Полiтика поступилася бiзнесу
Чи дійсно конфліктна ситуація на спільному підприємстві «АвтоЗАЗ-ДЕУ», як сказав Президент Кучма, не економічного характеру, «а більше політичного й особового»? Думається, що будь- хто, хоч трохи знайомий із підприємницькою діяльністю, засумнівався б у цьому… і не зовсім мав би рацію.
Як правило, всі непорозуміння і тертя, котрі виникають між партнерами по бізнесу, починаються з фінансових непогоджень. Причому приводом до початку конфлікту майже завжди виявляється скорочення реального (проти — очікуваного) прибутку від проекту. Незалежно від того, які збитки несе проект, — природно, у великого бізнесу і збитки крупніші, — його співзасновники просто-таки змушені зайнятися приведенням своїх задумів у відповідність з дійсністю. Власне, на цій фазі і з'ясовується, чи спроможні партнери залишатися партнерами і надалі. Іншими словами, чи можливо погодити їхні цілі, чи готові вони йти на взаємні поступки, чи досить вони «культурні люди», щоб зуміти домовитися…
Рік роботи СП на українському ринку, хоч як це сумно констатувати, майже повністю відтворив схему розвитку «виробничого конфлікту». Ми не будемо зупинятися на деталях фінансового фіаско СП, оскільки «День» детально описував цю драму на своїх шпальтах. Але нам хотілося б звернути увагу на одну особливість цієї події, котра різнить її від рядової підприємницької розбірки. Річ у тім, що спочатку «Проект спільного підприємства» для української сторони не був комерційним проектом. Отже, всі бізнес-плани в сумі з балансом збитків/прибутку, про неадекватність яких зараз так переживає корейська сторона, для українців мали зовсім конкретне, відмінне від корейського, значення. Що більше за все хвилювало і хвилює українську сторону? По-перше, зайнятість на автобудівних підприємствах. По- друге, платежі до бюджету. По-третє, особистий інтерес чиновників. Останнє припущення — гіпотеза, що засновується на розмовах з підприємцями. А що хвилює корейців? Прибуток. Це — по-перше, по-друге і по-третє.
Таким чином, всі спроби корейської сторони максимізувати прибуток і мінімізувати збитки, виходячи з внутрішньо- і зовнішньоекономічної кон'юнктури ринку, просто-таки не можуть не входити в суперечність зі стратегічним інтересом українських партнерів, стурбованих передусім вирішенням політичних завдань. Фактично, саме бажанням застрахувати власні гроші (які, до речі, корейці 1998 року, після азіатської кризи, вже не могли так тринькати, як у часи написання українського бізнес- плану) мотивовано прагнення «ДЕУ» поставити під свій контроль грошові потоки від збуту автомобілів. По суті, збут — це єдине джерело прибутку і для материнської компанії і для політично заангажованого українського менеджменту. Для останнього прибутки «потім» просто не порівнянні з інвестиціями «зараз»! Сподіваємося, наш читач здогадується, чому.
Для будь-якого уряду, котрий розробляє стратегію економічного зростання, не повинно існувати конфлікту між економічною ефективністю і політичною доцільністю. Хіба може бути інакше? Наша історія показує, що може. До останнього моменту влада оберігала від відставки директора АвтоЗАЗу, котрий «послідовно захищав, — як він сам говорив про себе, — інтереси національної автомобільної промисловості». А знаєте, в чому інтерес автомобільної промисловості? Олександр Сотников вважає, що «це, передусім — виконання корейською стороною інвестиційних зобов'язань, прийнятих нею при створенні СП рік тому» ( «Бізнес», №8 за 1999 р.).
Очевидно, левова частка розчарування корейської сторони пояснюється лише недооцінкою такої позиції влади, а зовсім не фінансовими прорахунками, як про це говориться в пресі.
