Про межу компромісу

Цю людину зазвичай впізнають за голосом, що лунає в програмах «Український вимір» на Першому каналі Українського радіо. Серед інформаційних шумів радіохвиль, що частенько глушать сенс, Роман Коляда регулярно відкриває скриньку національних, культурних і духовних цінностей. Серед його гостей — вчені, музиканти, літератори — усі, хто є тими цеглинками, з яких складаються стіни інтелектуального і духовного храму. З Романом КОЛЯДОЮ — директором радіо «Промінь», журналістом, музикантом, дияконом — ми поговорили про трансформацію журналістики, небезпеки поверхневих закликів і боротьбу з провінційністю.

«ПІСЛЯ НЮРНБЕРЗЬКОГО ПРОЦЕСУ ВІШАЛИ НЕ ТІЛЬКИ ТИХ, ХТО СТРІЛЯВ, А Й ТИХ, ХТО ПИСАВ»

— Пане Романе, ми з вами спілкуємося в річницю зникнення Георгія Гонгадзе, замовників вбивства якого досі не покарано, хоча з того дня вже минуло 15 років. За цей час багато журналістів змінилися з принципових борців за справедливість і притягнення до відповідальності Леоніда Кучми на лояльних до олігархів авторів. Чи стала все-таки відповідальнішою журналістика за ці 15 років?

РОМАН КОЛЯДА

— Подібні розмірковування я починаю завжди з себе. Тим більше, що мій прихід в медіа приблизно трапився з датою зникнення Георгія Гонгадзе. Впродовж того часу, як змінювалася українська журналістика, разом з нею змінювався і я. Тобто починаючи з позиції людини, яка вважала, що моє діло — це навчання, мистецтво, музика, а все решта — то не моя справа, закінчуючи людиною, яка запрошує до себе в ефір осіб безпосередньо з Майдану, які ще пахнуть димом. Цією зміною я тішуся. Не факт, що можна говорити про українську журналістику категорично — «ми». Тому що як українське суспільство значною мірою розшароване і поділене на якісь групи, так само можна сказати й про журналістську братію. Якщо пересічний електорат змінює свої симпатії щиро внаслідок роздумів або під впливом гречки, то саме так трапляється і у випадку з журналістами, тільки в їхньому випадку це відбувається більш сумно. Сьогодні цей журналіст писав статті проти однієї людини, а завтра пише проти іншої. Все це тому, що ми не можемо говорити про незалежну журналістику в чистому вигляді за умов фінансування тих чи інших каналів чи видань олігархами.

Завжди є нижчий і вищій поріг, між якими цей журналіст ходить. Ми пам’ятаємо ці історії з парадами звільнень з телеканалів, які відбувалися і 2004-го, і в 2014-го років. Тоді були люди, які досягли того порогу, коли вони не йшли на компроміс із собою, досягаючи згаданого порогу, і звільнялися. Тобто була межа компромісів. Хоча я знаю людей, які 2002 року казали, що у будь-якого питання є своя ціна. Тоді я такій поведінці дивувався. Згодом привчився сприймати такі позиції колег, як частину ландшафту. Тобто як те, з чим ти не можеш особисто нічого зробити. Потім у мене трапилася перерва у своїй журналістській діяльності, і я вже повернувся на радіо за часів Януковича. Хоч як дивно, я почав робити на українському радіо передачу «Український вимір» і при цьому почував себе досить вільно. Для мене самого це було відкриттям. І йдеться про те, що багато чого вирішує людський фактор навіть в умовах авторитаризму. Навіть у жорстких умовах знаходяться люди, які вміють залишатися чесними. Можна бути в тилу ворога, але проводити свою політику. Якщо говорити про журналістику в цілому, то вочевидь вона могла зробити більше. Але за умови, якби журналісти говорили «так, так» або «ні, ні».

Журналіст, як посередник між реальністю і читачем, глядачем чи слухачем, несе свою відповідальність як дзеркало цієї реальності. Тим паче, якщо він свідомо іде на ці злочини, як це роблять у сусідній державі Кисельов і компанія. Отже, давайте пам’ятати, що після Нюрнберзького процесу вішали не лише тих, хто стріляв, а й тих, хто писав. Тих, хто продумував інформаційні стратегії і тих, хто був виконавцем цих стратегій. Водночас пам’ятаймо, що за стан суспільства в якому воно перебуває зараз, крім самого суспільства, відповідальні й журналісти, як його частина на яку покладені відповідні функції.

— Адже потужні медіа поділені між тими, хто «замовляє музику», тобто олігархами. Водночас в Україні триває війна, а на телеекранах фігурують такі прізвища, як Симоненко, Королевська та інші.

— Я днями був на події присвяченій запуску Суспільного мовлення. Там виступав Віталій Портников, який дуже чітко сформулював, що комерційні телеканали будуть обслуговувати інтереси олігархів. Крапка. З іншого боку, якщо виборець бачить того чи того депутата на телеканалі «Рада», то насамперед має спитати себе, що він зробив для того, щоб цей персонаж був чи не був на екрані. Адже це ми їх обираємо. На превеликий жаль, не всі наші співгромадяни вміють вибудовувати власну систему цінностей. І навряд чи зараз когось можна у цьому звинувачувати, пам’ятаючи 70 — 80 років негативної селекції. Всіх, хто міг вирішувати абстрактні питання щодо загального рівня свідомості і системи цінностей, вкладали в котловани. Тим паче, зараз лежить відповідальність на тих, хто вміє думати і має можливість говорити, тобто впливати на думки загалу. Через те я так ціную можливість спілкування з аудиторією. Якщо вам гарантують перед виборами шматок хліба з величезним шматком сала, то тікайте від цієї людини. Це такий простий рецепт виживання в інформаційній війні. Якщо обіцяють, щось на блюдечку з «голубой каемочкой» то це означає, що вам брешуть. Лише тоді, коли людина структуровано викладає пропозиції, то тоді є шанс, що вона справді бажає, щось зробити.

«ТРЕБА НЕ ДОПУСТИТИ АБСОРБАЦІЇ ЯКІСНО НОВИХ СИЛ СТАРОЮ СИСТЕМОЮ»

— Вплив на вибір людей не завжди здійснюється гречкою чи салом. Є і більш вишукані засоби — маніпуляція інформацією. І журналісти в цьому плані стали не лише трансляторами піар-технологій, а й їх частиною.

— Маніпуляція суспільною увагою справді відбувається. І відбувається регулярно. Але не забуваємо, що вплив на думки загалу може бути й позитивним. Я хотів би, щоб у країні зрештою була єдина інформаційна політика, а не тільки її міністерство. Це міністерство начебто щось робить, але інколи бачиш, що мала б бути проведена більш широка роз’яснювальна робота про тарифи, про прокуратуру, про поліцію. Поліція — це, до речі, більш-менш вдалий приклад того, як проводиться роз’яснювальна кампанія. Але те, що стосується того ж самого Антикорупційного бюро, то в суспільстві дуже мало поінформованості. Навіть з тієї ж самої децентралізації списи в суспільстві ламаються на рівні емоцій, голослівних тверджень. Людей, які здатні достеменно все роз’яснити, дуже мало. Отже, простому споживачу інформації зі ЗМІ хочу сказати — якщо в конкретний момент хтось кричить про якусь начебто доконану істину, то вам варто в цей момент озирнутись. Навколо з’явиться щось, що буде альтернативною таким твердженням. Для того, щоб привчитись відрізняти вкидання від адекватних месиджів, треба навчитись аналізувати.

— Є політики, які закликають навіть до Майдану 3.0.

— Протиотрута тут єдина — холодний розум. Перше, що треба зробити в цьому випадку, — це зупинитися. Якщо ж вас кличуть на Майдан під гаслом «немає часу пояснювати», то треба зупинитись два рази. Тому що можна боротись проти недоліків системи, можна боротись проти негативних явищ, якими уражений наш державний механізм, але не можна боротися проти держави Україна. Коли лунають вигуки, що хтось зневірився і можна лише все знести дочиста й побудувати щось заново, то цим людям просто не буде на якому місті будувати. А такі порожнечі завжди будуть заповнюватись заздалегідь заготовленими «біженцями», «зеленими чоловічками» чи кимось іншим. Ці порожнечі заповняться миттєво, адже за подібним сценарієм стоять конкретні наміри конкретних, в основному ворожих, сил. Тому треба усвідомити, що як тільки буде все зруйновано, то будувати на вже не доведеться. В чому титанічна складність? У тому, що ми намагаємось зробити зі своєю державою — будувати і при цьому не вестись за поверхневими гаслами. Зараз ми маємо фундамент на якому можна розбудовувати державу. І я особисто знаю людей зокрема й серед волонтерів, які потрапили в ту ж саму систему МВС. Є приклад, коли підліток тікає від старого міліціонера до нового поліцейського. Це парадокс, але це факт, який доводить існуючий кредит довіри до нових поліцейських. Головне цю довіру не втратити, не допустити абсорбції якісно нових сил старою системою. Це надскладний процес — вибудувати нову систему і поступово витіснити нею стару.

«УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД УСВІДОМИВ СВОЮ СУБ’ЄКТНІСТЬ»

— Ви торкнулися теми нових поліцейських. Поліцейські патрулі — це поверхня, а «ментівська» система набагато глибша. І саме її залучають також і в провокаціях. Існує, до речі, багато питань щодо події 31 серпня під Верховною Радою. Вам не здаються подібні реформи фасадними?

— Я вважаю, що змінюється не лише фасад. Речі, які відбуваються з тією ж антикорупційною прокуратурою або з держзакупівлями (зараз проголосований щодо цього ще один закон), — все це становить небезпеку вже для самої системи ізсередини. Найскладнішим етапом буде суддівська система. Допоки суди випускатимуть тих, кого взяла нова поліція чи прокуратура, то толку не буде. Ось це сьогоднішнє затишшя на фронті мені нагадують періоди затишшя на Майдані. На Майдані було так само — затишшя, а потім ескалація. Все це тоді нагадувало диявольську гру. Тоді я сформулював для себе особистий духовний принцип, що я не можу осягнути всієї кількості гравців на цій шахівниці й усіх їхніх намірів, але для мене зрозуміло тільки те, що народ, а не натовп з інстинктами, усвідомив свою суб’єктність і став учасником гри, чию думку неможливо проігнорувати. Другий момент, який я усвідомив — що треба грати ту частину партії, яку задумав Бог. Поясню: в будь-якій грі є гравець, який грає партію Бога, тобто справедливості, навіть якщо він зовні слабкий. Ось таким гравцем у нашому випадку виступає народ, якого намагаються обдурити, який бідний, але він насправді переможе. Це усвідомлення мене особисто укріплює, коли згадую ті ночі, коли здавалося, що все втрачено, але раптом відчинялися ворота Михайлівського монастиря і люди там рятувались від «Беркуту». Зараз дещо подібне відбувається на сході. Є ті, хто торгує в умовах війни і торгуватиме в пеклі. Є ті, хто виконує свій військовий обов’язок, як вони його розуміють — з автоматом чи хрестом у руках. Є й такі, хто сидітиме собі у своїй хаті і клястиме всіх. Останні, на жаль, і голосують за гречку. Є ляльководи з боку ворога, які використовуватимуть наші слабкі ланки. І якщо говорити про нашу державну незалежність, то спочатку ми маємо стати незалежними як народ, тобто наростимо м’язи — станемо сильними ізсередини.

— Вам не здається, що незалежність нам суто формально впала на голову 1991 року? Людей, які загинули за неї в таборах, залишилось небагато, і здебільшого громадяни України просто виявились не у всьому готові до прийняття і розбудови державності?

— Я не зовсім погоджуюсь із тим, що незалежність впала нам на голову. Незалежність ми здобули в результаті більш ніж трьохсотлітнього процесу. Інше питання, що більшість наших громадян на момент здобуття незалежності не була морально готовою взяти на себе цю відповідальність, саме так.

— Ми начебто здобули незалежність, але все одно залишився стійким синдром провінційності, який підкріплювало російське телебачення, російські зірки, журналісти і політики. Українці замість того, щоб дивитися вглиб, поглянути на себе критичним оком, озирались навіть не на світ, а на «старшого брата».

— Це одна із найбільших проблем постколоніальної культури. Як тільки відбувається усвідомлення культурної самодостатності, то одразу відпадає синдром «меншого брата», тобто комплекс меншовартості. Для того щоб усвідомити свою культурну самодостатність чи підстави для цієї самодостатності, треба цього захотіти. Якось не віриться, що люди, які кажуть: «дайте мені що-небудь, і я стану культурно самодостатнім», насправді на це здатні. «Дайте мені» — це той самий патерналістський комплекс, який зрештою звучить і таким чином: «дайте дешевої ковбаси» або «дайте готовий культурний продукт». Ні. Ми маємо самі продукувати наш культурний продукт. Якщо ти майстер, то піди і зроби це в буквальному сенсі, а якщо ж ні, то піди й поцікався, навчися, створи запит на своє. В Україні відбувається безліч культурних заходів, але існує проблема зі споживачами. На жаль, на багато подібних заходів ходять одні й ті самі люди. Тобто немає поки що відчутного розвитку запиту. Але я впевнений, що це питання часу.