«Покинуті справи»...

Справу про вбивство банкіра Вадима Гетьмана можна віднести до переліку тих, які насамперед характеризують 1990-ті роки. У книзі Бібліотеки «Дня» — «Котел, або Справа без терміну давності», яка вийшла у 2015 році, ми пишемо, що саме після приходу до влади Леоніда Кучми (з 1992 до 1993 рр. — прем’єр-міністр, а з 1994 до 2005      рр. — президент) в Україні фактично починається «наступ» по всіх фронтах — економічному, політичному, медійному... Причому розповідаємо ми про це не від власного імені, а вустами журналістів, очевидців, учасників подій, потерпілих тих часів.

Йдеться про найбільш показові приклади резонансних вбивств 90-х — бізнесмена Євгена Щербаня в 1996-му, журналіста Бориса Дерев’янка в 1997-му, фінансиста Вадима Гетьмана в 1998-му... Можна навіть сказати, що це фактично була підготовка ґрунту до майбутніх злочинів системи. Адже після сфальсифікованих (з постанови Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради від 5 листопада 1999 р.) президентських виборів 1999 року Кучма переобрався на другий термін, і одразу в 2000-му відбулися низка інших злочинів, які відомі на весь світ: викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського, викрадення і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, замах на життя народного депутата II та III скликань Олександра Єльяшкевича.

Прикметно, що об’єднує всі ці злочини, кожен з яких заслуговує на окрему книжку, відсутність до сьогоднішнього дня правди і юридичної крапки. Що стосується конкретно «справи Гетьмана», то у 2003 році Луганський апеляційний суд засудив Сергія Кульова з так званої «банди Кушніра» до довічного ув’язнення і конфіскації його майна. Виконавець вбивства у всьому зізнався, але згодом він відмовився від своїх свідчень. Представники Генпрокуратури вже через рік після вбивства заявляли, що смерть банкіра замовив Павло Лазаренко, однак на лаві підсудних так ніхто і не опинився. Словом, недосказана і незавершена історія, яка, як і у випадку зі «справою Щербаня», викликає більше запитань, ніж відповідей.

На жаль, за всі ці роки, незважаючи на низку потрясінь, згадані резонансні справи, зокрема і Гетьмана, передаються у спадок від однієї влади до іншої. Шанси на очищення, які з’являлися після двох Майданів, не були використані. Як показує практика, ніхто не хоче розбиратися з тяжкими 90-ми: ні Ющенко, якого, вважається, у велику політику привів саме Гетьман, ні Порошенко... До речі, показово, що Петро Олексійович своїм указом затвердив Кучму представником України в Мінську. Виходить, другий президент все ще «у грі»?.. До тих пір, поки зберігатиметься такий стан речей, «покинуті справи» триматимуть країну в минулому.   

Юрій КИЛИМНИК, екс-директор Центру зв’язків з громадськістю АКПБ «Україна», кандидат філософських наук

Того чорного дня, 22 квітня 1998 року, від руки найманого вбивці в ліфті свого будинку трагічно загинув колишній голова Правління Національного банку України, голова Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі, народний депутат України XII і XIII скликань Вадим Петрович Гетьман.

За визнанням авторитетних вітчизняних експертів, Вадим Петрович входив до десятки найбільш впливових українських політиків і, мабуть, до трійки людей, хто мав доступ до найсерйозніших економічних важелів в Україні. Серед його друзів та приятелів були високоповажні інтелектуали, урядовці, вчені, банкіри, депутати, журналісти, митці, спортсмени, підприємці — словом, дуже багато людей, і кожному вистачало уваги й тепла.

Досі пам’ятаю, як навесні 1994-го він запросив мене до себе в офіс і запропонував стати його довіреною особою на чергових парламентських виборах. А через день ми вже були на Черкащині, де відбулася зустріч з виборцями Тальнівського виборчого округу № 426. Пригадується, як Вадим Петрович глибоко переймався їхніми турботами, як не уникав гострих проблем життя людей,  як умів перевести розмову в жарт. Він викликав велику повагу і симпатію. Інтуїція підказувала, що це цікава людина, великий професіонал і життєлюб.

Його біографія, можна сказати, зафіксувала окремі, державної ваги, віхи різних перетворень Переїхавши до столиці 1975-го із Запоріжжя і, де працював у банківських, фінансових, цінових і планових органах облвиконкому, він майже 13 років був першим заступником голови Держкомітету України з цінових питань. Переконавшись, що в цій надважливій структурі за рік затверджувалося до ста тисяч (!) цін, рішуче взявся модернізувати її роботу. Так в Україні вперше серед республік колишнього Союзу з’явився обчислювальний електронний центр ЄС-1020, завдяки якому нарешті було автоматизовано складну систему ціноутворення.

Вадим Гетьман стояв біля витоків створення одного з перших у нашій країні комерційних банків, а також Української міжбанківської валютної біржі, яку очолював до останнього дня свого життя. Наприкінці 1980-х його призначили головою правління Українського республіканського банку Агропромбанку СРСР, де він остаточно сформувався як банкір найвищого рівня. А коли наш парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України, Вадим Петрович без вагань запропонував вийти із союзної банківської структури і створити на її основі вітчизняний акціонерно-комерційний агропромисловий банк «Україна». Він же сам і очолив цей банк, аналогів якому в нашій державі не було. Цікавим у цьому плані є те, що за принципом, який вперше було розроблено в  АКПБ «Україна», очолюваному Гетьманом, затим акціонувалися  Укрсоцбанк, Промбудбанк та інші спеціалізовані банківські установи.

1992 року Вадим Гетьман — голова Правління Національного банку України, який тоді входив до складу уряду. Зверніть увагу, коли він очолив центральний банк країни, там було всього три комп’ютери. І тому перше, що зробив новий його очільник, — добився значного кредиту для закупівлі в Канаді великої партії комп’ютерів. Як повідомлялося у «Віснику Національного банку України», за короткий період головування Гетьмана там було запроваджено також електронну платіжну систему, створено методологію електронних розрахунків, утворено абсолютно новий підрозділ — управління платіжного балансу, розпочато реформування апарату. Тоді ж запрацювала державна скарбниця, було створено надійне сховище для грошей, завершено формування статутного фонду Національного банку, започатковано стабілізаційний фонд української національної валюти, створено єдиний розрахунково-касовий центр НБУ, розпочато утворення офіційного валютного резерву головного банку української держави тощо. Історія пам’ятатиме тодішнього головного банкіра ще й тому, що на перших гривнях незалежної України стоїть підпис Гетьмана.

Та, на превеликий жаль, у листопаді того ж року Вадим Петрович змушений був  подати заяву про свою відставку з посади голови Правління НБУ, протестуючи таким чином проти негайного виходу України з рубльового простору. Ні, то була не поразка: схвалене рішення на державному рівні про термінове запровадження своєї національної грошової одиниці — як засобу для порятунку вітчизняної фінансової системи — дуже швидко підтвердило слушність його застережень про небезпеку для України форсованої «купонізації». Пам’ятаєте, як ми всі невдовзі стали бідними мільйонерами?

Але, попри все, негайно потрібно було будь-що рятувати дуже складну ситуацію в державі. Вадим Петрович залишався народним депутатом і розумів, що від нього значною мірою залежить, якими будуть фінансова система України, її законодавство. Загалом депутатом Гетьман  працював у парламенті з 1990-го до 1998 року. Він був активним учасником творення основоположних документів української державності — Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України, Конституції України. Безпосередню участь брав Вадим Гетьман у підготовці та ухваленні законів України «Про економічну самостійність Української РСР», «Про ціни та ціноутворення», «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» і багатьох інших.

Очолюючи Національний банк гіперінфляційного 1992 року, він глибоко усвідомив гостру потребу в його незалежності від виконавчої влади при проведенні кредитно-фінансової політики; у створенні вітчизняного ринку державних цінних паперів, який дав би змогу включити неемісійні механізми фінансування дефіциту державного бюджету; у розвитку сильної вітчизняної банківської системи. Рідко в якому виступі Гетьман не порушував ці гострі для України питання. Як на мене, це було не випадково. Із нашого спілкування з ним чітко окреслювалася могутня постать непересічного національного фінансиста, відповідального політика, самовідданого патріота своєї країни.

Вадим Петрович також виявив неабиякий літературний талант — написав і видав восени 1996 року рідкісну за жанром політичної публіцистики книжку «Як приймалась Конституція України». Вона цікава багатьма маловідомими фактами і свідченнями одного з активних учасників висвітлених у ній подій. З її сторінок постає драматична картина напруженої боротьби патріотичних сил українського парламенту за створення справді демократичного Основного закону України.

І я глибоко шаную його  як обдарованого публіциста, у співавторстві з яким ми підготували й видали п’ять брошур із серії «Бесіди про Конституцію»: «Національний банк у системі влади», «Чи стане Україна соціальною державою?», «Що таке свобода і право у демократичній державі?», «Влада», «Фінансовий механізм держави. Податки». Так, він  готовий був тоді віддати створенню і роз’ясненню нашої Конституції скільки завгодно часу, бо вважав: нічого важливішого  для української історії зараз немає.

Також коло його особистих інтересів було дуже широке — захоплювався спортом, літературою, історією, мистецтвом. Пам’ятаю, як напередодні Світлого Христового Воскресіння він одним із перших передав вагомий благодійний внесок на  відтворення національних святинь — визначних пам’яток архітектури XI—XII століть Успенського собору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Пам’ятаю, як захоплено він розповідав на міжнародному турнірі в Португалії про свою 15-річну роботу на посаді президента Федерації гандболу України, як пишався з того, що гандбольна жіноча команда «Спартак» (Київ) за безпрецедентні спортивні досягнення потрапила до Книги рекордів Гіннесса. Пам’ятаю, як безмірно радів Вадим Петрович, побачивши перші банкноти нашої національної валюти, в організації випуску яких він узяв безпосередню участь. Пам’ятаю, який піднесений настрій був у нього від справедливого рішення — розгляду ініційованого ним подання до Конституційного Суду про неконституційність закону «Про вибори народних депутатів України». Як з обуренням казав, що в попередньому варіанті Конституції України головний банк нашої країни повністю  випав із поля зору її творців. У ньому були відсутні не те що  розділ чи окрема стаття, взагалі там жодної згадки не було про один із найважливіших інститутів державності.

Напевно, не всім подобалися його гостра думка, тверда позиція, незалежність. Як відповідальний державний і громадський діяч, який глибоко вболівав за долю України та її народу, Вадим Петрович неодноразово попереджав можновладців, що терпіння людей не безмежне. «Довіра до влади, — якось наголосив він ще влітку 1996-го, — непідвладна нікому; довіра ця цілком залежить від її дій. Бо інакше громадяни можуть скористатися жалами, які вони мають при демократії». І хіба Помаранчева революція та Революція Гідності не довели, як тоді Гетьман мав рацію?

Ніяк не віриться, що вже двадцять років його немає серед нас. Ця скорботна дата сколихнула стільки спогадів, стільки думок про Гетьмана. Хтось із французьких філософів мовив: кожне щасливе життя — довговічне. Це про Вадима Петровича. Відтоді, як його не стало, він не пішов у безвість, не зник.

Заради увічнення пам’яті про нього президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 11               липня 2005 року присвоїв В.П.         Гетьману звання Героя України — «за визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становлення та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність (посмертно)». І ще: його ім’ям названо одну із столичних вулиць, а також Київський національний економічний університет, який є спадкоємцем інституту, де він навчався у 1950-х роках. В пам’ять про Вадима Гетьмана один із банків свого часу заснував іменні стипендії, а журнал «Банкиръ» — спеціальний приз для відзначення найкращого банкіра року. Популярною в Києві стала вітрильна регата на «Кубок Вадима Гетьмана», яка відбувається щороку. Не можна оминути увагою й меморіальне видання «Вадим Гетьман            — громадянин, фінансист, політик». Цей ваговитий фоліант допомагає скласти повніше уявлення про цю неординарну людину із когорти славетних українців. І цей перелік можна продовжити.

Вічна пам’ять Вам, Вадиме Петровичу!

* * *

Богдан ДАНИЛИШИН, голова Ради Національного Банку України:

— Вадима Гетьмана можна назвати людиною, яка набагато вперед бачила і розуміла майбутнє, куди рухається українська економічна реальність і яка доля врешті-решт її чекає. Його поправу вважають одним із засновників національної банківської системи і національної валюти — гривні. Як стверджують старожили НБУ — Гетьман був противником поспішного виходу України із рубльової зони, сповідував плавний еволюційний перехід до впровадження національної валюти. Можливо — це був один із шляхів для забезпечення більшої стійкості національної валюти, а може і ні. В ці роки було дуже мало людей, які могли розуміти сутність і значення макрофінансової стабільності. Після його смерті — багато чого з того про що він попереджав справдилося — гіперінфляція, втрата вкладів і багато чого іншого. Він створив міжбанківську валютну біржу, почав закладати основи фондового ринку, ф’ючерсного валютного ринку. Його смерть обірвала ці прагнення. Фондовий ринок не створено до сих пір. Ми мало знаємо економічну спадщину Вадима Гетьмана. Настав час те, що він колись починав, про що говорив і прагнув — зробити публічним і доступним для широкого кола економістів, фінансистів, широкої громадськості.