Про «історичний поворот» України

Росія поважає суверенний вибір України, але її євроінтеграція означатиме кінець окремим галузям економіки. Чергові попередження-страшилки від росіян на адресу України пролунали від голови адміністрації Президента Російської Федерації Сергія Іванова.

«За оцінками наших експертів, у разі вступу в асоціативні члени Євросоюзу Україна втратить на торгівлі з Росією мінімум 12 мільярдів доларів на рік. ...Це буде означати кінець залишкам української космічної та авіапромисловості, суднобудуванню, в атомній уже нічого не залишилося... Україна стане великим експортером сільгосппродукції, хоча в цьому я не впевнений, а от робочої сили — точно», — заявив Сергій Іванов у одному з останніх інтерв’ю російським виданням.

Із таким підходом з боку Росії, дійсно, проблем в економічних відносинах обох країн не уникнути. Але своїми діями й заявами російські політики лише прискорюють євроінтеграційний шлях України. В розмові з «Днем» директор Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України Андрій ЄРМОЛАЄВ окреслив українську позицію у відносинах із Заходом і Сходом. Враховуючи його приналежність до державної установи, він відповідав обережно, часто уникаючи «гострих кутів» — у рамках прийнятого політичного курсу.

Разом із тим саме Андрій Єрмолаєв є одним із тих, хто забезпечує теоретичну базу у внутрішній та зовнішній політиці для української влади. Хоч як це дивно, інтерв’ю нам довелося почати з новини про те, що Росія призупинила дію сертифіката на вантажні вагони для Крюківського вагонобудівного заводу.

«ВІД «МОСТА» МИ МОЖЕМО ПЕРЕЙТИ ДО РОЛІ «ПРОВАЙДЕРА» ЗБЛИЖЕННЯ»

— Пане Андрію, як ви охарактеризуєте ряд дій економічного характеру з боку Россії? Про що вони свідчать?

— Україна у сценаріях розвитку Євро-Азійського регіону посідає важливе місце, оскільки саме від її економічного потенціалу великою мірою залежить і потенціал Митного союзу (МС). Тому зрозуміла і певна критичність з боку наших сусідів щодо євроінтеграційної політики України. Негативні прогнози, проблеми в дво- та багатосторонній торгівлі, відверті політичні оцінки — все це я розглядаю як своєрідну «тактику боротьби» за українську позицію.

Водночас слід розуміти, що МС — лише перший етап у реалізації проекту нового Євразійського союзу як потужного міждержавного об’єднання. Думаю, що, незалежно від сьогоднішніх проблем, в середньо- та довгостроковій перспективі Україна з її економічним і соціокультурним потенціалом і надалі буде історичним партнером наших східних сусідів. У першу чергу, братиме своє економіка. Маю на увазі розвиток трансрегіонального розподілу праці, майбутні інфраструктурні проекти міждержавного масштабу, створення ТНК на основі промислової інтеграції, особливо — у високотехнологічних галузях (авіація, космос, суднобудування, машинобудування). До речі, формування таких ТНК уже відбувається, незалежно від поточної кон’юнктури. Взагалі перспектива подальшої співпраці, на моє переконання, лежить не стільки в торговельній площині, скільки в розвитку реального сектору наших економік.

Великі перспективи має й енергетичний сектор. Зокрема, ядерна енергетика як компонент континентальної енергетичної системи. А якщо зазирнути на кілька десятиліть уперед — надзвичайно цікавими й перспективними є дослідження та використання енергоносіїв чорноморського походження (природний газ, розробка газогідратів).

Водночас хочу звернути увагу, що складнощі у відносинах країн СНД відбуваються в умовах досить жорстокої, депресивної ситуації у світовій економіці. Скорочується виробництво не лише в Україні, а і в Росії, в інших пострадянських республіках. Тому ми маємо справу ще і з конкуренцією за ринки, що звужуються. Проблеми у торгівлі призводять до тимчасового вивільнення цілих ринкових сегментів, а, як відомо, «святе місце порожнім не буде». Російські компанії отримують певні переваги й активно цим користуються, в тому числі й на внутрішніх ринках самого Митного союзу.

— Які перспективи відносин із Митним союзом у країн, які не є членами цього об’єднання?

— Не лише для України, але й для інших країн-партнерів МС постало питання: як будувати відносини з ним на майбутнє? Адже всі декларують бажання і необхідність працювати за законами вільної торгівлі, в умовах підписаних угод із СОТ, наявних угод про вільну торгівлю.

Говорячи про майбутнє Митного-Євразійського союзу, ми маємо орієнтуватися на формулу «3+1», яка, звичайно, є скоріше символічною і віддзеркалюватиме геополітику майбутнього десятиріччя. На сьогодні особливих відносин з МС прагнуть ще п’ять — сім країн. Досвід поглибленої співпраці МС з Україною міг би бути прикладом і корисним досвідом для республік СНД, що вже мають договір про вільну торгівлю й шукають нові формули співпраці з МС як інтеграційним ядром Євро-Азійського регіону.

Які б поточні проблеми не виникали у трикутнику «Європейський Союз — Україна — Євразійський союз», загальний тренд зближення і формування правил гри у континентальному економічному просторі посилюється. В цьому плані можна згадати останній Санкт-Петербурзький саміт, на якому Росія також вела мову про необхідність зближення економічних правил гри. В цих реаліях Україна отримує не лише історичний шанс повороту свого розвитку як держави, а й шанс геополітичної ролі. Для того щоб цей трикутник ставав складовою гармонійного економічної співпраці, потрібні модератори.

В найближчі роки Україна може позиціонувати себе як партнер, який забезпечує подальше зближення країн ЄС із країнами майбутнього Євразійського союзу. Тобто від «моста» ми можемо перейти до ролі «провайдера» зближення. Міст — це коли ти нічого не вирішуєш, а лише забезпечуєш зв’язок. Тому треба перетворити міст на позицію активного модератора, який сам «зшиває» економічний та соціокультурний простір та унеможливлює появу будь яких «санітарних кордонів». Це й є, на мою думку, один із практичних шляхів втілення ідеї «Великої Європи». Завтра чи післязавтра українські політики зрозуміють, що це унікальна нагода, її просто треба освоїти.

«ДЛЯ РОСІЇ ЄВРАЗІЙСЬКИЙ ПОВОРОТ МОЖЕ ЗМІНИТИ ІСТОРИЧНИЙ АЛГОРИТМ, ЩО ПРАЦЮВАВ ОСТАННІ ТРИ СТОЛІТТЯ»

— Що, у вашому розумінні, Євразійський союз — це якийсь особливий шлях?

— Я не відкрию таємниці, якщо скажу, що в кожного народу та держави є свій особливий шлях. Немає схожих — ні в Європейському союзі, ні в Північноамериканському об’єднанні НАФТА, ні в південноамериканському об’єднанні МЕРКОСУР... Тотожних націй немає. Тому розмови про те, що в когось є особливий шлях, у мене викликає усмішку. Звісно, й у Росії свій шлях.

Для наших сусідів євразійський поворот може стати історичним. Він може змінити історичний алгоритм, що працював останні три століття. І це — виклик для українських інтелектуалів зокрема. Потрібно ще зрозуміти — це є геополітичною тактикою чи все-таки новий, цивілізаційний, унікальний вибір, який розгортатиметься на наших очах.

На мою думку, слід обережно використовувати визначення «цивілізації» в доктринах і теоріях. Це дуже відповідальне визначення. Одні вважають, що це остання фаза розвитку, інші розглядають це як певну кристалізацію набутого досвіду на майбутнє. Чи можливе проектування нових цивілізацій? Питання відкрите. На сьогодні проект США є європейським проектом нового світу, а ЄС є спробою реалізувати ідею Європи серед національних держав європейського континенту.

У цьому сенсі євразійське об’єднання як проект — надзвичайно цікава амбіція. Але поки що цей проект виглядає незавершеним, недодуманим до кінця.

Водночас у наших сусідів є проблема, не подолана й досі: світова економічна кон’юнктура високих цін на енергоносії забезпечила більш врівноважене становище, на відміну від України, яка потерпає від енергозалежності. І це створило певні надії на те, що завдяки стратегії сировинно-індустріального балансу в економіці можна повернути собі статус великого гравця у великій політиці.

Чимало експертів розуміють цю помилку. Аналогічні речі вже відбувалися. Згадаємо економічний поворот 70-х рр. Після реформ 60-х, коли почала задихатися високомобілізована поствоєнна економіка, були шляхи стимуляції до структурних змін за рахунок госпрозрахунку, економічного стимулювання, але потім енергетична криза 70-х і швидкий ефект зростання доходів у «нафтодоларах» відіграла злий жарт із Радянським Союзом, що в підсумку й підштовхнуло країну до системної кризи.

Але сьогодні ситуація дещо відмінна. Ще кілька років тому в Росії з’явилася своєчасна ідея модернізації країни. Наскільки я знаю, чимало кращих інтелектуалів брали участь у розробці програми. Це була правильна відповідь часу, і головне тепер — подовжити ці започатковані зміни. Тут у Росії та України є справді спільний інтерес — забезпечити вдалість національних модернізаційних стратегій, враховувати досвід одне одного (адже в нас чимало схожих проблем, особливо в царині економіки, соціальних інститутах), підтримувати одне одного в започаткованих змінах.

А чи можлива стратегія модернізації в колективному об’єднанні Євразійського союзу? Сказати важко. На сьогодні багато з того, що відбувається при підготовці до цього інтеграційного союзу, виглядає як самозахист в умовах глобальної кризи. І це ще один аргумент на користь того, що хоч як би Україні було складно, все-таки рух у напрямі європейської інтеграції є більш виправданим і відповідає завданням внутрішньої модернізації.

— Дехто з експертів вважає, що Євразійський союз без України неможливий. Ваша думка щодо цього?

— В Україні сьогодні немає дискусії щодо євразійської ідеї. Але вона популярна та дискутується в країнах, які утворили Митний союз. Тому, гадаю, для України щодо перспектив має сенс ставити запитання дещо інакше — яким чином ми будуватимемо відносини з Митним союзом і майбутнім Євразійським союзом? Це буде більш коректно.

«Я Б НЕ ВІДОКРЕМЛЮВАВ СЬОГОДНІ ДУХОВНУ КРИЗУ В УКРАЇНІ ЧИ РОСІЇ ВІД СВІТОВОЇ»

— Сьогодні дуже багато говорять про важливість самого саміту, але мало хто порушує питання — в разі підписання угоди — про роботу після Вільнюса?

— Українське суспільство послідовне в плані розвитку себе як європейської нації й держави, складової європейської цивілізації. Тому можливість і бажання України підписати Угоду про зону вільної торгівлі та політичну асоціацію з Євросоюзом — це історичний поворот, від якого залежатиме майбутнє країни. Зрозуміло, що після підписання Угоди манна небесна на Україну не впаде. Свій вибір потрібно буде ще доводити внутрішніми реформами, стандартами політичного та соціального життя, що євроінтеграція — це не гасло в документі, а притаманні країні події. Тим більше, що в умовах глобальної кризи не всі починання вдається реалізувати повноцінно, відчутним є дефіцит інвестицій, повільні зміни технологічних укладів, залишаються низькими й доходи переважної більшості населення в Україні. Але відповідь одна — продовження реформ, іншого шляху не існує, а консервація стану та нова хвиля популізму — це вирок для розвитку.

Сам підпис під Угодою з ЄС — це виклик самим собі. Не знаю, скільки політиків говоритимуть про свою причетність до цієї події, але причетність має бути не стільки до Вільнюського саміту, скільки до наступних змін у самій Україні.

2014 рік буде найбільш відповідальним щодо реалізації заявленого, адже суспільство не живе якимись політичними символами. Українці мають переконатися, що зроблений вибір дає ефект. Можливо, не завтра чи післязавтра, але що це — продуктивно й змінює їхнє життя. Ми не можемо допустити, щоб 2014-го настало розчарування від європейського вибору. Тому я й акцентую увагу на відповідальності потім, а не на момент Вільнюса.

Чи буде для нас робота з Євросоюзом ефективною? Великою мірою це залежатиме від поведінки влади, бізнесу та громадянського суспільства. У кожного своя відповідальність. Вважаю, що після Вільнюського саміту нам потрібно провести дуже серйозну роботу з ревізії тих планів, які готувалися з початку програми реформ. Я прибічник опрацювання «довгої» програми модернізації країни, яка охоплює як економічні завдання, так і перетворення в соціальній, гуманітарній сферах, секторі безпеки, розвитку територій. У такому вигляді це буде системна відповідь на те — яким чином ми рухатимемося в рамках нового русла співпраці з ЄС.

— Духовна криза й дискусія щодо християнських цінностей, яка сьогодні розгорнулася в політиці та ЗМІ. Що ви думаєте з цього приводу?

— Визнання того, що весь сучасний світ переживає глибоку духовну кризу, лунає від провідних інтелектуалів, духовних лідерів, представників практично всіх конфесій. Ця ситуація віддзеркалює процеси, що розгорнулися у світі після розпаду так званого старого порядку і в контексті динамічного становлення та кризи «суспільства споживацтва» й революційних змін в інформаційно-комунікативній сфері. Духовну кризу переживають і провідні країни Заходу, і Україна, й Росія. Вона має вияв у поведінці та мотивації людей, які відривають себе від традицій і норм, притаманних суспільству, що в підсумку призводить до руйнації моральних і унормованих відносин. Тому я б не відокремлював сьогодні духовну кризу в Україні чи Росії від світової.

Слід також враховувати, що останні півтора століття ми живимо в глобальному суспільстві з високим рівнем освіченості, поінформованості, тому можливість і право розібратися у власних поглядах на світ, самовизначення у вірі отримує кожна людина. І хоч скільки б ми сперечалися, яка Церква краща, в реальному житті ближчою до людей буде та віра й та конфесія, яка в соціально-духовному плані виявиться більш наближеною до проблем людини, зберігаючи при цьому і традицію, й відкриваючи нове майбутнє.

На мою думку, політика має все ж таки стояти осторонь релігійної віри. Коли людина визначається щодо віри, питати політиків про це вона не буде. Скоріше, вона питатиме в тих, кого вона вважає своїми духовними наставниками.

Щодо загниваючого Заходу. За часів холодної війни він був предметом постійної критики — як з боку ідеологічних супротивників із соціалістичного табору, так і з боку так званого постколоніального «третього світу». Але сучасний світ — інший. І Захід інший — багатокультурний, багатоманітний, багатоконфесійний. Захід стає складовою так званої розвиненої Півночі, а тривогу викликає мінливий і складний великий Південь... Сьогодні у світі відбувається формування нової геополітичної та геокультурної архітектури XXI ст. Чи буде цей світ більш справедливим? Не думаю. Це буде просто інший світ.

Продовження читайте в наступному номері.