Політичні трансформери

Відзначивши 20 років нашої незалежності, ми вкотре опинилися на порозі нової політичної доби. Усе знову починається з чергового «низького старту». Політики й у владі, і в опозиції випромінюють оптимізм щодо своїх досягнень і перспектив. Насправді і в тих, і в інших можна побачити не зовсім адекватну оцінку своїх можливостей.

ЩЕ НЕ ВСЕ ВИЗНАЧЕНО...

Рейтинги Партії регіонів, особисто глави держави і практично всіх державних органів падають. І це падіння настільки нестримне, що можна стверджувати: Янукович має всі шанси стати настільки ж непопулярним президентом, як і його попередник, за коротший термін. Прицьому на руках у Банкової очевидні козирі — фактичний контроль над усіма гілками влади, «обезголовлена» опозиція, опора на силові структури й потужний бюрократичний апарат, інфільтрований і укомплектований «своїми», тобто вихідцями із Донбасу. Із такими «козирями» виграти вибори через рік, здається, нескладно. Нічого нового вигадувати не потрібно. Достатньо ухвалити зручний для себе виборчий закон, роздробити опозиційні сили, застосувати адмінресурс і в підсумку виїхати на голосах позбавленого альтернативи базового електорату, якщо заздалегідь настрахати цей електорат наступною «лякалочкою» про «необандерівців». Влада начебто зробила все, щоб її падаючий рейтинг не заважав їй керувати достатньо довго. Регіонали чітко настроєні на виграш парламентських виборів 2012 і 2016 років і президентських 2015-го. Опозиція начебто зруйнована. Але чи така вже безнадійна ситуація на колишньому «помаранчевому» фланзі?

«ПОМАРАНЧЕВИЙ» ПРИСМЕРК

Узагалі говорити про термін «помаранчевий» у ситуації, що склалася, можна хіба що з метою узагальнення всіх сил некомуністичного сенсу, усунених від влади після 2010 року, або поки що не представлених у ній. Насправді нікому з нинішніх опозиціонерів не можна дати характеристику «помаранчевий» у трактуванні 2004— 2005 років. Найяскравіші фігуранти цієї доби або перебувають у в’язниці, або ж, як Ющенко, цілковито дискредитовані. Нинішні опозиціонери, формально сповідуючи постулати революції 2004 року, насправді сформувалися як політики в епоху «пізнього Ющенка», про яку не можна говорити як про «помаранчеву». Ані Яценюк, ані Гриценко, ані Тягнибок, ані Катеринчук не є «ветеранами революції». Як політики вони вийшли на політичну сцену після неї, хоча й завдяки їй. Звичайно, та ж «Свобода» існувала давно й революцію активно підтримувала, але все-таки символами й діяльними постатями того Майдану були інші фігури — Ющенко, Тимошенко, Луценко, Порошенко, Турчинов.

Нині основні політсили й персонажі ющенківського часу йдуть зі сцени. Найпотужнішою все ще залишається «Батьківщина», але зараз у партії не кращі часи, і невідомо, чи збереже «Батьківщина» єдність партійних лав. І поки головна опозиційна політсила переживатиме перехідний період, на плаву опиняться політпроекти, сформовані приблизно у 2007—2009 роки, кожен з яких тепер претендує на місце в парламенті й намагається довести свою значущість в опозиційному таборі. Проте владі вигідно грати на амбіціях опозиційних вождів. Тим паче, що деякі з них нібито регулярно заходять «на чай» до президентської адміністрації.

Коли Ганна Герман виголосила свою, тепер уже знамениту фразу, про те, що головні опозиціонери бувають у гостях у влади, стрепенулися три фігури з опозиційного стану — Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк та Анатолій Гриценко. Останній зажадав у Герман доказів і отримав відповідь — мовляв, його за опозиціонера взагалі не вважають. Перші два фігуранти — Тягнибок і Яценюк — опинилися навіть у пікантнішому становищі. Дуже вже часто обох звинувачують у фактичній роботі на владу. І спростувати ці підозри вони можуть, лише зробивши реальні дії щодо захисту своїх виборців. Участь у ток-шоу, мітингах і бійках якраз не доводить чистоти їх помислів. Проте наразі ми бачимо з їхнього боку бурхливу політичну риторику, ідеологічні «контршпильки» владі (особливо з боку «Свободи»), але не більше.

КАСТИНГ НА ЛІДЕРА

Події, що відбулися в Києві в День Незалежності, лише довели, що опозиційні сили не дуже готові об’єднуватися навіть перед палицями. У цілому ситуацію можна схарактеризувати фразою «справжніх буйних мало». На «буйного» не тягне навіть найудаліший кандидат з опозиційної когорти — Олег Тягнибок. Він не може стати єдиним вождем опозиції за визначенням — у нього своя електоральна ніша, обмежена, у тому числі й географічно. Залишаються двоє — Арсеній Яценюк і (умовно) Олександр Турчинов як «в.о.» Ю. Тимошенко. У них шансів стати головними опозиціонерами країни більше. Але за яких умов?

Арсеній Яценюк уже кілька разів змінював свою риторику й політичний імідж. Те, що він тримається на плаву стільки часу без особливих утрат для себе, у нинішніх умовах може свідчити лише про те, що владі він, як мінімум, зручний. У будь-якому разі бренд його партії тепер буде вельми популярним. Яценюк практично відразу зробився єдиним рейтинговим проектом на умовному «центристському» фронті. В умовах майбутніх виборів до лав його партії може влитися значна кількість бізнесменів, готових заплатити за своє входження до парламенту. Адже в лавах ПР місць на всіх не вистачає, й умови членства там жорсткіші, і «коштує» туди пройти дорожче. Але все одно гарантій проходження до парламенту немає, бо між самими регіоналами вже розпалюються конфлікти щодо місць у списках і розподілу округів. «Сильної України» Сергія Тігіпка фактично вже немає, і ті, хто вкладав у цей проект, тепер відчувають себе, м’яко кажучи, ошуканими. Із «Батьківщиною» зв’язуватися небезпечно й невигідно. Ось і залишається Яценюк. Арсеній Петрович для охочих отримати партійний «дах» зручний не лише цим, а й достатньою безпекою свого бренду — за членство у «Фронті Змін» поки начебто переслідувати не збираються. Звичайно, якщо не йдеться про округи в осерді синьо-білого поясу і в Криму.

Олександр Турчинов у короткостроковій перспективі може об’єднати хоча б частину опозиції, але в нього є актуальніше завдання — утримати від розпаду саму «Батьківщину». До того ж він завжди сприйматиметься лише як «медіум» Тимошенко. Постійне волання до «духу Юлі» може утримати довкола нього деяку кількість прибічників, але не більше. До парламенту наступного скликання «Батьківщина» проходить і навіть може дещо збільшити свої відсотки за партійними списками, але навряд чи переможуть її кандидати у мажоритарних округах (за умови, що буде ухвалено мішану систему виборів), лише якщо всередині партії не почнуться розкольницькі процеси, а влада не поставить навіть ослабленій «Батьківщині» такий «блок», після якого від колишньої другої партії країни почнуть шарахатися, як колись від троцькістів.

«Батьківщині» вигідніше збереження нинішньої виборчої системи: за загального розчарування народу й персоналістського ставлення до влади партія «Юлі-мучениці» цілком може отримати додатковий бонус через страждання її лідера. У разі створення кількох «Батьківщин» — одну з яких, наприклад, може очолити Наталя Королевська — шансів пройти до Ради не буде в жодного з цих проектів: за рік вони просто не встигнуть розкрутитися в очах електорату, який все одно з усього складу минулого БЮТ знає лише Тимошенко й Турчинова.

Решта політсил опозиційного напряму має лише один шанс провести своїх представників до Ради — через мажоритарні округи. Саме так у парламенті можуть опинитися Анатолій Гриценко, Віктор Ющенко, Юрій Єхануров та інші.

Таким чином, поважні опозиційні персони цілком можуть пройти до нового парламенту, але погоди там робити не будуть. Надто багато «зірок» критики, вони заважатимуть одна одній, а влада тим часом, заручившись підтримкою потрібної кількості мажоритарників, у тому числі тих, хто пройде під опозиційними брендами, робитиме свою справу.

Владі вигідно, щоб опозиційні сили конкурували між собою, виставляючи більше кандидатів в округах тієї ж Західної України. За такої конкуренції навіть у цих областях можуть виявитися обраними кандидати від ПР або лояльні до них персони. До того ж немає жодних гарантій того, що депутат, який пройшов до Ради під брендом «Батьківщини» або «Нашої України», здійснюватиме там політику партії, а не стане «тушкою».

КОЛИШНЯ БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ ВІДМИРАЄ

Влада тим часом робить у своїй частині політичного спектру все можливе, щоб убезпечити себе від можливих конкурентів. Злиття «Сильної України» із ПР — це лише початок процесу. Наступними кандидатами на поглинання можуть бути Народна партія Володимира Литвина (майже з 100-відсотковою ймовірністю) і «Єдиний Центр» Віктора Балоги. А ось Соцпартія навряд чи зіллється із ПР. Повернення до керма соціалістів Олександра Мороза може говорити якраз про відновлення формально самостійного походу соціалістів до влади: надій пройти до парламенту під головуванням Василя Цушка у неї не було.

Таким чином, у провладному таборі відбувається створення фактично однієї суперпартії, хоча й вельми різнопланової за набором ідеологічних постулатів. Ще два-три злиття й поглинання — і старе донецьке ядро ПР почне «розчинятися» в нових людях. Такі процеси неминуче загострять суперечності в лавах самої Партії регіонів. Хоча формального розколу у ПР поки що чекати не варто, в усякому разі, до 2015 року — заради переобрання нинішнього глави держави нова «суперсила» виступить єдиним фронтом.

Якби аналогічні процеси відбувалися у стані опозиції, можна було б говорити про рух України до двопартійної системи. Але такого руху поки що не видно. Навіть на провладному фланзі з об’єднанням усіх під єдиним «дахом» ще не все вирішено однозначно. А на умовно опозиційному фланзі все набагато «занедбаніше». Жоден із тамтешніх вождів не готовий відмовитися від своїх амбіцій, хоч би як вони декларували свої наміри об’єднатися.

Усе це свідчить, що влада поки що може почуватися спокійно. Для реального опору її діям нинішні опозиційні лідери не годяться — вони все ще продукт попередньої епохи показної багатопартійності. Потрібні нові особистості й нові політсили. І вони точно дозріють — ближче до 2012 року. У наступному ж парламенті спочатку запалають «останнім світлом», а потім швидко згаснуть «зірки» тих, хто сьогодні гордо іменує себе опозицією. Насправді вони прагнуть «хоч опудалом, хоч тушкою» пробратися до влади, користуючись настроями народу. Народ і дасть їм оцінку. Досить поглянути на лідерів минулого Майдану й усвідомити, що кумири дуже швидко перестають бути ними, якщо розв’язують свої приватні проблеми.

ЦИТАТА «Дня»

Арсеній Яценюк: Об’єднання може бути лише одне

Єдине об’єднання, яке варто обговорювати, це — консолідація «Фронту Змін» і БЮТ. Про це повідомив депутат від НУ-НС, лідер партії «Фронт Змін» Арсеній ЯЦЕНЮК у ефірі «5 каналу». «Йде дуже тривала дискусія про те, що демократи повинні об’єднуватися. Зараз є дві парламентські партії, в яких однаково великий рейтинг і які мають показати свою консолідацію: «Фронт Змін» і БЮТ», — заявив політик. «Об’єднання може бути лише одне. Тому що будь-яких дискусій про те, що партії можуть зливатися, немає. Об’єднання проходить таким чином: якщо ви поділяєте ідеологічні цінності, якщо ви бачите, яким чином ми можемо перемогти, тоді йде прямий вступ, або в одну партію, або в іншу», — заявив Яценюк. Депутат підкреслив, що «це все парламентські партії, які сьогодні спроможні сформувати більшість у Верховній Раді».

Зазначимо, попри те, що до парламентської кампанії 2012 року ще понад рік, політичні партії почали переговори про злиття та об’єднання. Політологи вважають, що лави Партії регіонів можуть поповнитися «Фронтом Змін» Арсенія Яценюка.

Нещодавно «Фронт Змін» закликав учасників Комітету опору диктатурі ще до виборів підписати угоду про створення більшості в наступній Верховній Раді. Таку заяву зробив заступник голови партії Андрій Пишний. А. Яценюк заявив, що вважає недоцільним об’єднання опозиції в одну партію, оскільки, на його думку, окремо опозиційні партії зможуть отримати більшу кількість мандатів у Верховній Раді, ніж об’єднавшись, нагадує rus.newsru.ua.