Політкультурна революція

Статті відомого українського вченого і діяча Анатолія Гальчинського, як правило, викликають громадські дискусії з тих чи інших актуальних питань суспільно-політичного розвитку України. Не є винятком і його стаття «Хвороби державності. Чесні вибори: застереження політичного аналітика» у газеті «День» від 4 вересня 2004 р.

Ми всі чекаємо суспільно-політичних змін і всі стурбовані тим, якими вони будуть насправді. Французи кажуть «vouloir c’est pouvoir»: хотіти — значить могти. Але поки що немає впевненості, що ми, українці, зможемо реалізувати те, чого прагнемо. Чому? Тому що у нас немає сучасної політичної нації, і в той же час існують занадто великі розбіжності між інтересами різних соціальних груп і політичних партій.

Проблема суспільно-політичних змін в Україні пов’язана не тільки з президентськими виборами 31 жовтня 2004 р. Швидше ці вибори є лише приводом для того, щоб цю проблему публічно задекларувати.

Суспільно-політичні зміни визрівали впродовж певного часу і зараз стали предметом громадських дискусій. Як правильно зазначає пан Гальчинський, Україна підійшла до межі, коли «друга хвиля» реформ (пенсійної тощо) вимагає не лівоцентристського, а праволіберального політичного підґрунтя.

Іншими словами, мова йде про необхідність трансформації політичної основи (політики, механізмів її реалізації тощо) нової влади в Україні, яка невдовзі прийде на зміну діючій владі. Для того щоб здійснити цю трансформацію, на нашу думку, новій владі потрібна як мінімум нова державницька ідея, заснована на класичних ідеологіях демократичного суспільства: консерватизмі, лібералізмі та соціал-демократії.

Як визнають фахівці, офіційна державницька ідеологія в Україні спирається на традиційну народницьку філософію. Діюча влада сьогодні підтримує в народу державотворчий дух, звертаючись до демократичного народництва, яке завдяки Т. Шевченку, М. Драгоманову, І. Франку та їх однодумцям є невичерпним джерелом романтичної моделі українського державотворення. Але це тільки на словах, бо на практиці діюча влада заохочує традиційну, номенклатурну та олігархічну, а не народницьку політичну культуру.

Як не парадоксально, але треба констатувати, що народництво не є продуктивним будівничим держави. Народництво має не тільки сильні сторони, зокрема, вищу духовність у порівнянні з тоталітаризмом, який воно політично та духовно здолало у 1990 — 1991 рр. Але й певні слабкості, наприклад, нижчий рівень забезпечення політичного і державного менеджменту — порівняно з класичними політичними культурами — консерватизмом, лібералізмом і соціал-демократизмом.

Не секрет, що одна з корінних причин наших суспільних бід полягає у тому, що народницько-державницька ідея, яка сформувалась у період боротьби за незалежність України (1988 — 1991 рр.) і була взята правлячою номенклатурою на озброєння, не привела до формування повноцінної політичної нації. Звичайно, проблема полягає не стільки в ідеї, скільки в її тлумачах. Але й сама ця ідея, як уже було вказано, не позбавлена певних хиб.

Можливо, така думка комусь буде видаватися передчасною, але в України немає іншого шляху, ніж освоювати класичні політичні ідеології та наповнювати ними державотворчий процес. Пануючі традиційна, номенклатурна та олігархічна політичні культури слабо зв’язують владу та народ, а значить, не можуть ефективно сприяти державотворчому процесу в Україні. Це значить, що будь-хто, ставши президентом України восени 2004 р., перш за все повинен буде посилювати у державі та суспільстві вплив класичних політичних ідеологій.

Сьогодні у взаєминах між народництвом та класичними політичними ідеологіями склалась «революційна» ситуація: народництво вже не може претендувати на монополію державотворчої ідеї, а класичні політичні філософії ще не заявили свої претензії на цю роль привселюдно. При цьому народницько-державницька ідея, без сумніву, зберігає свою актуальність та корисність, але у сучасних умовах вона вже недостатня для того, щоб формувати повноцінну українську політичну націю.

По суті, це такого ж типу ситуація, яка свого часу мала місце, наприклад, у фізиці, коли квантова фізика «потіснила» класичну механіку і фактично зайняла її місце у науковій картині світу. Спочатку це викликало у певної частини вчених-фізиків спротив, але потім все стало на свої місця, і сьогодні вже ніхто не оскаржує ролі і значення квантової фізики. Сподіваємось, що так буде і з впровадженням в Україні класичних політичних ідеологій.

Останні мають виключно важливе значення для трансформації посттоталітарної суспільної свідомості народу як передумови формування нових політичних націй. Якщо розвивати суспільство на засадах класичної демократії, тобто захисту прав людини, поділу влади тощо, то ця трансформація свідомості відбувається у напрямку класичних політичних ідеологій — консерватизму, лібералізму і соціал-демократії — майже автоматично (Польща, країни Балтії).

По-іншому відбувається трансформація посттоталітарної суспільної свідомості народу в умовах, коли немає повної демократії, гарантій захисту прав громадян, а поділ влади та інші демократичні принципи діють з великими відхиленнями тощо. Така трансформація, як свідчить практика України, Росії та деяких країн СНД, приводить до появи так званих традиціоналістських, тобто ультраконсервативних типів політичних культур, які домінують у суспільстві: традиційної, номенклатурної та олігархічної.

Поряд з цими типами культур зберігають свій вплив народницька, неототалітарна і новодемократична політичні культури як їх природні антиподи. Традиційна, номенклатурна та олігархічна політичні культури, як і їх антиподи, не можуть щезнути самі по собі, їх треба поступово трансформувати у класичні політичні культури. Як це зробити? Відповідь досить проста: через розвиток класичної демократії, яка в своїй основі спирається на класичні політичні ідеології.

Очевидно, що традиційна, номенклатурна чи олігархічна політичні культури не сприяють втіленню державотворчої ідеї. Але коли у Росії державотворча ідея була замінена імперською, тоді ці культури там «запрацювали», про що свідчать результати парламентських і президентських виборів у Росії 2003 — 2004 рр.

В Україні заміна державотворчої ідеї на імперську поки що неможлива. Хоча обраний на початку 1990-х рр. так званий прусський або авторитарний шлях суспільно-політичного розвитку, якщо він вчасно не буде змінений на демократичний шлях, може привести до появи українського Бісмарка з усіма негативними наслідками для націєтворення.

Тому нова державотворча ідея, заснована на класичних політичних ідеологіях, в українських умовах потребує швидкого впровадження для того, щоб бути ефективним запобіжним засобом від пруського шляху розвитку та радикалізації української політичної нації. Вона дійсно може стати основою для формування більш високого рівня національної єдності українців, що, власне, і потрібно для створення праволіберального політичного підґрунтя нової влади.