Потьомкінські села єдиної України
…Коли б я (боронь Боже!) була фінансовим донором партії влади чи самим Іваном Кириленком (керівник всеукраїнського виборчого штабу блоку «За єдину Україну!». — Прим. ред. ), найперше я стягнула б астрономічні штрафи з іміджмейкерів і розробників плакатної агітації для блоку «За єдину Україну!». І надавала б тим добродіям добрих буків по пальцях за пряме шкідництво і підсунуту «свиню» «заєдистам». Бо доброзичливці таке не придумали б. Таке міг придумати хіба що лінивий розум якогось ситого — заїжджого — сибарита, цілком позбавленого прикладної уяви. Ну не бачив він адресата своєї фантазії перед собою, та й годі.
Не згадуватиму непомірно і непристойно великих тиражів цієї дорогої-предорогої рекламної продукції, яку, на жаль, по-іншому, як парканною (пардон!) і не назвеш. Пояснюю.
… «Нарешті розбагатіємо цього року! — почула нещодавно на Вінничині. — Будемо з оцих соняшників, що на кожному паркані висять, олію тиснути».
А на Хмельниччині біля придорожного кафе і справді побачила плакат, наліплений на паркан перед клозетом. «Нас єднає свято» — ніби навмисно сміються слова над винахідником цього слогану саме у цьому місці.
«Нас єднає молодість, — запевнювали мене мало не по всій Тернопільщині дві діви, поза яких на плакаті нагадує, якщо не фото для еротичного журналу, то лесбійський сюжет точно, але аж ніяк не агітаційно-передвиборний. «Фе!!!» — кажуть на таке люди на Буковині. «А що мені робити з російськомовними плакатами із зображенням шахтаря?! — мало не заламував руки працівник одного із штабів «ЗаЄди» на Івано-Франківщині. — Вже би писанку були придумали чи трембіту, чи в гіршому випадку — вівці. Бо зробили так, якби нас самих за овець мали. Або краще були б дали гроші штабам на місця, ми самі й придумали б. Скромніше і розумніше. Так, щоби люди вірили».
«Де вони знайшли стільки щасливих людей на одному квадратному метрі? — допитувалися в Бердичеві, тицяючи пальцями на один із найчастіше повторюваних плакатів із калейдоскопом святкових облич, обрамлених соняшником.
На жаль, і справді ніде нема такої України — суціль щасливої, усміхненої, радісної, заквітчаної віночками. Цей лубок живе хіба що на сцені Палацу «Україна» в часи обласних звітів художньої самодіяльності та в уяві тих, хто спостерігає життя з вікна автомобіля і не знає, як виглядає обідній стіл того, хто із дня у день перераховує мізерні копійки на хліб, квартиру і ліки.
А добити нормальну людину можуть сірникові коробки «ЗаЄди» із закликом «Оберімо наше майбутнє!», які, очевидно, підказують розв’язку виборчих перегонів: оберімо в майбутньому для єдиної України вогонь?! Підпалімо свою оселю руками «ЗаЄди»?
І хай після цього хтось переконає мене, що це не навмисно, що це не потьомкінські села, і не цвяхи у тім’я влади руками її ж представників?
І все ж я знайшла один плакат, точніше, календар, який направду мене зворушив. Красиве дитятко- немовлятко із ложкою каші в руках просить: «За маму, За тата, За Єдину Україну!». Що вже психологічно точно — то точно. Але до цього непричетні ті, хто централізовано, із Києва, чи з Москви, чи ізвідки там іще, без розбору і особливого роздумування надсилають на Івано-Франківщину плакати російською мовою. Бо «За маму, за тата, за єдину Україну» придумали луганчани.
…А вона і тепер, без виборів, таки єдина не тільки за Конституцією. Єдина у своїй бідності, одуреності і мовчазній незгоді. Жаль…
