Порядок денний для України: пункти, які відсутні...
Уже впродовж місяця не зникає враження, що основним програмним підсумком президентських виборів в Україні стала… відсутність цього ж програмного підсумку. Що я маю на увазі?..
Є переможці і є претенденти на найвищі державні пости — і їх чимало. А програми подальшого розвитку України, що була б адекватна внутрішнім очікуванням, національним потребам і зовнішнім обставинам, і тієї, що потрібна зараз для забезпечення нової якості соціально-економічного розвитку — так і немає. Немає також і серйозного аналізу проблем попереднього періоду (відомі проблеми в оподаткуванні та приватизаційних процесах до уваги не беремо). Основний акцент уваги сьогодні змістився в сферу персональної політичної моралі, яка також, безсумнівно, важлива. Але вона сама по собі не виробляє ресурси політичного й економічного розвитку. Тільки як додаток до політичної волі та уявлення — куди її направляти…
Навіть знакова дискусія про кандидатуру майбутнього глави уряду звелася не до зіставлення концептуальних поглядів і намірів потенційних прем’єрів, а до питання про ступінь «стерильності»: щоб було (за можливістю) «нове обличчя», щоб не було свого бізнесу, щоб не було своєї партії. Між рядків ще читається — щоб не був дуже беручкий, самостійний і амбіційний…
Наскільки люди з подібними характеристиками відповідають типу реформаторів, модернізаторів і «моторів змін» — питання дискусійне. А ось у тому, що в такого ніде та ніяк не засвіченого й не страждаючого на «комплекс Прометея» адміністратора може не виявитися переконливої програми дій і волі діяти рішуче, — можна й не сумніватися.
Ну, звичайно, майбутній прем’єр- міністр скаже досить багато про несправедливу приватизацію,.. про те, що податки повинні платити всі і що треба підтримувати національного виробника,.. про розвиток села і євро інтеграцію,.. про те, що уряд і надалі підвищуватиме пенсії, стипендії, соцвиплати та зарплати бюджетникам тощо. У результаті список завершиться тезою — нікому не вдасться розколоти Україну за регіональною ознакою… І така програма буде щонайбільше «попурі» з оновлених пріоритетів попередніх Кабінетів + частина передвиборних тез новообраного Президента + кілька свіжих «фішок» з арсеналу тієї ж останньої президентської кампанії (яка, на думку експертів, не принесла нових ідей). Така закономірність жанру, а також специфічні вимоги до претендента, з самого початку програмують наступного прем’єра на рух у старому фарватері. А отже, на етапі, коли є всі можливості для «маневру розвитку», не спрацюють стартові механізми, і багато життєво важливих проблем навіть не озвучуватимуть. А таких на сьогодні безліч…
Ось, наприклад, пенсійна реформа. Процес започаткований у 1999 — 2000 роках. Потім була стратегія, де чітко вказувалося, який етап змін у системі пенсійного забезпечення та до якого терміну має бути завершений. По суті, зараз в Україні вже мали щосили працювати механізми недержавного пенсійного забезпечення: недержавні фонди та управляючі компанії, кожен майбутній пенсіонер уже мав би приблизно уявляти розміри свого майбутнього достатку. Попутно це мало підштовхнути розвиток фондового ринку, вивести з тіні фонд оплати праці, пожвавити інвестиційні процеси, прищепити нові стандарти раціональної економічної поведінки. Також мала б запрацювати система медичного страхування, адресного соцзабезпечення й багато іншого. Але сьогодні й гадки немає про щось із цього. Навіть проблеми серйозно не обговорюють. Хоч є про що подумати.
Наприклад про те, що «чилійська модель» пенсійної системи, яку взяли за основу в Україні — можливо, не найкраще рішення. Експерти відзначають її уразливість до фінансових криз, демографічну чутливість, здатність нормально працювати лише там, де є розвинений ринок цінних паперів і сформований середній клас. До того ж, ця модель сприяє поглибленню соціальної нерівності й призводить до безлічі політичних ризиків. Перед введенням цієї реформи щонайменше треба провести реформу системи оплати праці, трудових відносин, створити нормальний фондовий ринок.
Хотілося б, щоб не лише майбутній глава Кабміну, а й потенційний міністр соціальної політики (щодо цієї кандидатури скоріш за все вже досягнуто консенсусу) звернули на це увагу. Пенсійна система в умовах політичної демократії — це не просто приватний момент державної соціально-економічної політики, а й основа довіри в суспільстві. Наскільки це важлива категорія, переконливо описав Ф. Фукуяма в «Довірі».
Ще одна важлива проблема — економічні реформи. Під час всіх останніх політичних дискусій було озвучено безліч економічних проблем України та намірів із ними боротися. Та не були окреслені навіть контури такої національної економічної стратегії, яка стосувалася б глибших тем, ніж приватизація й оподаткування.
Звідси походять і популярні нині ідеї «перекрити кисень» для СЕЗ і ТПР, а під одну гребінку й для технопарків. Про те, що з СЕЗ є безліч проблем, говорять давно й багато. Але технопарки і СЕЗ — це, м’яко кажучи, не одне і те саме. По-перше, «зони» і технопарки — структури різного масштабу, і їх не можна ототожнювати; по-друге, СЕЗ — це більше елемент антикризової політики, а технопарки — політики інноваційного зростання; по-третє, ці структури мають різну економічну, соціальну й інноваційну віддачу, по-четверте — СЕЗ податків не платять, а технопарки платять на спецрахунки, які легко контролюються і перевіряються на предмет цільового використання коштів; по-п’яте — а що залишиться в результаті?.. Чи існуватиме взагалі в «Україні без технопарків» високотехнологічний бізнес світового рівня?
Знов-таки, вникати треба, а не просто рухати фіскальні «дамби»!..
Зрозуміло, що податковим «дірам», розвитку малого та середнього бізнесу, детінізації економіки, поліпшенню системи адміністрування податків тощо слід приділяти серйозну увагу. Але спочатку треба дати відповіді на головні запитання: який тип ресурсів (природні, відтворювані, людські?), який принцип організації продуктивних сил (галузевий, проблемно-орієнтований чи просторовий?), яка модель відносин (ліберальна, мобілізаційна чи інша?) будуть покладені в основу концепції національного добробуту. І що буде її метою: подвоєння ВВП, підтягнення до рівня Європи, лідерство в СНД, скупка всієї нерухомості в центрі Лондона, перемога в чемпіонаті світу з футболу чи що?.. Це фундаментальне запитання економічної стратегії держави, а все інше — поодинокості або засоби.
Без концептуальної ясності не вирішити одну з найсерйозніших структурних економічних проблем України — подолання технологічного відставання в системі виробництва. А без цього серйозно говорити про «конкурентоспроможність», нормальну позицію в міжнародному розподілі праці й інноваційно-інвестиційну модель зростання не доводиться. Судіть самі: третина промислового виробництва України — третій технологічний уклад, розквіт якого в масштабах світової економіки припадає на післявоєнні роки (його «ядро» — виробництво електроенергії, сталі, вугілля, важких машин і неорганічної хімії). Ще одна третина — четвертий уклад, що домінував у 80-х роках минулого століття (в основі — кольорова металургія, нафтопереробка, машинобудування та приладобудування, традиційний ВПК, автомобілебудування, електронна промисловість). Інша третина — це конгломерат зв’язаних виробництв цих і більш ранніх укладів. А що стосується п’ятого та шостого технологічного укладів, що визначають власне постіндустріальний тип виробництва — тобто складної обчислювальної техніки, сучасних видів озброєнь, програмного забезпечення, телекомунікацій, роботобудівництва і нових матеріалів, то на його частку припадають лише близько 3% у загальній структурі національної економіки. Це свідчить про те, що постіндустріальна економіка в Україні реально існує лише в жанрі наукової публіцистики та футурології.
Крім «Програми українського прориву» А. Кінаха чомусь питанню науково-технічного розвитку України ніхто з політиків серйозного місця в програмах не відводив. То чому тоді ще дивуватися?...
Відомо, що технологічне переозброєння виробництва, як і все інше в житті сучасного суспільства, рухає вперед науково-технічний прогрес. Тому хочеться поставити й таке запитання — що далі робитиме держава з українською наукою: реформування, подальша «перманентна евтаназія» чи, може, є інші варіанти? Ось у Грузії, наприклад, М. Саакашвілі реорганізував Академію наук у «Клуб вчених«… А чим не «реформаторська витівка»?..
Боронь Боже, щоб таке могло спасти на думку комусь в Україні! Хоча нормальні реформи в науці давно вже час було провести. Небагато цифр: середній вік академіка в Україні — понад 70 (!!!) років, а середній вік академічних докторів наук — 62 (!!!) роки. Якість наукових кадрів стабільно гіршає з початку 1990-х. Кандидатів і докторів наук ударно «плодить» університетська наука й, напевно, найбільш інтелектуально озброєна на сьогодні сфера — держслужба, але рівень їхньої підготовки, за дуже рідкісним винятком, залишає бажати кращого. З початку 1990-х чисельність наукових кадрів в Україні «всохла» приблизно на 100 тисяч осіб, або наполовину. Якщо оцінити це з погляду економіки, то держава втратила кілька мільярдів доларів, оскільки вартість професійної підготовки одного вченого та розмір «втраченого прибутку» від наукової еміграції, за різними оцінками, обходиться державі від 200 до 800 тис. дол./люд.
Це й недивно, оскільки державні витрати на науку в Україні з розрахунку на одного вченого сьогодні в 4 — 5 разів менші, ніж у Росії, у 20 разів — ніж у Бразилії, у 35 — ніж у Південній Кореї, у 75 — ніж у США. Нічого й дивуватися тому, що в українській науці працюють переважно невиправні ентузіасти.
Хтось може сказати, що й цього достатньо для науки, яка не робить світових проривів, і для вчених, які звикли «сидіти на шиї в держави«… З цим не можна погодитися! Попри все, Україна показує світовий клас. Це і технології зварювання живих тканин і розробки в галузі люмінесцентних мітчиків, сцинтиляційних детекторів тощо. Проте це швидше схоже на успіхи «сільських сиріт» при монарших дворах, ніж на результати цілеспрямованої політики держави.
По суті, все, що ми маємо сьогодні в промисловості та що ще хоч якось купують на зовнішніх ринках, зроблене руками та мізками наших вчених у 70 — 80-ті роки минулого століття. І ми досі годуємося з цього «заділу», точніше проїдаємо його й практично нічого не створюємо натомість. Не створюємо, бо близько 70% парку наукового обладнання експлуатують понад 10 років, чверть — понад 20. 75% наукового обладнання мають фізичне зношення понад 50%. Щоб зрозуміти, що це вже раритети й експонати для музею історії науки та техніки, досить сказати, що сучасні технології й обладнання застарівають протягом 2 — 5 років. А не оновлюємо, бо частка державних витрат на НДДКР у відсотках від ВВП у США — 2,8%, Швеції — 4,6%, Німеччини — 2,5%, Франції — 2,2%, Японії — 3,1%, Росії — 1,2%, а в Україні на розвиток науки витрачається: 0,22% в 1999 році, 0,28% у 2000 році, 0,37% у 2001 році, 0,28% у 2002 році, 0,34% у 2003, близько 0,4% у 2004. На 2005 рік заплановані 0,31% ВВП. Більша частина цих коштів іде на скромні зарплати вченим і на оплату ЖКГ-послуг науковим організаціям. Таким чином, наука в Україні на сьогодні може виконувати лише пізнавальну функцію і говорити про те, що науково- технічний прогрес є в нас двигуном чогось там, не доводиться.
Хотілося б, щоб отакі питання були озвучені в ході «прем’єріади» та стали основними пріоритетами для нового Кабміну. Ще більше хотілося б, щоб Україна отримала нову економічну стратегію та програму глибоких структурних реформ.
Якщо на посаду голови виконавчої влади шукати якесь «астральне тіло» (без причетності до політики, економіки, старої влади та вічної власності і без власного проекту для України), то тоді саме час сподіватися не на концептуалізацію української політики, а на її перехід у новий стан — ще більш аморфний, менш раціональний і прогнозований, ніж попередній.
А хто сказав, що тягар влади буває легким?..
