Похорон віри
Чим ближче до 30 вересня, тим більше зростає азарт у наших політичних гравців, які вкотре зчепилися в смертельній сутичці за володіння «ненькою». Азарт цей час від часу підігрівають соціологи, прораховуючи розклад сил в оновленій Верховній Раді. За останніми опитуваннями, першість у передвиборчій гонці продовжує утримувати Партії регіонів — 33% виборців, за нею слідує БЮТ — 17% респондентів, пропрезидентському ж блоку «Наша Україна — Народна самооборона» пророчать 12% виборців (проте, за іншими даними, БЮТ у своїй популярності наблизилася до Партії регіонів, якій пророчать 27 % симпатій електорату). Хоч там як, у головному ці цифри мало чим відрізняються від попередніх прогнозів, зокрема, від результатів опитування на предмет дострокових президентських виборів. Якби такі відбулися кілька місяців тому, то ми б сьогодні, згідно з соціологічними даними, мали б нового президента — Віктора Януковича. За нього проголосувало б 31,7% респондентів проти 18,8% — за Віктора Ющенка і 14,7% — за Юлію Тимошенко.
На перемогу нинішнього прем’єра й Партії регіонів, нехай поки що тільки на рівні опитувань, славно попрацювали не тільки найняті західні піарники, але й політичні опоненти регіоналів. Отримавши на Майдані владу й величезний кредит народної довіри, нинішня опозиція ганебно цю владу здала. А разом із нею й залишки своєї політичної й людської репутації. У «помаранчевих», які не зуміли поділити годівницю, у дефіциті виявилися не тільки совість і інстинкт самозбереження. Їм не вистачило мужності й здорового глузду почути попередження, що звучали ще в часи Майдану 2004 року: їхнім головним ворогом є не Кучма чи Янукович, яких кожного дня клеймили з революційних підмостків, а особисті амбіції, невгамовне прагнення грошей і влади.
Не те, щоб амбіцій і патологічної жадібності позбавлені противники «помаранчевих». Ними, зрозуміло, також рухає не любов до Батьківщини, не батьківська турбота про наївний народ, що їм довірився, а чотири примітивні тваринні інстинкти: ситно їсти, солодко спати, смачно злягатися й агресивно оборонятися. Однак те, що пробачать Януковичу та іншим регіоналам їхні виборці, електоратом Ющенка, Тимошенко та інших дбайливців української демократії буде сприйняте як зрада. Зрада революції, Україні, народу, вищих ідеалів, нарешті, зрада загальної віри й надії на світле майбутнє України, що не здається до останнього.
Особисто я не бачив, щоб Ющенка на «помаранчевих» плакатах називали «богом». На недавньому «синьо-білому» Майдані пом’яті життям жінки в мохерових беретах гордо тикали в пику в черговий раз згвалтованій країні агітаційний шедевр: «Янукович — наш бог!». А від свого «бога» донецькі стерплять будь-що. Послухайте, що і як говорять вони в телекамери. Їх не тільки не тривожить, що земляки-регіонали грають не за правилами, що вони підім’яли під себе всю країну. Братки й люмпени ставлять своїм у заслугу «кідалово», застосування грубої сили й заборонених прийомів. Зневажаючи лібералізм, демократичні цінності, вони проникаються все більшою симпатією саме до тієї влади, яка виявляє всі ознаки режиму: авторитаризм, ігнорування прав і свобод особистості, хитрість, підступність. Зрештою, «бог» за визначенням знаходиться поза подвійністю матеріального світу, на нього не розповсюджуються такі поняття, як «правий» — «не правий».
Інша річ Президент, в якому бачили розумну, інтелігентну, порядну людину й принципового, послідовного, мудрого політика, поборника демократії. Йому не пробачать ні кумівства в кадрових питаннях, ні компромісів і безхребетності в поведінці з тими, хто пограбував країну й персонажами, що сфальсифікували вибори, яких він заради політичних ігор і шкурницьких економічних інтересів повернув у велику політику. Але найголовніше, Ющенку та його оточенню не пробачать того, що, як виявилося, «помаранчеві», якщо змити фарбу, нічим, по суті, не відрізняються від «синьо-білих». Вони точно так само звикли експлуатувати й грабувати, а не служити й віддавати.
На Майдан у листопаді 2004-го йшли не за гроші, не за валянки і не за «наколені апельсини». Йшли навіть не за Ющенком чи Тимошенко, хоч вона своєю харизмою й збуджувала в простих роботягах пристрасть до життя й політики. На зневажений нині Майдан шли відстояти свою людську гідність. Сьогодні ж перевага громадян України полягає в тому, щоб ні на які майдани не ходити, ні на які обіцянки, ні на які заклики політиків не піддаватися, а ігнорувати їх, як вони ігнорують нас.
Сумно навіть не від того, що Україна знову прошляпила шанс стати цивілізованою країною. Гірше за все, що померла воскресла в народі в дні помаранчевої революції соціальна віра, яка живить імпульс до громадянського творення.
