Про дві реальності

«Закони про особливий статус Донбасу буде скасовано. Бойовики відкинули можливість діалогу», — слова Президента, які свідчать про начебто його прозріння в час, коли ворог не просто укріпив свої позиції, а вже й провів власні вибори. Можна лише здригнутись, адже майже півроку Петро Порошенко вдає з себе миротворця. Це що показна відвертість без зайвих слів покаяння? Чи може знову гра словами? А може тонка дипломатія, при якій супротивнику дають можливість зробити помилки, а потім піднімають чисті руки, мовляв, це все він винен? Може. Все може бути в нашому світі віртуально-політичної реальності з абсолютно реальними жертвами і втратами.

Президент у нас дуже розумний. Він дійсно гідний своєї посади. Нажаль, як частенько у нас буває, він мав би бути президентом справжньої європейської країни, якою не має торкатись війна. Він би ідеально впорався з її економікою, зробив би з неї прогресивну державу. Блискучий перемовник, геніальний оратор. Але так вже історично склалось, що нам потрібен не президент, а гетьман. Войовничий, рішучий, свій. Біди наші почались з того часу, як гетьманат перетворився в «сословіє». І от ця зверхня «сословність» і досі тисне на реалії нашого буття. Ми ж бо простий люд і мислимо просто. Винуватий чи ні, брешеш чи говориш правду. Тому візерунки промов наших керманичів нам настільки остогиділи, що ми підсвідомо відкидаємо любі надрозумні лексичні конструкції. Ми швидше зайвий раз переслухаємо анекдотичні промови Кличка, ніж прислухаємося до мудрих настанов «батьків нації». Гадаю, це давно зрозуміло на прикладі Кравчука та Ющенка.

Президент, виявляється, прозрів. Петро Порошенко на наступний після проведення «виборів» на Донбасі день виступив з рішучим засудженням таких дій. Наче він не знав, що станеться саме так, наче він не вірив у магічну силу картоплі за одну грн. у день «виборів». Він начебто зробив все, що міг. Він хотів миру, добра, злагоди. Він посилав Кучму на перемовини з ватажками бандитів (тим самим легалізувавши їх), щоб не лилася кров. Він перед усім світом довів, що сповідує свою миротворчу місію. І головне, не забувати при цьому кожну промову закінчувати гаслом «Слава Україні!», що безумовно додає їй безапеляційного змісту. І що тепер? По всьому видно, що тепер ми маємо наступати, щоб звільнити Донбас від тої наволочі, яка плює на і без того ганебні для нас Мінські домовленості. Від покидьків, які зараз, в цю мить, катують українців у своїх підвалах. Тепер ми маємо наступати з урахуванням всіх помилок, які допустили влітку. Принаймні така логіка має простежуватись за абсолютно конкретною заявою Президента — «бойовики відкинули можливість діалогу».

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Не секрет, що в суспільстві авторитет Президента за останні кілька місяців похитнувся. Спочатку недовіра до нього назріла після перших спроб перемовин з ворогом за участю Кучми, Медведчука і навіть Шуфрича. Але надію вселила переможна хода нашої армії. Звільнені Слов’янськ, Краматорськ, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Дебальцево та інші міста Донбасу надихнули нас на те, що Президент вірно працює як в сфері перемовин, так і на військовому фронті. Тактичні прорахунки в АТО, яку всі боялись назвати війною, списувались на те, що ми не збирались воювати, не були готові. Згодом системність таких прорахунків наштовхувала на інші прикрі думки про зраду. Тут і згадалось, як легко було здано ворогу ключові міста Донбасу, як нищили наших хлопців у котлах, або навіть без бою. Все це закарбовувалось у пам’яті і відлунювало прикрими висновками та підозрами. І тоді паралельною смужкою у висновках пролягали всі ці перемовини, «перемир’я», кучми, медведчуки, шуфричі, плотницькі, захарченки... Тоді ми почали все чіткіше чути від солдат, що їм не давали наказу штурмувати знесилені об’єкти та міста, а навпаки — наказували відступати. Понад те, роблять це і зараз, даючи можливість ворогу створювати нові котли. Тоді ми стали помічати, як наші передові сили членились і підставлялись під вогонь ворогу. Все це складалось в єдину картину з окресленими контурами зради.

Проти Путіна не попреш — основний аргумент, який навіювали нам, щоб виправдати всі поразки. «Нам потрібен мир», — запевняли нас, так і не явивши цей мир в реальності, але при цьому здавши території. Ми не визнаємо їх — товкмачила нам влада сидячи з тими, кого вона не визнавала за одним столом перемовин, і підписуючи одні папери. Гра, торг, блеф, суцільний базар. Люди перестали вірити всьому. Люди стомились і явили рекордно низьку явку на виборах 26 жовтня. Натомість у Донбасі на псевдовиборах 2 листопада бабці за кіло картоплі в своїх голодних містах багато годин вистоювали черги до виборчих дільниць. Все відбувалось, як по нотам. Києву дали можливість провести свої вибори і провести до парламенту «Опозиційний блок», при цьому укріпивши абсолютні позиції самого Порошенка, а Київ дав можливість ствердитись бандитам на Донбасі, при цьому звичайно офіційно не визнавши їх. Як кажуть у народі — схоже на «договорняк». При цьому сили супротивника розвиваються таким чином, щоб остаточно затвердитись на східних, стратегічних теренах нашої країни. Насамперед йдеться про міста, які належать до вугільних територій.

Луганчанин, громадський діяч Дмитро Снєгирьов повідомляє: «Українською стороною ведуться перемовини щодо поставок вугілля на теплові електростанції України. Не зважаючи на свою дотаційність, основним постачальником для них був Донбас. Звичайно українській стороні доводиться домовлятись не з так званими урядами ЛНР чи ДНР, бо це було б визнанням їх, а з директорами підприємств, які залишились на території Донбасу. Якщо говорити ще точніше, то з Кремлем». І додає: «Фактично було створено ситуацію, коли Україна вимушена викуповувати вугілля, яке належіть їй, у бойовиків».

ФОТО РЕЙТЕР

За такої постановки питання стають зрозумілими і посмішки наших політиків, у яких все гаразд, і «перемир’я», і запізнілі «прозріння». Існують дві реальності. Перша — це наше з вами сприйняття дійсності зі ЗМІ, де розповідають про перемовини, угоди, вибори, їхнє визнання чи навпаки невизнання. Друга — це інтереси основних гравців. Там все вже розподілено і вирішено, а головне — продано. Але є ще одна реальність — це реальність імперського мозку Путіна. І ця реальність, як російська рулетка, може вибухнути зовсім непередбачуваним для згаданих гравців пострілом.

Що треба зробити Президенту, щоб повернути до себе довіру? Я згадую плакат одної бабці: «Порох, бий градом!». Згідно з правилами дипломатії ворог зробив всі помилки, які тільки можна. І у Президента, який проголосив згадану заяву, немає іншого шляху, як бути рішучим. Кардинально рішучим. Без перемовин і без торгів.

КОМЕНТАРІ

 «ЗАРАЗ У НАС ВІДБУВАЄТЬСЯ АКТИВНА ПІДГОТОВКА ВІЙСЬК...»

Костянтин ЛЕСНИК, розробник військового спорядження, учасник АТО, волонтер:

— Що ж до Мінських домовленостей, які лежать у основі законів про особливий статус Донбасу, то я не впевнений, що в них вірила хоч одна зі сторін-підписантів.

Війна не обмежується військовими діями — це ще й політика, перетягування союзників на свій бік. Теоретично зараз ми можемо перемогти на Донбасі ціною великих військових втрат. Але якщо вести ще й політичну та дипломатичну діяльність, то ми покажемо світу, що діємо комплексно і професійно. Навіть такі домовленості в Мінську — це демонстрація, що ми йшли на зустріч жителям Донбасу. Тому риторика Заходу з приводу недотримання Росією Мінських домовленостей є достатньо жорсткою. Сподіваюся, що хтось з «сильних» перейде на нашу сторону та допоможе вирішити конфлікт. Якщо ми хоча б отримаємо інформацію з американських супутників, то це вартує будь-якої кількості домовленостей у Мінську. Цей договір також є можливістю для України давити на західні демократії, які брали участь у його підписанні. Захід вже отримав перший ляпас, коли не зміг зберегти нашу територіальну недоторканість, і це відобразиться на електоральній підтримці тамтешніх політиків.

Заява нашого Президента — це також частина цього тиску на ЄС, щоб продемонструвати, що далі зроблених поступок ми не підемо та ніколи не визнаємо ніяких псевдореспублік.

Судячи по діям Росії, зараз вона готова ще більше розхитувати ситуацію всередині України будь-якими засобами. Наша інформаційна сфера є незахищеною та невідфільтрованою — навіть українські журналісти, які женуться за сенсаціями, часто сіють паніку в суспільстві, висвітлюючи атаки та розстановки наших сил.

Майбутня зима буде дуже важливою — це буде війна нервів, розвідок та спецоперацій. Але зараз ми поки що граємо в мінусі, адже 23 роки послідовно не займалися як слід питаннями відносин із Росією, не розвивали агентурну мережу та не маємо важелів впливу — всього того, що має РФ. Наш супротивник намагатиметься підігрівати суспільно-політичну ситуацію, але вже не тільки завдяки «георгіївським стрічкам», а й через «незадоволені батальйони», «обдурених виборців» і інші приводи. Мета Росії — змусити розфокусувати дії української влади. З іншого боку, завдяки діям Заходу та санкціям і іншим економічним важелям ми будемо намагатися розхитати ситуацію в самій Росії.

Старий закон про статус Донбасу був скоріше проявом намірів щодо жителів цих територій, щоб вони обрали для себе Україну та перестали надавати будь-яку допомогу сепаратистам. Він ніс більше психологічну функцію, адже ввести його в дію було реально лише після повернення влади на цій території. Для перетворення людей на своїх прихильників потрібні хоча б правильні гасла. Анонсований Порошенком закон обіцяє створення вільної економічної зони, що приваблюватиме інвесторів та стимулюватиме розвиток бізнесу. З іншого боку, жителі Донбасу вже стикаються з реаліями «Новоросії» — знищеною економікою, падінням рівня життя, і їх обурення окупантами збільшуватиметься.

Що ж до силового компоненту, то в плануванні АТО раніше були серйозні промахи, адже наше військове керівництво — генерали мирного часу. Але з червня Генштаб розробив та почав проводити нормальну військову операцію, виходячи з наших можливостей. Ця спроба майже вдалась, але Росія розпочала відверте вторгнення та обстріли зі своїх територій. РФ прощупала своїх лобістів в Європі, передбачила слабку реакцію світової спільноти та розпочала відкриту інтервенцію.

Але зараз у нас відбувається активна підготовка військ, регулярні тренування та покращення забезпечення. І порівняно з тим, що було з нашою армією ще рік тому, зараз докладаються титанічні зусилля по її відбудові.

Світ не любить слабких. Нам потрібно працювати по всіх фронтах — політичному, дипломатичному та військовому. І нехай все відбувається не так, як би нам хотілося, все ж існує поступове нарощення сил та посилення позицій України. І зараз ми вже можемо зробити набагато більше, аніж влітку. Але війни із використанням таких засобів та в таких масштабах як в Україні не було з часів Другої світової війни.

 «ПУТІН БУДЕ ДОТРИМУВАТИСЬ ЯКИХОСЬ УГОД ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ОТРИМАЄ ВІЙСЬКОВУ ПОРАЗКУ НА СХОДІ УКРАЇНИ»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, конфліктолог, професора Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка:

— Про яку вільну економічну зону може йти справа, якщо фактично Україна втратила контроль над частиною Донбасу? Можна говорити хіба що про контрабандну зону. Більше того, закон про особливий статус певною мірою спровокував та легітимізував незаконні вибори 2 листопада. Терористи скористувалися його пунктом про місцеві вибори, але провели їх раніше та за своїми правилами. Вони чітко виконуватимуть закон, який Порошенко швидко та в нерегламентний спосіб проштовхнув у Раді. Отже, він отримав нерегламентну відповідь.

У можливому прийнятті нових законів «у відповідності до Мінських домовленостей» ніякої логіки немає — це намагання з останніх зусиль реалізувати свій фетиш із використанням дипломатичних засобів. Мінські угоди вже зараз не працюють, а інша сторона просто використовує їх для нарощення власного воєнного потенціалу та закріплення на окупованій території. Це може обернутися у велику поразку для України, оскільки ми ігноруємо воєнні чинники, які існують на Донбасі і які визначають ситуацію. Доки ми не змінимо воєнну ситуацію на свою користь, ми можемо приймати десятки законів. Ми навіть можемо прийняти закон про встановлення раю на Донбасі, але раю там не буде. 

Російська сторона готується до продовження широкомасштабного наступу, оскільки перша в них не вдалась. Війська РФ створили котел, через який ЗСУ понесли тяжкі втрати. Але російська армія просунулась не так далеко як планувала. Війська Росії не змогли реалізувати формат «Новоросії». Тому завдання другого і третього етапу наступу РФ — захоплення Східної та Південної України для виходу до Криму та Придністров’я. Тепер же вони проводять перегрупування сил, заведення нової техніки для чергового наступу. І те, що терористи розбивають українські блокпости є свідченням того, що вони розчищають простір для прориву штурмових груп вглиб території України.

Треба вже давно бути готовим до надання відсічі агресору, адже Путін на цьому етапі вже не зупиниться — йому нікуди відступати. І він буде дотримуватись якихось угод лише тоді, коли отримає військову поразку на сході України. Вирішення проблеми контролю над Донбасом можливе лише воєнними засобами. Головна умова для дипломатичного вирішення конфлікту — це хоча б часткова поразка російських військ на території України або такі їх втрати, які ніякий Донбас не виправдає. Ніколи на війні дипломатичні засоби не відігравали провідної ролі — треба робити те, що передбачено планом оборони країни. Необхідно створювати перший та другий стратегічний ешелони та сміливо приймати удар, якщо почнеться наступ російських військ.

На Донбасі зараз знаходяться звичайні регулярні російські війська, які використовують тероризм як елемент гібридної війни. Це елітні підрозділи, штурмові з’єднання, які використовуються при широкомасштабній військовій операції. І щоб уникнути поразки, ми повинні заявити, що знаходимося в стані війни, а Росія є агресором. Необхідно розробити систему оборони, вводити воєнний стан, Ставку Верховного Головнокомандувача, розробляти план воєнної операції та переводити економіку на воєнні рейки. Саме на цій підставі ми маємо провести мобілізацію, доукомплектування, налагодити тилове забезпечення, але не за рахунок волонтерів, а за рахунок держави.

Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»