Про "двомовність" - із сумом
З'ясовувати читачеві мотиви минулої публікації - все одно що пояснювати власний жарт людям, які з нього вже посміялися. Та добірку з проблем двомовності ("День" №160) її прибічники й супротивники сприйняли настільки інакше, ніж ми сподівалися, що доведеться поступитися принципами.
ПОЯСНЕННЯ ЖАРТУ
Складалася добірка, нагадаю, з відповідей представників громадсько-політичних сил, що виступають за "реальну двомовність", на наше запитання про те, якою конкретно вони собі ту двомовність уявляють, а також розповідей працівників посольств кількох дво- й багатомовних держав про реальну багатомовність у них. Мету публікації чітко вказано (чого ми зазвичай не робимо) в редакційних передмовах до обох частин. Отож, ішлося про те, щоб вивести проблему двомовності з декларативного ("не читав, але вважаю...") схвалення й заперечення, дати читачам - електоратові - змогу скласти певне уявлення про пропонований політичний товар і порівняти його з наявними в світі зразками.
Більшість українських учасників опитування не захотіли чи не змогли говорити по суті, радше відбиваючись від наших уточнювальних запитань, аніж відповідаючи. Проте й ця неготовність до розмови, й сказане виглядали досить промовисто. Тож ми не ховали від читача, приміром, того, що голова товариства "Русь" Валентина Єрмолова не бачить проблем у наданні державних послуг двома офіційними мовами, позаяк "не треба чиновників навчати російської мови, вони й так її знають і довго ще знатимуть". І жодним чином не зазіхали на переконання депутата-комуніста Володимира Моісеєнка, що "розвиток російської мови ні в чому не обмежує української. Це показує радянська практика..." Чи на заперечення одним із лідерів ГКУ Олександром Лузаном можливості надання українській мові (як дискримінованій у минулому) якихось компенсаційних пільг, адже "українська мова ніколи не зазнавала такого нищівного тиску, як нині зазнає російська". Лише пропозиції співголів об'єднання СЛОн Володимира Золоторьова й особливо Володимира Малинковича були конкретними й докладними, але діаметральна протилежність їхніх поглядів у питанні про ті ж таки пільги свідчила, що про сформовану позицію об'єднання говорити зарано й що його відмінність від решти "двомовників" у намірах може відтак не зреалізуватися в практичній політиці.
Цю несформованість і/або непривабливість позицій прибічників "реальної двомовності" подані відповіді демонстрували досить чітко, тож ми не могли дорікнути собі, що ллємо воду на їхнього млина, - радше навпаки. Втім, занадто "навпаки" теж не хотілось би: попри мою особисту неприхильність до деяких ідей, що їх пропаґували автори сторінки "Погляд", своє завдання як її редактора я бачу в тому, щоб допомогати їм висловитися, даючи читачам поживу до роздумів, а опонентам - до полеміки. Ця добірка, я сподівався, його виконувала.
СЕЛЕКЦІЯ
Саме так я й відказав першому знайомому, який подзвонив мені вже за кілька годин після появи газети в кіосках, аби зауважити, що хтозна, кому така публікація вигідніша - "нам" чи "їм": розвінчання, мовляв, настільки завуальоване, що схоже на апологію. Потім один із колишніх авторів "Дня", сховавшися під псевдо Кошовий, в одному з сюжетів радіо "Свобода" затаврував "цинічні" й "українофобські" погляди учасників опитування, особливо Єрмолової та Лузана, звинувачуючи редакцію в тому, що надала слово лише прибічникам двомовності й узагалі вдається до "своєрідної селекції", внаслідок чого "статті, в яких обстоюються права української мови та мовне право української нації, потрапляють на сторінки "Дня" з величезними труднощами або не потрапляють зовсім". (Згодом п. Кошовий, беручи інтерв'ю у відомого "одномовника" Михайла Косіва, запропонував йому солідаризуватися з такою оцінкою, на що той радо погодився.) Я все ще намагався списати це спотворене сприйняття на упередженість і несумлінність автора сюжету та недбальство редакторів програми, які не завдали собі труду бодай проглянути публікацію, гнівне таврування якої пускають в ефір. Проте наступними днями ще кілька чоловік висловили мені власну чи почуту від інших думку, буцімто добірка відбиває позицію редакції чи навіть сил, які за нею стоять - мусять стояти! Довершила картину нерозуміння реакція кількох "двомовників", які теж побачили в публікації підтримку їхньої платформи редакцією.
Так відкрилась мені сумна істина: що навіть коли все написано в рядках (маю на увазі редакційну передмову), не бракує людей, які воліють читати між рядками. Що в плюралізм суспільство досі не вірить, і коли представлену в газеті позицію не супроводжує лайливий коментар, її приписують редакції. Що ні "україномовні", ні "російськомовні" (тобто політичні сили, які вважають себе представниками відповідних груп населення) насправді не бажають відкритого діалогу й пошуку компромісу щодо цієї - набагато складнішої за звичну й бажану для обох сторін чорно-білу схему - проблеми; діалогу, який міг би початися хоч би й з обговорення в "Дні" викладених у злощасній добірці поглядів і поширитися на найрізноманітніші аспекти та найавторитетніших авторів. Схоже, обом "партіям" більше подобається демонструвати виразки й рішучість стояти до останнього своїм прихильникам і владі, сподіваючись від перших виборчої підтримки, а від другої - "врахування побажань".
"ПІД КИЛИМОМ" І ПЕРЕД УРНОЮ
Нічого доброго від такого настановлення чекати не випадає. Замість злагоди й стабільності, про потребу яких не говорять в Україні хіба німий і ледачий, обабіч бар'єру нерозуміння закріплюється конфронтаційна готовність. Замість формувати механізми не рідше згадуваного всує громадянського суспільства розв'язання проблеми сподіваються від держави - кожен, звісно, на свою користь. Перенесення пошуків компромісу з публічної сфери за владні лаштунки, де відбуються сутички й оборудки між різними політично-фінансовими групами, зміцнює в учасниках цього "підкилимового" процесу відчуття всевладності й безвідповідальності, а в позбавлених права не лише участі, а й споглядання громадянах - безправності й байдужості. Чи, навпаки, очікування наступних виборів, аби, приміром, нагадати Кучмі його обіцянку про офіційний статус російської мови.
Із того, що сьогодні про неї нагадують хіба що малочисельні пікети активістів та самодіяльні ухвали кількох обласних і міських Рад, навряд чи можна робити висновок, що цю проблему остаточно поховали економічні негаразди. Перед виборами вона знову вирине - бодай тому, що соціально-економічні розділи більшості центристських програм будуть (чи принаймні видаватимуться пересічному громадянинові) майже однаковими, й відповіді на національно-культурні питання муситимуть хоч якось структурувати ринок електоральних пропозицій. У партійних платформах ці питання обминути не вдасться напевне. З комуністами й націоналістами все ясно, а от різноманітним лібералам, соціал-демократам і блокам перших і других доведеться визначатися, на який загін електорату орієнтуватися і якого, отже, коника сідлати. Чим доповнювати критику нездарної соціально-економічної політики нинішнього режиму - наголосом на невиконаній обіцянці щодо статусу російської мови, перекриванні ГРТ і повзучій українізації чи підкреслюваням занепаду національної культури й тривання русифікаційних процесів?
Ось тут ми й пожнемо наслідки посіяного, точніше непосіяного. Позиції, що їх заявлятимуть партії та кандидати, не ґрунтуватимуться на суспільному обговоренні й розумінні, а відтак і далі будуть декларативними й некомпромісними, тобто - з огляду на протидію опонентів - нездійсненними. Передвиборна полеміка не матиме звідки черпати конструктивні ідеї, тож буде демагогічною та конфронтаційною. Публічного зв'язку між позиціями авторитетних особистостей формату Дзюби чи Амосова та платформами партій і їхніх висуванців на посаду президента сподіватися не випадає. Найбільше, на що ми можемо розраховувати, - це дізнатися про результат залаштункової оборудки.
"КАНТОНІЗАЦІЯ"
За таких умов ліберально-демократична схема дво- (а в реґіонах компактного мешкання етнічних меншин навіть три-) мовності, яку окреслив у своїй відповіді Володимир Малинкович і з якою я в принципі міг би погодитися, не має жодних шансів на здійснення. Ухвала, що не буде наслідком суспільного (а не "підкилимового") компромісу, так і лишиться декларативною, бо її деталізація (приміром, у поправках до закону про мови) все одно потребуватиме обговорення й узгодження позицій. А отже, і в Донецьку, й у Львові перетвориться на ще категоричнішу одномовність: не громадянин вибиратиме в спілкуванні з державою зручнішу йому офіційну мову, а чиновник дістане повне право іґнорувати бажання громадянина. Держава, іменем якої він це робитиме, переконливо довела, що не здатна змусити шанувати закон навіть (чи й передусім) своїх службовців. "Українізація" в Донбасі, звісно, припиниться, україномовній меншині буде ще сутужніше, але ж і російськомовній у Галичині легше не стане.
Здається, втім, що така "кантонізація" мовокористування цілком улаштовує більшість наших "двомовників", які недаремно покликаються перш за все на приклад Швейцарії (а не, скажімо, Канади, де, як указував у своїй відповіді радник посольства Роман Ващук, "місцевий закон не перекреслює федерального, тобто мешканці Квебеку так само мають рівний доступ до державних послуг обома мовами"). Врешті, політики дбають про зручності для електорату - а чи багато його прагне розмовляти російською в західних і навіть центральних областях? Та й ліберали, що покликаються нині на результати соціологічних опитувань, які буцімто свідчать про всезагальне бажання двомовності, муситимуть визнати волю більшості, яка не бажає зважати на потреби меншості. Власне, вже й тепер вони могли б запитати в респондентів Донбасу чи Криму, чи готові вони вивчити українську мову або звільнити державну посаду... Самі ж "слони" вкажуть п. Малинковичу на брак реалізму - або ж об'єднання ніколи не стане масовим і впливовим.
Найцікавіше, що "кантонізації" по суті воліють і "україномовні", які нині палко заперечують проти її взаконення в Конституції чи навіть ухвалах місцевих влад сходу та півдня. Адже вони не прагнуть використати свій політичний вплив, аби забезпечити права тамтешніх українофонів чи й моє, киянина, право купити дитині українську книжку. Їхній розрахунок, здається, на те, що існування української держави означає - якщо законодавчо не реґламентовано протилежного - неминучу, хоч і повільну українізацію суспільного життя (зокрема, й посування межі між мовними "кантонами" з заходу на схід). Бачите, вже й Президент у нас мову вивчив, і "Династію" всі дивляться українською, і в Києві нею вчаться навіть росіяни, та й у Симферополі відкрито першу українську гімназію... Хтозна, може, й справді наші внуки чутимуть на вулицях Києва саму лише українську мову. Проте ці сподівання можуть і не справдитися, бо в деяких сферах русифікація таки триває, престиж української мови навіть у Києві не росте, й колись виборці таки змусять владу рахуватися зі своїм небажанням мати мовний клопіт. А головне - такий розрахунок не має нічого спільного з демократією.
