінах, а в купівельній спроможності населення. У Японії, на Тайвані або в Сінгапурі жодних енергоресурсів практично немає, а доходи на душу населення такі, що Росії й не снилося. Давно відомо, що Москва сльозам не вірить і добродійністю не займається. І це, в принципі, правильно, й не можна такого вимагати від наших сусідів. Саме те, що мав на увазі наш прем’єр, коли запропонував своєму російському колезі почати співпрацю з чистого аркуша. Їхав запропонувати проект консорціуму? Та ще в Києві було зрозуміло, що на цей засохлий і запліснявілий пряник Москва не купиться. А на більше не згодні вже в Києві. От і виходить, що потрібні політичні поступки. І в Першопрестольній за вершок зі свого боку зажадають лікоть з нашого. Свого часу Богдан Хмельницький думав, що зможе вирватися з тісних обіймів, — не вийшло. На початку ХХ століття такі самі ілюзії плекали українські політики Центральної Ради, а потім і деякі комуністи. Чим закінчилося — відомо. Азаров теж думає вмилостивити Москву. Залиш надію всякий, хто сюди ввійшов...

Набагато небезпечнішою є та обставина, що багато наших громадян не відчувають величезної цінності існування власної держави й готові проміняти суверенітет на зниження ціни за газ. Певною мірою це спадщина радянського минулого, певною — визначається нашими власними проблемами. Люди настільки змучилися від такого життя, від напівголодного існування, яке триває десятиліттями, що не відчувають своєї причетності до країни. Влада для них чужа й завжди ворожа. От і виникає ілюзія, що за хутором Михайлівським і за Козачою Лопанню течуть молочні річки з киселевими берегами. І цей міф підтримується провокаційною постановкою питання для голосування на ток-шоу Євгенія Кисельова про можливість поступитися частиною суверенітету в обмін на зниження ціни на газ. Чи можна уявити, щоб таке запитання було поставлене, наприклад, на польському або чеському телебаченні. Цього в принципі не могло бути. А якби й було, то результат відомий ще до голосування. Ми не закликаємо до цензури, вона неприпустима, але ж думати треба. Має бути відповідальність професіоналів за сказане й показане. Саме тому у Варшаві, Празі, Ризі або Таллінні таких і подібних запитань не ставлять. А там цензури немає...

І тут ми маємо вельми показовий приклад хуторянського мислення, попри зовнішню демократичність нашої еліти. Дозволимо собі висловити версію — і тих, хто визначає інформаційну політику, в нашому прикладі на телеканалі Інтер. Найцікавіше, що більша частина українських олігархів категорично не сприймає будь-які інтеграційний проекти. Вони ж бо чудово розуміють, що найбільший український банк за російськими мірками не тягне навіть на занепалу ощадкасу радянського зразку. І нашим металургійним, хімічним та іншим генералам давно відомо, що їх навіть начальниками фінансових відділів не візьмуть російські колеги, котрі одним рухом захоплять їхні підприємства. З тієї простої причини, що їм конкуренти не потрібні, своїх удосталь. То заради чого піднімається інформаційна хвиля довкола міфічної інтеграції? Задля чого провокаційний лист російського депутата так довго обговорюється із залученням усіх і вся. Найкраще було б подібні послання просто ігнорувати. Як учинили б у Москві, якби щось подібне хто-небудь з наших слуг народу написав до Білокам’яної. Схоже, що увагу суспільства такими інформаційними танцями відволікають від чогось вельми важливого. Витрачаються сили на обговорення того, що не стоїть на порядку денному, а в цей час в інформаційній тіні проштовхуються вельми небезпечні для держави проекти. Наприклад, у галузі атомної енергетики.

Що хочуть з Росією в цій галузі розвивати наші чиновники? Російські машинобудівники не в змозі випускати більше одного реактора на рік. Іншими словами, не покривають навіть свої внутрішні потреби. Вони ледь добудовують атомну електростанцію в Ірані та ніяк не можуть добудувати Волгодонську АЕС у Ростовської області. А нам розповідають про унікальні технології. Цілком можливо, що вони є, але як бути з реалізацією? Тут великі проблеми. Технологічна та виробнича слабкість російської атомної промисловості цілком очевидна китайцям. Вони поставили грандіозне завдання збільшити сумарну потужність своїх АЕС до 2020 року в сім-вісім разів, із нинішніх 10 млн. кВт до 70—80 млн. кВт. Це відповідає щорічному запуску по шість-сім нових блоків АЕС упродовж десятиліття. Уряд Японії оголосив про будівництво до 2020 р. восьми додаткових ядерних реакторів із доведенням частки атомної енергетики з 60% до 85%. При цьому Росію як постачальника устаткування обидві країни не розглядають. А ми, схоже, готові це робити. На тлі магістрального світового шляху розвитку атомної енергетики такі дії наших чиновників викликають підозру, що справа не в техніці та технологіях, а в абсолютно іншому.

Або авіація. Скільки сил витратили в сусідній країні, щоб наше авіабудування угробити. І ця мета залишилася. Тільки тепер нас хочуть за допомогою нової влади задушити в дружніх обіймах. Невже хтось у Києві серйозно думає, що на наші авіазаводи прийдуть російські інвестиції. Та вони не прийшли на їхні власні, розікрали, як сказав Путін, по дорозі. Технологічний рівень російського авіабудування — і військового, і цивільного — вельми низький. Незважаючи на гучні заяви та накази перших осіб, нічого путнього не виробляється. Військові скаржаться на промисловість та на брак коштів, хоча фінансування збільшується, принаймні, у звітах. Російські авіакомпанії вітчизняні літаки купувати не хочуть, оскільки вони поступаються зарубіжним за всіма параметрами. А нинішня українська влада хоче об’єднуватися з відсталим авіабудівним виробництвом, замість знайти спосіб фінансово підтримати наше авіабудування, яке поки перебуває на світовому рівні.

Тоді виникає запитання: для чого ця метушня довкола об’єднання? Для чого Володимир Семиноженко розповідає нам байки про необхідність мати спільний освітній і науковий простір. Замість піднімати наші власні виші та наукові інститути, поступово підвищуючи їхній рівень та інтегруючи в європейське наукове співтовариство. Що краще, бути в компанії відмінників, навіть якщо сам іще ходиш у трієчниках, чи піти до таких самих. У першому випадку певна перспектива є, в другому — жодної й ніколи.

Під час останнього візиту до Москви український прем’єр отримав вельми наочний урок того, що не слід робити різких рухів, сподіваючись на прихильність партнера. І приїжджати до Москви в ролі прохача — справа вельми невдячна. Більше того, не слід так принижувати себе й країну. А все тому, що вирішили різко змінити курс. Почати з чистого аркуша, сподіваючись на дружнє поплескування по плечу.

Адже є досить чітко окреслена стратегія руху до Європи. Навіщо винаходити щось нове. Набагато краще зосередитися на реконструкції держави в усіх сферах життя. Усі чекають на реальні реформи, і якщо тут ми досягнемо успіхів, то й у Москві зовсім інакше зустрічатимуть українську делегацію. Та й самі поквапляться до Києва. Поки ж українська влада намагається заколисати всіх розмовами про співпрацю, інтеграцію, союзи та об’єднання. Цікаво, самі, взагалі, вірять у те, що кажуть? Чи знову поїдуть до Москви й у черговий раз отримають щигля по носу. З першого разу не дійшло?..