Право бути собою
Головний редактор газети «День» Лариса Івшина запропонувала дещо змістити акценти в обговорюваному питанні й сформулювати його так: «Чи має українська національна пам'ять державу - власну, свою державу?» Безперечно, відзначила пані Лариса, у суспільстві існує величезний запит на справжню українську ідентичність - і одним із безлічі доказів цього є те, як нещодавно зустрічали у Києві такий фантастичний колектив, як Кубанський козачий хор. Після талановитого виконання балад і віршів Лесі Українки й Тараса Шевченка, які, до речі, поклав на музику керівник хору Віктор Захарченко, він (оскільки любить спілкуватися із публікою) поцікавився, чому в Україні не видаються ноти? Й справді, чому? А якщо й видавалися, то де б мали продаватися? Це питання звучить ще гостріше у зв'язку зі скандальним закриттям магазину «Ноти» на Хрещатику. А де ж була нинішня влада - «найбільш українська з усіх українських» влад?.. І чому не відновила досі справедливість? Правдою є й те, що український народ, попри століття бездержавності, зберіг свою історичну пам'ять, зберіг через пісні, перекази, через своє неповторне мистецтво. Але з 90-х років ХХ століття цю місію значною мірою вже має взяти на себе наша незалежна держава. Чи впоралася вона з цією місією?
Є ряд моментів, підкреслила головний редактор «Дня», що не можуть не викликати стурбованість. Українська держава майже не має інструментів для роботи з масовою свідомістю, не здатна поки виробити «теоретичний масив (підгрунтя) історичної пам'яті». Одне з численних свідчень цього - ситуація з Головархівом, яка демонструє те, в яких конвульсіях наша державна машина намагається виробити свій підхід до проблем цієї сфери. Окремо, на думку Лариси Олексіївни, варто говорити про роль ЗМІ у царині історичної пам'яті. Стараннями певних журналістів «володарями» телеекрану, навіть «іконами стилю» стали політики (дуже часто - неефективні!), саме вони перебувають у центрі уваги суспільства, а не кращі наші інтелектуали - і хіба не є це загрозою нашій ідентичності? Адже змагання у світі за кращу оцінку людських якостей ніхто не відміняв! Підсумовуючи, Лариса Івшина відзначила: для зміцнення сучасної української ідентичності дуже важливою є міра сучасності і конкурентоспроможності Української держави. Поки ж можна стверджувати, що наші історики, публіцисти, інші фахівці, згуртовуючи націю, працюють часто «без держави»...
Видатний український вчений, громадський діяч, академік Іван Дзюба нагадав аудиторії один постулат (буває, зараз і зневажений): в історії кожного народу є сторінки, якими можна й треба пишатися, а є й такі, котрі викликають лише сором. Говорити, переконаний Іван Михайлович, треба й про перші, і про другі. Але чи можливе взагалі «єдино правильне», спущене згори спільне трактування подій історії різних народів? На переконання академіка Дзюби - і неможливе, і шкідливе. Але історію треба знати, і необхідно знати погляди різних народів на історію. Бо найгірше, підкреслив промовець, - це незнання (а ще гірше - небажання знати!). А знання дозволяє нам побачити справжню історію, без прикрас і міфів.
Яскравий приклад тут - образ знаменитого Єрмака Тимофійовича, підкорювача Сибіру, одного з символів «героїзму» в російській історії. Як фактичні дані історичних розвідок, так і зразки народної творчості багатьох корінних мешканців Сибіру (приміром, вогулів) демонструють нам всю міру нещадної, кривавої жорстокості, що виявляла ця людина. А візьмемо Єрмолова або Суворова - у свідомості росіян це незаперечні герої, а для народів Кавказу, поляків - запеклі вороги. І коли, приміром, у Криму гучно відзначають зараз 225-річчя «приєднання» півострова до Росії (в «Горе от ума» Грибоєдова сказано значно точніше: «Времен очаковских и покорения Крыма»), то хто при цьому згадує слова нашого видатного співвітчизника, засновника Харківського університету Василя Каразіна: «Мы превратили Крым в пустыню - из прекрасной и многолюдной страны, каким он был у турок»? Іван Михайлович Дзюба завершив свій виступ цікавими словами зі щоденників Пушкіна: «Я люблю хулить свою историю, но я не люблю, когда ее хулят другие!»
Варто було б, мабуть, бодай коротко розповісти й про виступи інших шанованих учасників круглого столу, навести їхні думки (академік Микола Жулинський: «Національна ідентичність формується передовсім на базових, засадничих цінностях історії та культури. Тому нам потрібне те, що Гумбольдт колись називав німецькою dichtung - синтез виховання та освіти»; письменник, публіцист, громадський діяч Йосип Зіссельс: «В Україні існують два центри ідентичності - європейський та євразійський. Тому половина України хоче, щоб держава була як Словаччина, а половина - як Краснодарський край»; історик Георгій Касьянов: «У Росії імперська свідомість, яка сформувалася раніше, ніж власне національна свідомість, сприймає «українське питання» як проблему внутрішньої російської політики»). Але завершімо наш короткий звіт словами Юрія Рубана - «господаря» й ведучого зустрічі: «Це стратегічне питання не може бути зведене лише до пошуку нових історичних фактів. Це питання про те, як нація бачить себе в історичній перспективі. Отже попереду творчий пошук нових підходів; пам'ятаючи, що «вода камінь точить», працюймо і будьмо терплячими!»
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Ми запрошуємо авторів і експертів «Дня» продовжити дискусію «Історична пам'ять як поле змагань за ідентичність» на шпальтах газети.
Пропонуємо вашій увазі такі питання для обговорення:
1. Чи має Українська держава узгоджену та ефективну політику пам'яті? Чи сприяють її стратегії і практики деконструкції імперсько-радянських стереотипів у колективних уявленнях про історичне минуле, досягненню спільності в розумінні та оцінках подій української історії?
2. Чи має Україна колоніальне минуле? Чи придатні класичні методології постколоніальних студій для його інтерпретацій?
3. Чому, на відміну від інших країн Східної та Центральної Європи, Україна не завершила процес деколонізації і декомунізації?
4. У чому причини незгоди російського політичного керівництва з процесом «націоналізації» українського історичного наративу? Чому подібних колізій не виникає у стосунках з Польщею?
5. Чи можливо Україні та Росії досягти єдиного трактування подій «спільної історії»? Навколо яких питань має будуватися українсько-російський діалог щодо історичної спадщини?
6. В чому полягає важливість інтеграції історії національних меншин та етнічних груп в український історичний наратив, національну історичну пам'ять?
