По кому стукотять шахтарські каски?

Де було щось схоже? У тих лавах, що з вірою несли себе на дореволюційну «криваву неділю»? Чи в похмуро-грізних кримськотатарських походах? Чи в колонах каторжан-кайданників, що приречено прийняли свою долю? Чи в немислимому феномені, коли сотні «наших» полонених перебирають ногами під охороною всього двох фриців із собаками, ховаючи погляд, повний ненависті, але не рішучості рознести все навколо?..

Потік асоціацій вичерпався... Колону шахтарів замикали дві старенькі, типово київські бабусі, які старанно стукотіли пляшкою об пляшку. В однієї з них з’їхала панамка, але вона крутила головою, намагаючись відновити рівновагу без рук, боячись, вочевидь, збитися з ритму... У Москві, навесні 91-го, я бачила таких самих акуратно залатаних стареньких, що приносили до загальної купи допомоги шахтарям півпачки цукру і останній брикет гречки... Хтось голосно схлипнув... Поряд — нікого. Виявляється, це я...

Неважливо, «чиї» це шахтарі. Вони дійсно 9 місяців не отримують зарплату, і удома в них голодні діти, роздратовані безпросвітністю жінки й німі питання змучених матерів. І якщо вони походом в 600км кажуть: «Так далі жити не можна» — значить, край. Значить, те, що всі знають, бачать, відчувають на собі — легалізується як загальнонаціональна катастрофа...

Той, хто вигадав «шахтарський хід» через пів-України, хто б він не був — цинік, але й продюсер в ідеології. Вийшовши на «поверхню», еліта робочого класу побачила життя всієї країни. І не виключено: непізнане почуття в шахтарських очах — це від шоку. А суворі мужики, що законослухняно йдуть «за своїм», народжуючи водночас і біль, і почуття провини, і зле запитання: «Та чи мужики ви?» — дуже навіть можливо вже розбудили не одну приречено-покірну душу в пройдених містах і селах країни, що перебуває чи то в голодній непритомності, чи то в «постреформівській» летаргії...

І це, можливо, набагато важливіше, ніж 7 звільнених «вугільних» заступників міністрів, створення акціонерної компанії «Вугілля України» та інші гарячкові дії влади. Включаючи «послання здалеку», якими прем’єр Пустовойтенко, що поїхав до Чернівців, намагається напоумити пікетуючих київські владні «вершини» шахтарів: «Ми будемо платити тим, хто працює, а для тих, хто страйкує, коштів немає». Нормально. Якщо не згадувати, що Україна — не Велика Британія, а Пустовойтенко — не Маргарет Тетчер...

Як і нова столиця Казахстану — не Київ, а Кучма — не Назарбаєв. Тому можна, звичайно, сказати, що ситуація в українському парламенті загрожує національній безпеці, можна навіть видати себе з головою, показавши жестом по горлу, що «Мороз ось де...», можна таємно помріяти про казахстанський варіант, але в рідній країні, судячи з усього, не буде нічого за образом і подобою. Ні проблем Великої Британії, ні глобальних російських та інших сценаріїв. І шахтарі, що йдуть виключно пішки, мовчки, відмітаючи і «ліві», і «праві» спроби «приєднатися», але вже розбудивши народну солідарність — це ознака того, що в країні, виявляється, є власні «Ньютони».

Хотілося б, щоправда, окрім іншого, дізнатися: яка все-таки кінцева мета?..