Про бажання мати спільне майбутнє

Тема національної самосвідомості як тема інтелектуального розвитку дуже актуальна для нашого суспільства. Здається, 20 років незалежності з несприятливими умовами для розвитку науки, культури, особистості морально переважили 1160 років історії і розбудови держави. Але водночас тривалий процес формування держави повинен був розставити все на свої місця. Це той час, коли усвідомлення того, хто ти, має викликати відчуття гордості за себе і свою країну. Про те, наскільки це досягнуто, «День» розмовляв із соціологом, кандидатом соціологічних наук, доцентом Донецького державного університету управління Тетяною ЄРЕСКОВОЮ.

— У своїй дисертації «Еволюція національної самосвідомості» ви доводите, що поняття самосвідомості лише як усвідомлення людиною своєї етнічної незалежності є сьогодні «завуженим», яке не відповідає часу і не відображає всіх нюансів нинішніх реалій часу. Якими є нові риси національної самосвідомості як соціального явища і його значення в період соціальних трансформацій, що сьогодні мають місце в Україні?

— Це дослідження я проводила в 2007—2008 роках. Для того часу був характерним певний спокій у політичному плані. І для мене як для соціолога постало питання про національну самосвідомість як про засіб об’єднання мільйонів людей. І хоч як би це нам не подобалось, але в нас є більше відмінного, ніж спільного. Це був період соціальних трансформацій, коли ми визначалися, куди йти і чого ми хочемо. І саме в цей період консолідуючим чинником є усвідомлення того, ким є людина, хто вона, до складу якої національної групи себе включає, чи є вона насправді українцем. Це аж ніяк не залежить від мови спілкування і місця народження та проживання. Це поняття значно ширше, ніж ідентичність, і виявляється воно на різних рівнях.

Процес самосвідомості тривалий. І насамперед він залежить від того, що відбувається в країні. Мене радує, що на сьогодні термін «національний» набув свого значення і не викликає відторгнення, що він не забарвлений у жоден політичний колір. Адже національний — це бажання спільного майбутнього, терпимість і толерантність.

Сьогодні ідея самосвідомості в суспільстві кудись зникла. Про неї не говорять у ЗМІ. І про те, на якому рівні і в якому стані національна самосвідомість, може свідчити тільки молодь. А сьогодні в Донецьку дуже велика кількість молоді вважає себе саме українцями.

— У своїй дисертації ви якраз досліджували рівень сформованості національної самосвідомості жителів Донецького регіону. Тоді результати показали, що для жителів Донбасу важливе спільне походження, приналежність до рідного регіону і радянського минулого. Про що свідчать ці результати, які особливості національної самосвідомості у жителів Донецького регіону і чим вона відрізняється від національної самосвідомості жителів інших регіонів?

— Порівняно з 2007—2008 роками питання приналежності до рідного краю і радянського минулого сьогодні не стоїть так гостро. Чому це було актуальним у той період? Тоді вирішувались питання про перейменування вулиць, назв — залишити все, як є, чи дати нові імена, відмовитися від радянського минулого чи пам’ятати як те, що вже відійшло. І як соціолог можу сказати, що радянське минуле залишилося на рівні пам’яті. І якщо говорити про історію Донбасу, звичайно, згадується період, коли сюди їхали працювати передові люди. Тому, звісно, дехто згадує про цей період і ще однією ногою нібито там. Це для них суттєво, адже з цим періодом пов’язане найважливіше в їхньому житті: кохав, жив, ростив дітей. Але сьогодні історію Донецька пов’язано з молоддю, для якої радянське минуле — це сторінка в підручнику з історії, розповіді батьків та дідусів-бабусь. І це зараз не актуально, не є панацеєю ідеального суспільства.

— У своєму дослідженні ви пишете: «Більшість населення Донецького регіону на сьогодні ще не готова сприймати принцип «нація за громадянством». Більшість респондентів долучає до поняття «нація» ще й поняття ідентичності. Це свідчить про те, що у жителів Донецького регіону на даному етапі розвитку все ще домінує принцип «нації за кров’ю», який, на нашу думку, є однією з причин того, що Україна ще не повністю стала єдиною державою в політичному, економічному, соціальному і культурному планах. Саме тому ми й говоримо про необхідність свідомого формування у членів українського суспільства так званої «розумної ідентичності» (за Ю.Габермасом). Головний компонент «розумної» національної ідентичності — вшанування місця свого постійного проживання як своєї Батьківщини». Чи є динаміка в цьому питанні?

— У моноетнічних соціумах навіть не обговорюється той момент, коли людина вирішує, хто вона за громадянством і за своєю кров’ю. У поліетнічних соціумах існує два принципи: «нація за громадянством» і «нація за кров’ю». Перше діє за умовним принципом: я громадянин цієї країни, тому що я тут живу. Це більш прогресивний принцип. Цьому сприяє курс на євроінтеграцію і збільшена мобільність наших громадян до Євросоюзу. У другому випадку національність вимірюється тим, де (у якому регіоні) народилась людина. Тут більше проявляється регіональна ідентичність: я — киянин, я — одеситка, ми — донеччани і таке інше. Тому, коли йдеться про «націю за кров’ю», виникають такі локальні речі.

Процес еволюції цікавий тим, що зміни відбуваються зі знаком плюс. Мені хочеться вірити, що, дотримуючись цього правила, загальноєвропейський принцип «нація за громадянством» матиме перевагу. Адже «нація за кров’ю» — це стагнаційне поняття, коли соціум не готовий розвиватися, змінюватися, коли його все влаштовує. Але ми прекрасно бачимо, що наше суспільство якраз налаштоване на те, щоб у нас відбулись позитивні зміни. Ми хочемо змінюватися, і у нас є для цього всі передумови. Звичайно ж, принцип «нації за кров’ю» одразу не зникне.

Конкретні цифри і тенденції щодо нинішнього стану речей мені невідомі. Наступний такий моніторинг ми плануємо провести вже 2012 року. І я думаю, що Євро-2012 відіграє в цьому велику роль як загальне, всеєвропейське дійство. Зараз, безумовно, «нація за кров’ю» зберігається в таких верствах населення, як робітники, люди старшої вікової групи — ті, хто вважає себе справді вкоріненими тут. Молоде покоління, люди сфери бізнесу, службовці розуміють, що майбутнє за «нацією за громадянством». Незалежно від того, які традиції шануєш, яку релігію сповідуєш, якою мовою спілкуєшся. Якщо ти почуваєшся тут як удома, якщо ти відчуваєш, що це твоя країна — значить ти її громадянин.

— Про що свідчить великий відсоток жителів, які дотримуються принципу «нація за кров’ю»? Чим різняться жителі тієї чи іншої області?

— Регіональна ідентичність на Сході України проявляється більше, ніж в інших регіонах. На Донбасі дуже розвинена регіональна ідентичність: людина дуже прив’язана до того місця, де вона народилась. Скажімо, для жителів Західної України поняття «Україна» значно ширше і цілісніше. Тут же вона на рівні регіону: тут виріс я, тут виросли мої батьки, тут моя робота. У одного радянського дослідника є така думка: той вид діяльності, яким займається людина, визначає її життєву позицію і погляди на речі. Тобто, якщо людина займається важкою фізичною працею, з чітким виробничим циклом, коли від неї не вимагається самостійності в прийнятті якихось виробничих рішень і треба систематично виконувати графік, це може говорити про ригідність, жорсткість і відторгнення новацій в інших, уже не пов’язаних із роботою, сферах діяльності, побуті, життєвих позиціях. Люди, які займаються розумовою працею, люди бізнесу, які за родом діяльності постійно приймають рішення, — більш гнучкі і схильні до змін. Умови Східного регіону, безумовно, відповідають першому пункту: тут люди працюють важко і серйозно, і помилки, яких вони можуть припуститись, неприпустимі для них.

Ще причинами такої локальності може бути мобільність. Минуле і той імідж, який дають цьому регіону, відіграє дуже велику роль.

— А чи є в Донецьку свій менталітет, який він?

— Звичайно, так само, як львівський, франківський... менталітети. Донецька ментальність полягає в простоті. Ця простота виражена в реакціях, спілкуванні, поведінці, оцінках. Ще в донецькій ментальності — сказати «я з Донецька» означає не вип’ячувати себе. Ми краще справою доведемо — це та фраза, яка найбільше характеризує донеччанина. У цьому сенсі слоган, написаний на гербі Донецька «Можливість доведена справою», — є актуальним. Донецькі люди небагатослівні, але від цього вони не менш чуттєві й відкриті. Донеччанам властива певна категоричність і однозначність у судженнях: якщо я правий — значить я правий. Виходячи з цього, жителя Донецька дуже складно переконати, зацікавити тощо.

— Наскільки сильно впливає сьогоднішня політична ситуація на розвиток національної самосвідомості? Що гальмує процес, а що, навпаки, прискорює?

— Безумовно, політична ситуація дуже впливає на ці процеси. Сьогодні, дякувати Богові, політична ситуація більш-менш спокійна. У мене завжди виникало запитання: чому у нас політична ситуація одна, а соціальна — абсолютно інша? Для нас останнім часом стало характерним, що політична ситуація дещо відірвана від інших речей. Звичайно, нав’язуються деякі стереотипи. Сила особистості, харизма того чи іншого політичного лідера — впливають на тих людей, які йдуть за цією людиною, які їй вірять.

Національна самосвідомість виявляється на різних рівнях: національному, буденному і теоретичному. Національний рівень полягає у сприйнятті міфів, традицій — усього, що ми пам’ятаємо з колиски. Буденний рівень ѓрунтується на досвіді самої людини, досвіді батьків і знайомих, авторитетних для людей. Теоретичний рівень — на основі об’єктивних і логічних причин. Політична реальність моделює соціальну реальність і впливає на самосвідомість людей, спрямовує, створює тенденції для тієї чи іншої групи населення.

Соціальна ситуація теж важлива, але меншою мірою. Звісно, можна говорити про те, що не платять зарплату — тож про яку національну самосвідомість можна говорити. Але останні події країн Євросоюзу свідчать про зворотне.

— Соціологічні дослідження — спосіб визначення громадянської позиції. Водночас відбувається формування деяких стереотипів. Наскільки можливі маніпуляції під час проведення соціологічних досліджень? Наскільки поширені такі випадки?

— Це одвічний спір і одвічне питання. Класична соціологічна свідомість несе в собі безпристрасність. В Етичному кодексі соціолога є норма про те, що вибудовувати свою позицію соціолог повинен, не підлаштовуючись під той чи інший соціальний або політичний підтекст. Соціологія справді володіє тим інструментарієм, певними методиками і методами, які дозволяють, опитавши небагатьох, отримати знання про будь-яке соціальне явище або процес. Існують речі, які забезпечують достовірність і надійність інформації. Соціологію можна порівняти з моментальною цифровою фотографією. Вона знімає і показує ту реальну ситуацію, яка є на даний момент: у кого заплющились очі, кому треба поправити зачіску. І якщо ти хочеш змінити щось у собі — бери і змінюй. Але все залежить від того, хто проводить дослідження, як проводить і для яких цілей. Є професіонали, які чесно проводять свою роботу, а є люди, які просто заробляють гроші. Чи таке явище поширене, я сказати не можу. Але це явище є. На період політичних кампаній воно актуалізується. Співтовариство соціологів і Соціологічна асоціація України проводять конгреси, на яких піднімаються ці теми. І реакція йде вже на рівні структур і професіоналів.

— А як відрізнити замовлене соціологічне дослідження від справжнього?

— Це дуже складно. І це може зробити лише професіонал. Але є низка правил, які слід пам’ятати. Якщо соціологічна інформація з’являється в ЗМІ, вона має супроводжуватися такими даними: хто проводив, коли проводив, який термін, яка вибірка, яка помилка — це дійсно свідчить про професіоналізм.

— Чи є у соціологів своя «клятва Гіппократа»?

— Ми не присягаємося, але в нас є свій «Етичний кодекс», в якому прописані етичні й професійні норми.

— Наскільки сьогодні люди довіряють соціологічним дослідженням, якщо брати до уваги численні дослідження й псевдодослідження в період передвиборчої кампанії, всіляких акцій тощо?

— Незважаючи на те, що в нас соціологічними дослідженнями називається все, зокрема й опитування громадської думки, довіра до них є. Чи слід вважати такі різного роду опитування об’єктивними? Це спірне питання. Термін «громадська думка» достатньо на слуху, причому як у позитиві так і в негативі. Вона лише показує загальні тенденції. Соціологічне дослідження — це дуже серйозна річ, з великою методологічною базою. Тому якщо перед вами дійсно соціологічне дослідження, йому дійсно можна довіряти.

Ті люди, котрі звертаються до нас, знають, що ми даємо об’єктивну картину. Нам потрібні реальні дані, й ми їх отримуємо незалежно від того, який результат хотів би бачити наш замовник.

— Які соціологічні дослідження затребувані, цікаві і є актуальними для нашого суспільства сьогодні? На які теми, проблеми, поняття соціологам слід звертати увагу й чому? Які теми мало досліджені, а які «на хвилі»?

— Головна наша тема — «Соціальні та гуманітарні аспекти державного управління». А сфера інтересів у кожного різна.

У нас є два варіанти тем: внутрішньовишівські й зовнішні. Внутрішньовишівські стосуються суто освітнього процесу. Це викладач очима студентів, роль практики в діяльності соціолога тощо. Дослідження проводяться нашою соціологічною лабораторією регулярно. Адже ми працюємо для студентів, і нам важливо знати, який викладач їм потрібен, як вибудувати найоптимальнішу навчальну й практичну частини.

Зовнішні стосуються тем, актуальних для наших замовників. Це тема ставлення до корупції, проблеми працевлаштування випускників, електоральні уподобання жителів Донецької області, ставлення до адміністративно-територіальної реформи. Це ті питання, які дійсно хвилюють людей. Хтось займається елітами, тобто питанням того, кого можна вважати елітою. На національному рівні нам давно не надходили пропозиції. Дуже мало досліджень на тему толерантності.

— Яке практичне значення мають соціологічні дослідження в нашій країні, наскільки дієвими вони є, як впливають на суспільство?

— Ми не лікарі, ми не лікуємо суспільство, але діагноз ми поставити можемо. Ми — ландшафтні дизайнери: приходимо в організацію й говоримо, як їм краще працювати.

— Побутує думка, що в західних вишах акцент робиться на практичній підготовці майбутніх фахівців, тоді як в українському науковому процесі переважає теоретичний матеріал. Чи так і в сфері освіти соціологів? Як відбувається науковий процес у вашому виші?

— Це реалії нашого часу й нашого навчального процесу. Наш університет діє за принципом: затребуваність наших випускників — наше головне завдання. І вже від кожного викладача залежить те, що він може дати учню в практичному плані. Якщо говорити про нашу кафедру, ми прагнемо відправити молодих людей до таких структур, де вони дійсно відчули б себе потрібними. Більше того, ми говоримо про те, що професію соціолога не напишуть у трудовій книжці. І кожен мусить знайти своє місце й свою роль у суспільстві сам. Наші студенти самі знаходять проблему та шукають шляхів її розв’язання. Хоча на практику виділяється два-три тижні, підготовка до неї ведеться весь навчальний рік. Уже на першому курсі студенти можуть спробувати себе на першій сходинці соціологічної науки — в ролі інтерв’юєра. З кожним курсом вони переходять на наступний рівень, доходячи до найвищого — аналітики.

— Чи затребуваною є професія соціолога в Україні? Якими є перспективи цієї професії на ринку праці? Де працюють ваші випускники?

— Зараз відкриваються кафедри й факультети в багатьох вишах, де учать на соціологів, це свідчить про затребуваність професії. Але в загальному кадастрі професій професія соціолог не значиться. Це свого роду певна кваліфікація, особливе бачення світу, мислення й зір. Але якщо людина може спрогнозувати й побачити те, що дійсно відбувається за вікном, вона може бути затребуваною в будь-якій сфері: маркетингу, економіці, політиці. Нехай знань у цій вузькій спеціальності у соціологів менше, але вони можуть вибудувати тенденції, прогнози, розробити стратегію й т.д. Вони знають, як соціальне середовище впливає на економічну ситуацію. Тому соціолог — це ще й покликання, уміння бачити те, що іншим не під силу. Проблема в тому, що деякі керівники не розуміють, навіщо їм потрібен соціолог. Ця наука молода, й професія теж досить молода. Тому ми навчаємо студентів, як показати й розповісти керівникові (держструктури або приватної фірми) те, що для нього буде цінним у плані соціології.

— Ви говорили про еліту. Чи великою є роль еліти в суспільстві? Хто вона? І хто може бути «лідером думок»?

— Для мене еліта передусім інтелектуальна. Звісно, в будь-якому суспільстві має бути своя еліта. Еліта — це люди, котрі реально розуміють, що відбувається в суспільстві. Вони не завжди можуть бути згодні з тими чи іншими процесами, але як інтелектуали вони розуміють, що це неминуче. І роль еліти полягає в тому, щоб вона давала реальну оцінку того, що відбувається, обмінювалася думками й впливала на перебіг подій. Вона не має бути заангажованою. Хто сьогодні в Україні може називатися елітою — питання досить складне. Тому що йде велика градація й диференціація суспільства. Може, це і є головною нашою проблемою — в тому, що ми не можемо чітко визначити, хто є елітою. Нашій молоді нічого прагнути. Вона лише хоче заробляти багато грошей. Тому що багато в чому зараз еліта — це ті, хто має великі фінансові можливості. Через свій вік і освіту я розумію, що це далеко не так. Майнова ознака надто проста для її характеристики. Великого матеріального достатку можна досягти в різні способи. Але якщо людина об’єднує моральну (інтелектуальну) й матеріальну (фінансову) частини, це найвдаліший варіант. Еліта має бути інтелектуальною в усіх проявах.

— Повертаючись до теми ментальності та національної самосвідомості, хотілося б дізнатися, яку роль відіграють у їхньому формуванні символи. Наприклад, на День Незалежності в Донецьку на центральній площі лунали національні білоруські пісні. Зважаючи на характер свята та характер міста, що можна сказати про іміджеві речі? Наскільки вони важливі для формування національної самосвідомості? Якими вони мають бути?

— Ми живемо в період символів, вони забезпечують нашу реальність. Мають бути й символи міста, й символи країни. Донецьк — це якраз місто символів. Це пов’язано з тим, що в нього немає багатовікової історії, й лише зараз він починає формувати її, розробляти свій унікальний брендинг. Ось саме тому донеччани ставляться спокійно до радянського минулого — це певною мірою теж їхній символ. Зараз з’являються нові символи.

Загальнонаціональними символами, як правило, є Герб, Прапор, Гімн. Але це тривіально й саме собою зрозуміло. Для молоді мають бути свої символи, для старших людей — свої. Якщо їх немає, то їх треба створювати. У Донецьку ще недоладно проступають загальнонаціональні символи. Напевно, це й пояснює такий підхід до свята. Мабуть, загальнонаціональних символів не вистачає. Якщо подивитися, наприклад, на Хмельницький, де національне свято відчувається навіть у повітрі, хоча молодь вдягнена в ті ж таки джинси й вишиванки, розмовляє на ті ж таки теми під келихи пива. У нас же немає такого акценту. Дуже шкода, бо це треба прищеплювати. У Донецьку багато людей ходять у вишиванках, люблять українські пісні. Але чому це не масово? Напевно, ми ще до цього не готові або хтось іще не готовий до цього.

— А коли ми або хтось буде готовий?

— Найцікавіше, що питання національного виникає не за розкладом. Усе залежить від того, в якому контексті ми про нього говоритимемо. І це та тема, яку можна використовувати як на благо, так і на шкоду, зазирнувши в історію й давши дві різні оцінки події або персоналіям. Але це питання буде завжди актуальним, оскільки я маю розуміти, що я — це я, й ми — це ми. Це те, що дозволяє нам бути самобутніми й унікальними.

— І можна сказати про те, що Україна — це нація й те, що я українець — це круто?

— Ми і є нація. У будь-яких національних проявів є свої рівні: економічний, соціальний, культурний. Звісно, хотілося б сказати й у економічному плані, що бути українцем — це чудово, але поки, на жаль, ні.

Ми різнорівнева нація, що перебуває на певному рівні розвитку. Хтось пішов набагато вперед, хтось іще усвідомлює цей етап.

Перебуваючи на стажуваннях за кордоном, наші молоді люди дійсно розуміють, що вони українці й у чому полягає їхня унікальність. Коли на ринзі перемагає Кличко, кількість українців зростає.

— В українського драматурга Максима Курочкіна є п’єса «Аскольд і Дір», що належить до стилю сучасної драми. Там є такий епізод: до Аскольда приходить його слуга Дір і повідомляє, що національна збірна з більярду програла на європейському чемпіонаті. На що Аскольд говорить: «Повісити». Дір здивовано запитує: «За що?». Аскольд незворушно відповідає: «За шию або за ноги — вирішуй сам». Наскільки перемоги й програші формують національну самосвідомість?

— Перемоги дуже важливі в першу чергу для молоді. Тому що зовнішні прояви, іміджеві речі сьогодні найбільше впливають саме на цю категорію суспільства. Це те, що не стільки зовні, скільки внутрішньо дає відчуття великої значущості. Людина пишатиметься своєю країною й нацією тоді, коли зрозуміє, що вона має майбутнє. У нашої нації є майбутнє, тому що в нас є люди, які хочуть, можуть і роблять так, щоб ми почувалися нормальною державою. У нас є молоді талановиті вчені, спортсмени, артисти, художники. Негативні події, звісно, бувають. І, можливо, це брак громадянського суспільства. Нація в нас є, а як громадянське суспільство ми не сформувалися. І впевненість у тому, що я українець, безумовно, є, але знайти своє місце в своїй країні ще буває складно.