Про що свідчить ситуація у сфері переозброєння?

Оборонна промисловість України проходить ініціацію... черговим скандалом. Спочатку протягом останнього місяця керівництво ДК «Укроборонпром» змінювало керівників низки підприємств. Так, було звільнено керівника ДП «Завод ім. В. Малишева» Миколу Бєлова, а виконувачем обов’язків призначили головного інженера підприємства Олександра Шейка. Потім було «принесено у жертву голову» керівника ДП «Львівський бронетанковий завод» Олександра Остапця. Як коментували, ці звільнення були пов’язані з невиконанням виробничих планів на підприємствах, проблемами з налагодженням серійного виробництва танків, бронетранспортерів та бронемашин «Дозор-Б». «Кадрові зміни повинні прискорити виконання заводом своїх зобов’язань у межах державного оборонного замовлення і стратегічних іноземних контрактів», — пояснив заступник гендиректора «Укроборонпрому» Сергій Пінькас кадрову ротацію на головному танкобуді країни. Отже, не тільки було визнано наявні проблеми, а й керівництво концерну відреагувало на них.

Цікаво, що після оприлюднення одним з українських видань дуже конкретних і досить суттєвих проблем з виконанням планів по всьому фронту переозброєння риторика «Укроборонпрому» дещо змінилася. Коротше кажучи, підприємства Держконцерну лише на чверть виконали план ремонту озброєнь та військової техніки. Згідно з оприлюдненим листом начальника Генштабу В. Муженка, «підприємства держконцерну не відремонтували 43 одиниці бойової техніки та озброєнь, включно з 7 БТР-80, 8 БТР-70, 12 БМП-2, 6 БМ-21 «Град». А в цілому, за даними Генерального штабу, «у 2014 — 2015 рр. під час експлуатації на 151 одиниці бойової техніки виявлено несправності, пов’язані з неякісним ремонтом. Зі 102 відремонтованих БМП-2 несправними виявилися 85», «з 90 танків Т-64 і БМ «Булат» на 66 після ремонту виявлено поломки», «з отриманих збройними силами 20 БТР-3 і 25 БТР-4 на ходу залишилося лише 18 одиниць». Це лише окремі витяги з виконання держоборонзамовлення (ДОЗ).

Якщо чесно, ще гірша ситуація з ідеологією ДОЗ. У ньому лише чотири дослідно-конструкторських роботи (навіть за часів Кучми та Ющенка, яким було не до ОПК, виконувалися десятки ДКР), практично немає стратегічних проектів. Попри гучні заяви військово-політичного керівництва країни (варто лише пригадати, скільки було розмов після участі України в міжнародному салоні IDEX), немає жодної інформації про проекти військово-технічного співробітництва (ВТС) в інтересах підвищення обороноздатності України. Хіба що проекти, які ще раніше ініціативно було розгорнуто деякими провідними підприємствами (як, наприклад, ДККБ «Луч»). А саме реальні проекти могли б перетягнути іноземні країни зі статусу партнерів до статусу союзників України. Більше того, результат ВТС має бути в тому, щоб створити зброю стримування, що вимагає до п’яти-семи років. Цікаво, що навіть штаб-квартира НАТО підштовхує до активізації ВТС. Так, шлях до отримання західних технологій і започаткування конкретних проектів довгий, але його треба пройти. Це величезна робота, але її треба зробити. Хіба Україна гірша за, скажімо, ПАР, яка вже десятиліття успішно співпрацює з країнами НАТО, спільно виробляє навіть високотехнологічні ракети? А Україна в деяких проектах уже стала заручницею: наприклад, штрафні санкції зі створення та виробництва корвета можуть бути такими, що відмовитися від проекту майже неможливо. Навіть в імпорті ОВТ залишається анахронізм — закупівлі через ДК «Укрспецекспорт» (безумовно, з комісійними, які залишає собі посередник).

Звісно, проблема переозброєння не тільки проблема оборонної промисловості. І можна частково погодитися з керівництвом «Укроборонпрому», що створення механізмів освоєння нової техніки залишається недосконалим, як і саме будівництво армії. Воно так само, як і управління оборонною промисловістю, здійснюється в ручному режимі. Наприклад, немає жодного керівного документа з реформування ЗСУ. Тобто армія будується відповідно до особистих поглядів декількох людей в оточенні глави держави. А якщо вони раптом помиляються? Тому не дивно, що ні у Генштабу, ні у командувань видами немає бачення майбутнього переозброєння. А те ж саме командування Повітряних сил обирає для використання звичайну радіорелейну станцію комерційного призначення замість натівських. Або в Сухопутних військах до ДОЗ не потрапляють уже розроблені та прийняті на озброєння системи артилерійської розвідки «Положення-2». Уже не кажучи про бойові літаки, системи ППО і ракети — ці питання є космічно недосяжними для реалізації.

Про що свідчить ситуація у сфері переозброєння?

Передусім, така тенденція свідчить, що управління реформою сектору безпеки, яке здійснюється в ручному режимі — внаслідок прихованого суперництва глави держави і глави уряду, — себе не виправдовує. Замість ухвалення низки законів та запровадження посади профільного першого віце-прем’єр-міністра управління здійснюється через РНБОУ. Яка з питаннями координації та управління ОПК впоратися не може. Крім того, Радбез — консультативний орган, і відповідальності за ці провали не несе. Тоді як промисловість — господарські структури, які мають жити за законами та формулами уряду. Тут можна констатувати збій у системі. І змінювати потрібно саму систему, змінами керівників підприємств навряд чи можна обійтися.

Звісно, ОПК — лише одна з ділянок, де влада виявляється нездатною організувати функціонування і розвиток. Однак ділянка ця — досить ризикована власне для самої влади, оскільки проблеми переозброєння ЗСУ та інших збройних формувань відчуває все військо — від солдата до генерала.

Тим часом Міністерство економічного розвитку і торгівлі готує проект Державної програми розвитку ОПК до 2020 року та відповідний проект Концепції до неї. Цікаво, це ритуальний танець уряду чи дійсно чиїсь реалістичні сподівання на те, міністерство візьметься за перебудову системи. Тим, хто готує керівні документи, можна лише нагадати, що відділ одного відомства не зможе керувати декількома іншими відомствами. А проблеми армії, на жаль, залишатимуться системними, доки практика ручного управління сектором оборони та оборонної промисловості не залишиться в минулому.