Постачальник зброї та… небезпеки

Нещодавно Україна отримала чергову партію військової допомоги від уряду США. «До нашої країни прибула третя заключна партія додаткової міжнародної безпекової допомоги на 60 млн доларів від уряду Сполучених Штатів Америки для потреб Збройних сил України, що включає боєприпаси, протитанкове та високоточне озброєння, медичне майно тощо», — йдеться в повідомленні Міністерства оборони України.

Відповідні поставки відбуваються в межах тісної співпраці США та України у військово-технічній сфері, яка включає, зокрема, високотехнологічну і гостродефіцитну техніку та озброєння для нашої країни, а також необхідні на передовій боєприпаси. «Засоби, які надійшли в попередніх вантажах, уже підвищують наші спроможності контрбатарейної та протитанкової боротьби, а також розвідки», — заявив начальник Головного управління логістики ГШ ЗСУ генерал-лейтенант Микола ШЕВЦОВ.

З одного боку, допомога американців спрямована на те, щоб посилити можливості українців протистояти росіянам, які уже восьмий рік ведуть війну проти нашої держави, захопивши окремі районі Донецької та Луганської областей, а також півострів Крим. З іншого боку, в США порушили питання про запровадження нових заходів проти російського експорту озброєння, про що свідчить доповідь дослідницької служби американського Конгресу.

Питання не лише в конкуренції: доля США у світовій торгівлі озброєнням становить 37% (перше місце), Росії — 20% (друге місце), яку американці виграють і кількісно і якісно, — до того ж, кожна держава має свою нішу, а в тому, що Москва використовує постачання зброї для просування зовнішньополітичних інтересів на регіональному та глобальному рівні, зокрема, для підриву впливу США. На це звертають увагу аналітики доповіді й закликають конгресменів з'ясувати, які способи, крім санкцій, допоможуть посилити тиск на російську оборонну промисловість, сприяючи її ізоляції.

Російський державний закордонний телерупор Russia Today, аналізуючи доповідь американців, наводить слова завідуючого Центром глобальних досліджень та міжнародних відносин Дипломатичної академії МЗС Росії Вадима Козюліна: «Продаж зброї — це не просто прибуток, а встановлення партнерських відносин. Військово-технічне співробітництво передбачає і політичну прив’язку двох держав, певні зв’язки в сфері безпеки. Формується цементуюча зв’язка, адже вслід за зброєю потрібні будуть запчастини, навчання, інфраструктура. Росія сьогодні стикається з труднощами, які доводиться обходити. Але і це у нас уже налагоджено».

Звичайно, після 2014 року, коли були запроваджені санкції Заходу проти Росії через агресію проти України, минув час і Москва частково адаптувалася до зазначених обмежень. Але розв'язати цю проблему для себе Росія не може, не кажучи про якийсь прогрес у розвитку власного ВПК. Тому Кремль продовжує орієнтуватися на ті країни, які не можуть собі дозволити більш дороге та прогресивне західне озброєння. Ключовими покупцями російської військової техніки є Алжир, Китай, Єгипет, Індія, В’єтнам…

«Продаж зброї був, є і буде важелем впливу будь-якої держави на інші країни, — коментує «Дню» заступник начальника ГШ ЗС України (2006 — 2010) Ігор РОМАНЕНКО. — Росія завжди використовувала такі підходи зухвало і по максимуму. Тому очікувати, що вони змінять свою поведінку, не варто. Санкції, певна річ, створили для Росії додаткові проблеми, які вона намагається обходити, але як найпотужніша держава, зокрема у воєнній сфері, США дуже пильно стежать за ситуацією у світі. Штати зацікавлені в послабленні Росії, бо їм не потрібно зміцнення воєнно-промислового потенціалу РФ».

На думку авторів доповіді в Конгресі, багато країн приваблює те, що Росія позиціонує своє озброєння як надійне і за ціною нижче, ніж альтернативи Заходу, при цьому угоди з Москвою укладаються швидше. Одним із прикладів тут є продаж росіянами зенітних ракетних систем С-400 «Тріумф» іншим державам, що викликає негативну реакцію американців. Найбільш відома історія пов’язана з Туреччиною, яка уклала угоду з Москвою і вже отримала перший полк ЗРС С-400, за що проти неї були запроваджені санкції з боку Сполучених Штатів Америки. Втім, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив нещодавно, що Анкара готова придбати у Росії другий полк ЗРС С-400. Для Росії це не просто вигідний контракт, а й політичний хід щодо розколу союзників у стані НАТО. Туреччина і США досі конфліктують щодо цього питання.

«Туреччина — специфічна країна зі своєю позицією та амбіціями, — каже Ігор Романенко. — Ердоган проводить досить чітку та принципову політику у відносинах не лише з Росією, а й з іншими потужними світовими державами, зокрема США. Сама ж Туреччина, наприклад, постачає ті ж « Байрактари» українським ВМС, всупереч тиску з боку Кремля. І на цьому наша тісна співпраця не закінчується. Так що пояснювати політику таких держав, як Туреччина, можна лише з позиції їхніх власних інтересів».

Аналогічна історія розгортається і з Індією. Ця країна також підписала контракт з Росією на придбання ЗРС С-400, постачання яких до Індії очікується вже цього року. Тим часом у Сполучених Штатах уже заявили, що наполегливо закликають своїх союзників і партнерів — Індію утриматися від здійснення покупок, які спричинять санкції з боку Вашингтона.

Про бажання закупити у Росії ЗРС С-400 заявив і самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко. Причому подається це таким чином — для зменшення міфічної «загрози» з боку України. «Нас починають з півдня підігрівати. А що ще буде... Ми маємо готуватися — 1200 км кордон з Україною. Тому нам доведеться закривати і цей периметр. І ми (Лукашенко та Путін) якраз обговорювали те, що С-400 для нас буде доречним. І він (Путін) дав доручення міністрові оборони, щоб із нашими пропрацювали ці питання для того, щоб можна було доправити ці комплекси нам», — повідомив Лукашенко у вересні цього року.

Мабуть, уже не варто знову розписувати, що це додатковий важіль повільного аншлюсу Білорусі з боку Росії; зазначимо лише, що в разі постачання С-400 до Білорусі Україна отримає посилення загроз із півночі. Причому стосуватиметься це не лише нашої країни, а й усієї Європи. Отже, бачимо, що Москва в різних точках світу створює додаткові небезпеки і вносить розбрат у відносини Заходу зі своїми союзниками. Це не означає, що Росія повертає собі статус «великой державы», — ні, вона просто продовжує діяти у фарватері агресора і порушника усталеного світопорядку.

«ВИСОКОТЕХНОЛОГІЧНІ КРАЇНИ ВІДВЕРТАЮТЬСЯ ВІД РОСІЇ»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Росія хоч і намагається демонструвати свою нечутливість до санкцій, але насправді вона не зовсім-то до них адаптувалася. Можемо констатувати, що в результаті запровадження міжнародних санкцій фактично був похований літак Іл-118В. Також є свідчення, що Росія втратила технології створення військово-транспортної авіації. У них є величезні проблеми з винищувачем п’ятого покоління Су-57. Проєкт танку «Армата» так само фактично похований. 2019 року під Сєвєродвинськом сталася аварія з їхньою ракетою, коли загинуло п'ятеро людей. Тому питання технології для Росії є дуже актуальним і проблематичним.

Індія вважається «вотчиною» Росії в плані постачання зброї, але вона уже фактично відмовилася від співробітництва за принципом: «No China, no Russia». Тобто з цими державами у них немає співробітництва. А не хочуть вони цього, тому що те озброєння й ті проєкти, які Росія намагається просунути в Індію, є для останньої незадовільними. Зокрема, існує проблема у відмові Індії від спільного проєкту створення військово-транспортного літака. Це є додатковим свідченням того, що в Росії фактично зникла школа військово-транспортної авіації. Відсторонення від справ Генріха Новожилова, який був розробником Іл-76, було останнім акордом у цьому процесі.

Щодо безпосередньо торгівлі зброєю, то є процеси, які відбуваються природним чином. Китай був найбільшим покупцем російської зброї. Сьогодні Китай уже не хоче нічого купувати у Росії, тому що в самому Китаї всі технологічні питання вирішені й він може обійтися без Кремля.

Військово-технічне співробітництво завжди є методом впливу. Це важливий важіль для будь-якої держави. Можна навести приклад на користь Росії. Продаж Туреччині зенітно-ракетних систем С-400 фактично посіяв у таборі НАТО певну ворожнечу. У США з Туреччиною виникли напружені відносини. Туреччина закупила С-400, оскільки їй потрібні технології виробництва. Після першої партії С-400 Туреччина розпочинає у себе виробництво цих систем. Тут ми бачимо приклад того, як спецслужби РФ і дипломатія спромоглися за рахунок таких постачань зброї та передачі потужних технологій впоратися ще й з політичними завданнями.

Дуже небагато є регіональних ринків, на яких США борються з Росією. Переділ відбувся давно. Деякі країни через політичні мотиви внаслідок впливу колишнього СРСР обирали радянську зброю і звикли до неї. Тепер вони користуються російською, українською, білоруською зброєю для того, щоб не обирати американських аналогів. Візьмемо Індію та літаки Ан-32, які були створені конкретно для цієї країни. 2008 року Україна уклала величезний контракт на 400 млн доларів щодо модернізації більш ніж 100 літаків. Але ми не можемо далі виконувати цей контракт, тому що триває імпортозаміщення на західні вузли, а в Ан-32 багато російських вузлів. Через ці заміщення літак стає ще дорожчим. Таким чином цей контракт для України стає збитковим. Водночас Індію переконують купувати літаки західного виробництва. При цьому наші фахівці стверджують, що Україна все ж таки має можливість модернізувати Ан-32. Літаки Антонова показують себе більш класними, аніж західні аналоги, тому що західні літаки високовартісні й більш вибагливі в експлуатації та обслуговуванні. Росія вже втратила лідируючі позиції в цьому плані. Раніше вона завжди перебувала з великим відривом на другому місці після США. Зараз РФ уже на третьому місті.

Якщо говорити про певну антипутінську коаліцію, яка блокувала би Росії постачання технологій, то тут багато чого можна було б зробити й обмежити російські впливи. Росія зараз фактично постачає ті озброєння, які у неї відпрацьовані раніше. Її головні реципієнти — це Північна Африка, як-то Алжир або Єгипет. Вони — не високотехнологічні країни. Високотехнологічні країни починають відвертатися від Росії. Тому, якщо говорити про обмеження впливу Росії через продаж озброєння, то це цілком реально. Але для цього потрібні спільні, злагоджені дії групи держав, які працюватимуть проти Росії. Якщо НАТО загалом буде працювати проти Росії, а Німеччина, на противагу, буде їй допомагати, як, наприклад, з «Північним потоком», то зрозуміло, що ефекту від того не буде.