Про «чіпи» дестабілізації

«Український уряд такий тендітний, що навіть занадто слабкий, щоб зробити необхідні речі, побудувати єдину і незалежну державу», — такий коментар дав Брюс Джексон, президент Проекту перехідних демократій, американської некомерційної групи, для New York Times. І додав: «Можливо, найбільше розчарування учасників Майдану — цей уряд на чолі з паном Порошенком і прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком. До цих пір їм не вдалося виконати обіцянки щодо викорінення повальної корупції». Схоже, що наші глибинні проблеми стають вже для всього світу «секретом полішинеля».

Після затримання двох «грушників» на Луганщині, які з самого початку виявились охочими до розмов, та виведення із Брянки інших підрозділів ГРУ ГШ РФ до міст їх постійної дислокації в Росії, з’явилась певна надія на те, що Кремль зробить паузу в наступі. Безумовно, це лише пауза і Петро Порошенко сам заявляє, що можливий наступ росіян планується на літо. Історія з «грушниками» Кремлю зайва не дивлячись на всю зухвалість агресора. І скільки б Ігор Плотницький (ватажок банди «ЛНР») не заявляв, що ГРУ — це тепер «міліція ЛНР», давши привід глузувати з начебто елітних російських підрозділів, світу остаточно ясно — російські війська в Україні присутні. І не просто присутні, а активно присутні. А це — агресія, окупація. Якщо окупація, то значить відповідальність за окуповану територію має нести Росія і «гуманітаркою» тут не обійдешся. Саме тому для Росії вигідно «в тиху» обміняти російських солдат і, так би мовити, закрити тему. Віктор Медведчук, який є не лише кумом Путіна, але й спецпредставником з гуманітарних питань в рамках трьохсторонньої групи з урегулювання ситуації на Донбасі, в цьому напрямку вже активно працює.

• Прес-секретар президента РФ Дмитро Песков заявив, що заходи по поверненню двох російських військових запроваджуються по лінії МЗС РФ. Міністр зовнішніх справ РФ Сергій Лавров не посоромився «злити» у своєму виступі «ЛНР» і «ДНР», оголосивши, що ці псевдо-»республіки» мають бути частиною України. Звичайно, такі заяви є лише бутафорією і цинічним маневром для того, щоб в черговий раз засвідчити свою начебто непричетність до конфлікту на Донбасі. Але показовим є і той факт, який ще далеко не всі усвідомили в Росії і на Донбасі, що для Кремля і свої солдати, і ці потворні квазі-утворення з примітивними абревіатурами, які називаються себе «республіками», і зрештою народ, в тому числі російський, є лише умовністю, а отже — нічим. «Холопий своих мы вольны жаловать и казнить» — знаменита фраза царя Московського не втрачає своєї актуальності і досі. Московія катувала свій народ в середньовіччя, вона ж нищила своїх звільнених полонених в казематах за часів Сталіна, і вона ж зараз відмовляється від своїх солдат, яких кинула воювати проти українського народу на чужій землі.

• «На всіх рівнях, вустами президента Росії, в інших форматах ми говоримо, що ми за те, щоб вони (окуповані території. — Авт.) стали частиною України», — заявив Лавров і знову розписав тему Мінських угод, підняв питання децентралізації в Україні та конституційної реформи. Виступи міністра зовнішніх справ РФ чимось нагадують рекламу афери «МММ» 90-х років. Всі мають повірити словам «Льоні Голубкова» і в черговий раз зіграти з ним в «перемир’я». Війна триває і буде набирати нових обертів, адже в хід запущені механізми, які вже не завжди контролюються в Кремлі. Путін зробив найжахливіше — він викормив демонів зла, ненависті, помсти, яким потрібна нова і нова кров. Заяви Лаврова, полонені «грушники», шестеро вбитих українських військових лише за 19 травня і троє за 20 травня та постійні вкидання в суспільство петард та гранат розбрату — інформаційний фон останніх тижнів. Щодо «петард» та «гранат», які зрештою перетворюються в реальні міни і снаряди варто поговорити окремо.

• В українському суспільстві явно утворюються два береги, два центри. Центр інтеграції, єднання і епіцентр дестабілізації. При чому як на рівні політичного життя, так і в різних щаблях суспільства. Проявляється епіцентр дестабілізації від одвічних політичних «розбором» та шоу до отруйних ін’єкцій в суспільство за для все нових і нових хвиль обурення та антагонізму.

• Недавно я натрапив на один журнал, який позиціонує себе як патріотичне видання. Заголовок, винесений на обкладинку цього глянцю мене різнув — «Україна може стати успішною і без Криму й Донбасу». Українця із Луганська такі заяви, оздоблені вінками й національними кольорами, б’ють током, тим більше що ми фактично вже рік без Криму і без Донбасу. Можна собі уявити, що такі заяви означають для військових, які втратили на цій війні побратимів, а самі залишились каліками на все життя. Кому як не українським переселенцям з Донбасу та військовим відчути, що насправді означають подібні фрази, озвучені на загал та ще й з обкладинок проукраїнських видань. Це морфійна отрута евтаназії для нашої держави — заснути вічним сном. «Чтоб не молился я, не плакал, умирая. А сладко задремал»... І найстрашніше, що озвучений випадок є лише епізодом.

Голова Луганської військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль, який давно вже перетворився на медійну персону, для чогось вирішив позагравати з неоднозначними гаслами. Все почалось з висловлювань, виказаних з притаманною Геннадію Геннадійовичу гарячністю, в обличчя луганчанам. Луганчани в окупації мають пити сечу, а не пиво, бо голосували на «референдумі» — така досить натуралістична думка Москаля. Відповідно інформаційний простір Луганщини заштормило і це в той час, коли варто навпаки його всіляко зчіплювати.

• Все більше я спостерігаю, як в найпотужніші, найперспективніші ланки нашого суспільства вживлюється «чіпи» дестабілізації. Наприклад, можна помітити, як поважний розкручений в мережі інтернет волонтер, в певний момент заявляє на загал, що полишає цю благородну справу, адже, виявляється, годував солдат «на забій» і ось тепер «прозрів» і закликає інших одуматись — «солдат вбивають, а ми робимо все, щоб вони залишались на фронті».

«Сеча» для луганчан, «Україна і без Донбасу може...» та ще й цілі телеефіри на загально національних каналах, на яких піднімається питання автономізації, наштовхують на окрему думку. Мабуть такі явно антидержавні теми дозволено піднімати. Можливо, це визначений кимось курс? Існує певний коридор допустимого через який інколи випадково, інколи цілеспрямовано в наші жили вприскується згадана рідина для евтаназії. Вона легко всмоктується жилами тих, хто невдоволений життям і ладен біди та негаразди перекладати на окремі подразники. Прості ж відповіді на складні питання і є джерелом великих бід.

• Що можна протиставити цій небезпеці спрощення і примітивних рефлекторних реакцій на провокації, що легко прогнозуються? Як підштовхнути організм народу до органічної виробки протиотрути, до створення альтернативи центрам дестабілізації? Беззаперечно потрібна акумуляція уваги суспільства навколо базових національних орієнтирів, в яких апеляція до підсвідомих засад має поєднуватись зі стратегічним прагматизмом, від культурних спільних знаменників та інстинктів виживання народу до усвідомлення відповідальності перед наступними поколіннями, яким ще прийдеться жити поруч з джерелом маніакальної імперської агресії. «Як сказала мені одна розумна жінка, головний редактор шанованої газети, то майбутній політичний розлом українського суспільства пройде по умовній лінії «партія потенційних колаборантів» проти «партії опору», — написав у себе в ФБ народний депутат Борис Філатов. В політичній сфері дійсно необхідна Партія спротиву проросійським колаборантам, завдання яких — присмоктатись до тіла України. Їхня логіка зрозуміла: «після нас, хоч Росія». Це ті хто під десятками різних знамен розхитують країну в найвідповідальніший для неї час.

«БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІ ВИСЛОВЛЮВАННЯ МОЖУТЬ ПРИЗВЕСТИ ДО ПОГАНИХ НАСЛІДКІВ»

Євген ГОЛОВАХА, соціолог:

— Безумовно, існують елементи цілеспрямованої пропаганди, в тому числі і з використанням мережі інтернет з невипадковими коментарями. Можливо існують і замовлені статті, спрямовані на дестабілізацію в країні. Але головним чинником є те, що люди шукають можливі виходи із складної ситуації, що склалася. Люди уникають невизначеності, тому вони шукають конкретики. Це зворотній бік плюралізму. Треба, щоб суспільство в таких дискусіях виробило погляд на майбутнє. Це вже залежить від тих хто вважає себе відповідальним. Не думаю, що тут конспірологічний фактор є визначальним.

Якщо ж з плюралізмом покінчити, так би мовити, на час війни, то тоді буде довічна війна. Вона ніколи не закінчиться, бо дуже зручно керувати країною, коли немає плюралізму. Суспільство має звикати до того, що світ складний. Не треба давати таку спокусу встановити режим подібний путінському. Це випробування на зрілість суспільства і ми його маємо витримати, але не шляхом обмеження свободи.

Люди, на яких лежить відповідальність, мають бути витриманими. Це і є та європейська політкоректність до якої ми хочемо долучитись. До речі західні політики теж дуже важко це засвоювали. І у них були накладки. Але вони звикають і ми маємо звикати. У нас є емоції, є радянське минуле, але треба привчатися до стриманості. Безвідповідальні висловлювання дійсно можуть призвести до багатьох поганих наслідків.

Проросійські сили зараз взагалі в меншості. І дотискати їх не треба, бо це знову призведе до того, що буде зворотна хвиля. В тому і проблема, що існує спокуса мати лише патріотичний блок, який буде робити все що захоче. Існує опозиція, яка віддзеркалює думку певної частини суспільства, у неї є свій електорат. І нікуди від цього не дітись. Треба вчитись жити в таких умовах. На Заході навчились жити навіть з тими хто віддзеркалює інтереси шовіністів. У Франції з Ле Пен, у Австрії з Хайдером. У них є антидемократи, антиєвропейці. Тільки тоді ми станемо сильними і демократичними, коли зможемо приймати думку протилежної сторони. До цього ми і прагнемо.