Політики «захищають» православ’я. Це до виборiв
Минулого тижня в Iнтернет-виданні «Версії.com» з’явилося інтерв’ю з народним депутатом України Андрієм Деркачем, записане одним із кореспондентів видання «Ортодокс». В інтерв’ю висвітлюється шляхетна особа п. Деркача, абсолютно нездатного «займати нейтральну позицію у боротьбі добра і зла», і співаються панегірики всім численним виданням, які контролює п. Деркач. Звичайно, такий пафос з приводу відомої своїми специфічними методами політики і бізнесу персони викликає іронію. Нас, однак, найбільше зацікавив його безстрашний — прямо-таки донкіхотський — захист канонічного православ’я, тобто Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП).
Перш за все — що, власне, означає словосполучення «захист канонічного православ’я»? Від кого або від чого? Адже, УПЦ Московського патріархату — то найбільша православна церква України, церква торжествуюча. Вона постійно й без будь-яких перепон зростає, будує храми, вільно практикує свою зовнішню і внутрішню церковну політику, навчає майбутніх священиків у своїх семінаріях та академіях. Її ієрархи засідають в усіх можливих урочистих президіях та з’являються на екранах телевiзорiв, найвищі особи держави відвідують її монастирі, кафедральний храм церкви відбудовано на державні кошти. Держава закриває очі на те, що ця церква — не українська, а істинно російська — за мовою, за беззастережним підпорядкуванням Московській патріархії, яка є частиною політичного істеблішменту Росії, а також за змістом церковно-політичної діяльності деяких її духовних і світських діячів.
Так у чому, власне, справа? Звідки ця параноя, цей менталітет гетто, цей комплекс меншовартості, характерний для деяких політиків, журналістів та церковників, пов’язаних з УПЦ МП? Чому так патетично, так проникливо розповідає п. Деркач про своє героїчне відстоювання інтересів цієї церкви? Чому церква дозволяє маніпулювати своїми інтересами? Однією з причин є, безумовно, ностальгія нашого православ’я за часами, коли воно займало ексклюзивну позицію в суспільстві і фактично не мало, так би мовити, суперників (подібно до КПРС). Як в царській Росії, так і в СРСР всі інші релігії і конфесії або заборонялися, або потерпали від безжальної дискримінації з боку держави. Зараз ситуація радикально змінилася. Конституція України дозволяє вільно практикувати свою віру греко-католикам, католикам, протестантам різних напрямків та ін. Інакше ми були б не демократичною державою, а чимось на зразок Куби або Іраку.
Згадаємо також, що православні хоча і знаходяться у переважній більшості, але складають (всі три православні церкви разом), згідно із статистикою, десь 55—60% віруючих країни. То що будемо робити з тими 45 вiдсотками — громадянами України? Забороняти, насильно навертати до православ’я чи висилати «в места не столь отдаленные», як це робилося ще не так давно? Невже наші православні християни згодилися б відновити своє виключне становище в країні такими засобами, такою ціною?
Не варто доводити, що від втрати православною церквою своїх ексклюзивних позицій народ православний зовсім не постраждав — люди мають свої храми, духовників, дотримуються церковного православного календаря, тим більше, що великі православні свята стали державними.
А от ситуація для православного духовенства дійсно ускладнилася — воно тепер має численних, так би мовити, «конкурентів» на духовному полі, іноді значно активніших за православних батюшок і владик. В одних церквах духовна освіта на більш високому рівні, другі ведуть масштабну благодійницьку діяльність, а ще в інших церквах парафіяльний священик знає всіх свої прихожан на ім’я. Думаю, що зрештою, за кінцевим рахунком, такий виклик часу піде на користь нашій традиційній православній церкві. І хто знає, може втрачені вівці тоді почнуть до неї повертатися.
Сьогодні, однак, у деяких вищих православних колах царює небажання визнати реалії ХХI століття, лунають постійні посилання на свою «традиційність» (не згадуючи вже про канонічність), демонструється незадоволення урядом, який чомусь не забороняє діяльність всіх інших церков.
А щодо «рицарських» захисників УПЦ МП, у перших рядах яких сьогодні бачимо і п. Деркача, то їхньою рушійною силою є, без сумніву, та обставина, що мільйони парафіян цієї церкви складають неабиякий потенційний електорат, перед яким не один політик робить реверанси; згадаємо хоча б комуніста тов. Симоненка. До того ж — цей електорат структурований, адже вправні політики звикли сприймати кожен храм Божий виключно як агітпункт. Є й інші бонуси «проканонічної орієнтації» — піклування про УПЦ МП, а також про «збереження як зіниці ока духовної єдності православних України, Росії і Білорусі, опікуваній Його святістю Патріархом Алексієм II» (-А.Д.), автоматично апелює також до того опозиційного електорату, який складають росіяни України. Не кажучи вже про імідж «друга Росії».
Повертаючись до інтерв’ю, вимушені констатувати, що п. Деркача трохи підвели власні секретарі та спічрайтери — його відповіді на запитання не вільні від прикрих неточностей. Ось один приклад. П. Деркач твердить, що «Православна церква розпочинається від апостолів». Тоді як, наприклад, історик протоієрей Петро Смірнов у своїй «Истории Православной Христианской церкви» (1916) пише, що становлення православ’я розпочалося у IV і закінчилося у IХ століттях. Історію ж Російської церкви російський протоієрей Петро Смірнов виводить із часу Хрещення Київської Руси, тобто з Х століття.
Ще один приклад стосується неухильного збереження історичних православних традицій. Відомий російський історик Михайло Поснов в «Истории Христианской Церкви» (Брюссель, 1964) повідомляє, що у другій половині першого тисячоліття християнської ери Церква прийняла кілька постанов про «Пентархію» (від слова «п’ять»), зокрема таку: «Пять патриархатов в целом мире утверждены Богом для управления — Римский, Константинопольский, Александрийский, Антиохийский и Иерусалимский». Сьогодні ж, як загальновідомо, у Вселенському православ’ї — попри згадану давню традицію — у три рази більше патріархатів та автокефальних архієпископатів.
Вельми цікаво було дізнатися, що шановний депутат ВР вбачає майбутнє України зовсім не в економічному розвитку і добробуті громадян, не в побудові демократичної держави та громадянського суспільства. Його мета — творення держави на основі традиційних православних цінностей, як альтернативи нездатної до самостійного розвитку «етнографічної території». (Що б це значило? П. Деркач мав, мабуть, на увазі «етнічну» територію?)
Дозволимо собі нагадати, що більшість незалежних церков православного світу — національні («етнографічні» в термінології депутата ВР). Скажімо, Елладська (Грецька), Сербська, Болгарська, Грузинська та ін. І майже всі вони (за виключенням тих, що входили до згаданої Пентархії) дуже непросто і далеко не одразу виборювали свою автокефалію — процес іноді тривав століттями. Маємо надію, що українське православ’я саме зараз започатковує цей процес і що через якийсь час у світі з’явиться ще одна велика (чи не найбільша) автокефальна Православна церква.
Що й казати: широкі кисті використовують деякі наші політики, малюючи як історичну минувшину, так і перспективу. Розраховані, як не прикро, на повне невігластво читача. В інтерв’ю п. Деркача є справедливі слова: «Часи змінилися». Дійсно, часи змінилися, і — як би там не старалися політики — Православна церква вже ніколи не буде такою, якою вона була протягом багатьох століть смиренного підпорядкування світській владі, політикам і демагогам. Віруючі тепер інші. Краще за все залишити справи церкви самій церкві — вона здатна обійтися без опікунів із їхньою сочевичною юшкою.
