Потрібен – прорив

У Києві відбувся перший інвестиційний форум, основною метою якого став розвиток військово-технічної співпраці. Захід, що відбувся під патронатом Міноборони України та Держконцерну «Укроборонпром», мав дві складові. Перша — офіційна й символічна, спрямована на підтримку й підбадьорення України як партнера Заходу у чутливій сфері — створенні сучасних озброєнь і військової техніки (ВВТ), зокрема з використанням технологій країн НАТО. Головні офіційні посилання НАТО тут лінійні, вони пов’язані з підбадьоренням нації, що воює, й розшифровки не вимагають: альянс готовий допомагати Україні. Невипадково практично синхронно з форумом у країні працювали групи фахівців НАТО, що визначають конкретику в обіцяній допомозі при розвитку Сил спеціальних операцій. Друга складова форуму — реальне вивчення справ і визначення, чи дійсно можливі спільні  проекти у сфері ВТС з Україною й інвестиції.

Boeing, Airbus, Thales International, Microsoft Corp., PCO SA, Sagem Defense Securite, Elbit Systems, Caterpillar Inc, Renault Trucks Defense, Honeywell Defense and Space Int., Orbital ATK, STC Delta — ось далеко не повний, багатообіцяючий перелік іноземних учасників.

Безумовно, позитивним є факт реально глибокого діалогу, в якому рівень взаємної довіри вже перевищує колись досягнутий у 2008—2009 роках. Тут є й об’єктивні причини.

По-перше, Україна перетворилася на збройовий ринок — країна вперше за свою нову історію почала переозброюватися. І коли під час форуму секретар Ради національної безпеки й оборони України (РНБОУ) Олександр Турчинов заявив про високу конкурентоспроможність зброї українського виробництва,  це насправді не лукавство або перебільшення. Це правда, що істотно відрізняє Україну від країн Центральної й Східної Європи, що встигли вскочити в натовський поїзд.

І ця відмінність — другий найважливіший аспект, не врахувати який не має права ні Брюссель, ні Київ. Живучи виключно за рахунок експорту, оборонка зберегла низку збройових шкіл, а деякі (як розробки й виробництво легкої бронетехніки) створила з нуля. У цьому й певний виклик для компаній країн альянсу — українські менеджери вже навчилися насторожено дивитися на пропозиції щодо прямого імпорту (а якщо пригадати, що низка оборонних підприємств в Україні містоутворювальні, то вплив на електорат в разі імпорту буде прогнозовано негативним). На щастя, ганебні операції на кшталт закупівлі за мільйони доларів старих британських військових машин Saxon, абсолютно непридатних для війни, вже не повторюються. Але й НАТОвські експерти поки дуже обережно реагують на заклик О.Турчинова почати інвестиції в український оборонпром. Не стільки внаслідок явного перебільшення секретаря РНБОУ про те, що держава готова відновити оборонно-промислового комплекс і військовий потенціал 20-30-річної давності. Західні фахівці плутаються у деклараціях про пріоритети України. Навіть вкладаючи у зброю по мільярду доларів щорік (фактично на рівні сусідньої Польщі), зробити це неможливо, а з трьома сотнями мільйонів — тим паче. Але це й не потрібно. Україні необхідно зосередитися на тих проривних напрямках, що становитимуть майбутній щит стримування. Наприклад, ідею створення сучасної ракетної зброї варто максимально розвивати, але не розпорошуючись. Не відволікаючись, наприклад, на сучасну стрілецьку зброю, яку Україна ніколи не створювала й не створить («Форт» не рахується — це суто національний паліатив, а автор говорить про неможливість лідерства в напрямку, коли країна не володіє навіть технологією виробництва стволів). Те саме стосується й бойової авіації, навіщось згаданої чиновником у потенційному списку. Якби дійсно був річний мільярд доларів, можна було б узяти китайський планер і створити щось схоже на російський Як-130 або пакистанський JF-17. Але чи потрібно? Цього поки не скаже ні Генштаб, ні РНБОУ... ЦДАКР, наприклад, упевнений у відсутності перспектив у національного бойового літака. Значно важливіше розвивати безпілотні платформи, перетворюючи їх на бойові системи — розвідувальні й ударні. І тут саме потрібні інвестиції, спільні проекти. У цьому контексті абсолютно справедливо О.Турчинов констатував недостатній рівень ВТС із західними партнерами країни.

Дуже примітною була участь у форумі посла США в Україні Джеффрі Пайєтта. Його риторика показова: «Війна проти корупції — це частина війни проти Кремля». Акценти США зрозуміти нескладно. Посол зауважив, що США готові надати Україні широку підтримку, і ефективні результати такої боротьби дозволять досягти багатьох цілей, зокрема поліпшення інвестиційного клімату й вихід на зовнішні ринки озброєнь. І дав ще одне значне посилання українській владі: «Керівництво «Укроборонпрому» заявило, що Україна хоче стати одним з провідних експортерів зброї. І це можливо, можливості для цього є. Але це станеться в тому випадку, якщо Україна проведе реформу оборонного сектора та проявить рішучість у боротьбі з корупцією». Ключові посилання: корупція та реформа ОПК. І там, і там у Києва результати ріденькі.

Розчарування Заходу у діяльності української влади поступально зростає. Цікаво, що в один день з форумом з’явилося інтерв’ю з колишнім послом США в Україні Стівеном Пайфером. У ролі експерта він значно відвертіший за нинішнього дипломата. І стверджує, що Захід може дійти висновку, що ситуацію в Україні неможливо виправити. «На сьогоднішній день у Вашингтоні існує серйозне розчарування не лише перебігом реформ в Україні, а й незначним прогресом у боротьбі з корупцією». Пайфер чітко говорить про існування корупції, зокрема на найвищому політичному рівні. Отже, політична складова, на жаль, поки не сприяє розвитку ВТС і масованим інвестиціям.

Тепер пояснимо, в чому проблеми безпосередньо української оборонної промисловості й чому інвестиційний клімат в Україні поки неможливо назвати сприятливим.

Понад усе Захід знервований ручним управлінням у секторі безпеки й оборони. У оборонній промисловості цей процес давно набув карикатурних форм, а в цілому ставленням до ОПК влада гальмує його розвиток. Про те, що країна потребує органу управління та координації оборонною промисловістю, експерти твердять з часу парламентських слухань у липні 2014 р.  Більше того, і Коаліційна угода 2014 року наказувала створити при Кабінеті Міністрів міжвідомчий орган з розвитку ОПК, що замикається у своїй вертикалі на першого віце-прем’єр-міністра. Але й через два роки після початку війни система не сформована, ОПК вважається вотчиною Президента й управляється через РНБОУ. Зрозуміло, СНБОУ як аналітичний центр з вироблення стратегічних рішень має брати ключову участь у виробленні військово-технічної політики (ВТП). Саме політики, а не визначення конкретних тактичних кроків. А реалізовувати ВТП (у частині відповідальності й створення умов для розробок і виробництв) має виконавча влада. Усередині урядової структури мають функціонувати авторитетні органи — інститут генеральних конструкторів і науково-технічна рада. Для ухвалення доленосних рішень їх не може підміняти «Укроборонпромом», який узагалі є непотрібною паразитуючою надбудовою й нині якраз приводить у дію механізми ручного режиму управління. Виконуючи одразу дві несумісні функції — розробника й реалізатора ВТП, що є чудовим грунтом для корупції й різних зловживань. Звісно, це добре бачать на Заході. У державі немає структури, яка аргументовано визначає, що краще купити у вітчизняних підприємств, а що логічніше шляхом оперативного налагодження спільного з іноземними партнерами виробництва.

Головні ризики ручного режиму — відсутність будь-якої відповідальності. Про ганебну закупівлю машин Saxon згадувалося вище. Але за це не лише ніхто не відповів, а навіть неможливо отримати відповідь, хто дав дозвіл для такої операції (до речі, з солідними комісійними для «Укроборонпрому»). Ніхто не може точно сказати, хто і з якої причини зірвав 2015 року виробництво вітчизняних легкоброньованих машин «Дозор-Б». Або ще приклад: нині «Укроборонпром» з пафосом говорить про намір реалізувати спільний з американським Textron проект ліцензійного виробництва військових броньованих автомобілів HUMVEE, які в США вже зняті з озброєння й мають вельми втомлені характеристики (були запущені у виробництво 1984 року). Не виключено, що така програма реалізовуватиметься як штучно нав’язана, і вона істотно вдарить по національних проектах. По виробництву того ж «Дозору-Б», по проектах «АвтоКрАЗу». А ще порядку п’яти українських підприємств розробляють і виробляють подібну техніку. Чи варто їх «вбивати» відкриттям іще одного багатомільйонного проекту. ЦДАКР, наприклад, переконаний, що для України були б важливішими проекти в інших сферах, наприклад у спільному виробництві систем зв’язку або космічної розвідки. Ці приклади — прямий наслідок непродуманої ВТП і відсутності системи.

До речі, ця політика (ВТП) не може бути таємницею від платників податків — має діяти відкритий парламентський і громадський цивільний контроль. У країні немає ні одного, ні другого. А експертові, авторові цих рядків, керівництво «Укроборонпрому», щоб помститися за критику діяльності, заборонило виступати на форумі, про який зараз йдеться (незважаючи на те, що він був визначений одним зі спікерів). Цей епізод відображає рівень готовності до діалогу з громадськістю.

На жаль, не відповідає західним нормам і національна законодавча база. Те, що не ухвалені закони про створення й виробництво озброєнь і військової техніки, про ВТС, про офсетні операції, про державно-приватне партнерство і ще деякі інші, не лише гальмує ВТС, а й створює нерівні права вітчизняних підприємств. Наприклад, розробники не отримують роялті, а ціноутворення вельми туманне. Правила гри на вітчизняному ринку настільки смутні, що потенційному інвесторові просто небезпечно вкладати гроші. В умовах, коли орієнтирів просто немає, а кращі показники ТТХ зовсім не гарантують інтересу замовника, робота на українському ринку стає сумнівною і для західних компаній, і для вітчизняного приватного бізнесу. 

Так, уряд затвердив і державну цільову оборонну програму розвитку озброєнь і військової техніки (ОВТ) до 2020 р., вніс правки до багатостраждального документа про держоборонзамовлення. Але у зіставленні зі спорадичністю й безсистемністю це дуже мало. Тому, коли на форумі О.Турчинов називає розвиток оборонно-промислового потенціалу стратегічним напрямком реформування безпеки оборонного сектора нашої країни, фахівці лише знизують плечима: умови для реалізації цього напряму не створені.

Нарешті найголовніше. Зрозуміло, ні «Укроборонпром», ні навіть РНБОУ не володіють повноваженнями для зміни ситуації й реформи оборонної промисловості. Тривале спостереження за функціонуванням оборонно-промислового сегменту показує, що дати хід реформі сьогодні може лише одна людина — Президент України.

•  1. Понад усе Захід знервований ручним управлінням у секторі безпеки й оборони.

•  2. У державі немає структури, яка аргументовано визначає, що краще купити у вітчизняних підприємств, а що логічніше шляхом оперативного налагодження спільного з іноземними партнерами виробництва.

•  3. Головні ризики ручного режиму — відсутність будь-якої відповідальності. Політика (ВТП) не може бути таємницею від платників податків — має діяти відкритий парламентський і громадський цивільний контроль.

•  4. Не відповідає західним нормам і національна законодавча база. Правила гри на вітчизняному ринку настільки смутні, що потенційному інвесторові просто небезпечно вкладати гроші.